УДК 930.2:94-054(477.7)"17"

П. А. Бойко

ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ ЕТНІЧНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ СТЕПОВОЇ УКРАЇНИ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII СТОЛІТТЯ

У статті представлено результати суцільної евристики, здійсненої у Розрядному архіві Російського державного архіву давніх актів. Робиться спроба представити інформаційний потенціал виявленої відомості стосовно кількісного та етнічного складу населення Степової України за 1778 рік; виявити тенденції напрямків формування етнічного складу населення. Ключові слова: колонізація, Південна Україна, етнічний склад.

Основною проблемою дослідження залюднення Степової України останньої чверті XVIII століття є відсутність джерельної бази. Особливо це стосується етнічного складу населення. Для цього є кілька важливих причин. Перш за все, основна увага фіскальних органів - казенних палат була зосереджена на соціальному складі населення, адже оподаткування напряму залежало не від етнічної, а соціальної належності тієї чи іншої групи. По-друге, ревізії, зокрема ревізії населення 1782 та 1795 років не звертала увагу на етнічний склад, за виключенням хіба що тих категорій, етнічна належність яких визначала розміри оподаткування. Ось чому усі розрахунки дослідників щодо етнічного складу, зроблені на підставі окладних книг, викликали справедливу критику науковців. Якщо розглянути праці А.О Скальковського [1, с.90], Д.І. Багалія [2, с.2], П.К Шебальського [3, с.132], О.Й Дружиніної [4, с.119], В.М Кабузана [5; с.119] ми помітимо зовсім різні за чисельністю та складом приведенні данні по населенню Степової України. А. Скальковський доволі широко використовував архівні матеріали, але з іншого боку не ставився до джерела критично. Дуже часто в його дослідженнях існує неузгодження між географічними межами та інформаційним потенціалом історичного джерела, а за умови постійної зміни кордонів степового краю дуже часто узагальнені відомості, що використовувалися А.Скальковським створювали хибну історіографічну традицію. Типовими в цьому відношенні є «Статистичні матеріали з історії Новоросійського краю» [7 арк.1- 6]. На першому аркуші рукою А. Скальковського написано: «Народонаселение Новороссийского края при вступлении в должность генерал-губернатора Потемкина, т.е. в 1774 году» [7; арк1]. Далі наводяться відомості по загальній кількості населення по провінціям. При цьому адміністративний розподіл постійно подається разом із розподілом по полкам, військовим округам, оборонним лініям, окремим поселенням. Як наслідок, локалізувати територіальну кількість населення виявляється просто неможливим, особливо якщо врахувати постійні територіальні перерозподіли. Це ж стосується і матеріалів щодо Катеринославського намісництва. Так, на середину 90-х років подано кількість населення по повітам намісництва. При цьому до Катеринославського намісництва включено Херсонський, Єлизаветградський та Олександрійський повіти і це при тому, що ці повіти увійшли до створеного Вознесенського намісництва [7; арк.7 зв. - 8].

Саме через такий підхід до джерел А. Скальковсього критикували вже наприкінці XIX століття [2 с.2;3. С.132]. Шебальськй стверджував, що Скальковський "брал цифры из разных официальных источников, не проверяя их между собою" [3; 132].

Кабузан в своїй праці [5; 7] намагався встановити причину недостовірно наведених даних А. Скальковським, та співставити їх з власними підрахунками. Результатом цих підрахунків ним зроблено «збільшення» кількості населення в порівнянні з Скальковським в 1.5- 2 рази. Так, за даними

Скальковського в 1773 році населення південного краю складало - 123748 душ. В. Кабузан наводе наступні данні за той же рік - 241886 душ. Говорячи про національний склад багато вчених разом з тим підіймають питання джерельної бази, адже держава була більш зацікавлена соціальним станом населення, а не національним, що зумовило брак точних свідчень щодо національного складу населення Степової України. Наведені данні В. Кабузаном так само викликають сумнів. Вже О.Й.Дружиніна неодноразово наголошувала на відносності наведених В. Кабузаном абсолютних покажчиках щодо етнічного складу.

До того ж треба з'ясувати причину історіографічної традиції щодо колонізації Півдня України, адже історіографічної традицією вже стало поєднувати заселення півдня України з іноземними колоністами, зокрема греками, албанцями, німцями, болгарами, сербами та виключно великоросами. Цьому сприяла досить представницька джерельна база, зокрема ордери Г. Потьомкіна.

Безумовно, що іноземна колонізація відіграла певну роль, але треба не забувати яке значення мала народна колонізація. Втім, ми маємо проблему джерельної бази. Якщо до іноземної колонізації ми знаходимо велику кількість рапортів, законів щодо її реалізації [5, с.321] та документів, що стосуються відправки мастерових людей з Російської імперії, то документів, які б чітко дали змогу побачити динаміку руху та переселення народної колонізації ми не маємо.

Особливе місце в цьому відношенні мають окладні книги. Окладні книги південного краю останньої чверті XVIII століття являють собою підсумкові повітові зведення ревізій 1782 та 1795 років, що подавалися до Сенатської експедиції ревізії рахунків, а тому можуть бути віднесені до узагальнюючої документації. За призначенням окладні книги носили виключно фіскальний характер. Завдання, яке покладалося на окладні книги, — фіксація всього податного населення і визначення обсягу державного прибутку на кожен рік. Згідно з цим Сенатська експедиція в період між ревізіями кожні півроку вимагала від губернських правлінь, зокрема казенних палат, докладні відомості про зміни у кількості населення південного краю. На підставі цих відомостей складалися щорічні окладні книги.

Окладні книги фіксують внутрішню ситуацію в Південному краї. Вони дають уявлення про міграційні процеси і податкову політику в регіоні. На цьому рівні окладні книги стають логічним завершенням внутрішньої політики Російського уряду на Півдні України. Але, внаслідок уніфікації інформації, окладні книг приховують значиму для дослідника інформацію, зокрема