Українська школа по-російськи. Свій питливий погляд Юхим Арсенійович направив і на те, що із себе представляли, по суті, українські школи. Сучасний вчений, що вивчає цю проблему І.В. Захарьєва пише: "Одним із заходів "внутрішнього наступу" царського уряду на народну школу було не лише позбавлення наочності навчання, вилучення з обігу підручників передових педагогів, витіснення української мови зі школи, відволікання її від виконання загальноосвітніх завдань" [9, с.73].

Із усього цього списку негативних моментів у діяльності народних шкіл тих років Юхим Арсенійович виділив головне - те, що навчання велося не рідною українською мовою. Один із думаючих селян, з яким він спілкувався, казав: "Як би у нас по школам учили по нашому, було б те, що наука далеко хуткіш пішла б, часу менш на неї гаяли б: замість 5 або 4 зим, наша дітвора ходила б дві-три зими до школи і далеко більше б тямила. Ось узяти хоча б мою дівчинку, ходе до школи другу зиму, а що вона знає?... Учитель каже їй: прочитай та розкажи, про що пишеться, а воно сердешне не розуміючи книжної мови сидить цілісіньку ніч, поки здебільшого вивчить на пам'ять. Яка це наука?!... Це справжня мука!!..."

Далі, вже сам Юхим Арсенійович пояснював, чому склалося таке становище. Після чого той же селянин сказав: "В тім, що наш народ не має й досі своєї школи, винні трохи й самі тим, що соромимося балакати по-своєму, навертаючи язик на балачку московську. Через те й само правительство поклада у своїх думках, що хохли от незабаром усі забалакають по московському, то на який біс їм та школа, про яку так дбають наші вчені люди та пишуть про це по газетах" [23, с.228].

Слід сказати, що це становище - про необхідність навчання дітей своєю, рідною мовою актуально і у сьогоднішній обстановці - адже в Україні мешкають, крім титульної нації, ще й росіяни, євреї, татари, болгари. Минуло вже майже 18 років незалежності України, але до цього часу ще не прийнята Концепція державної етнополітики, згідно до якої будувалася б політика держави по відношенню до національних меншин. "Важливою характеристикою сучасної ситуації в світі та Європі, - відмічає співробітник Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Н. Беліцер, - стає зростаюча увага до надійного гарантування прав меншин, уявлення про культурне й мовне різноманіття як основоположну цінність, що має компенсувати виклики процесу глобалізції" [2].

Про національну самосвідомість селян. Коли мова іде про національну самосвідомість того чи іншого етносу, то під цим, в першу чергу, мається на увазі те, наскільки цей етнос усвідомлює себе як народ, наскільки у нього розвинені почуття гордості і гідності, наскільки у решті решт, у цього етносу сформована готовність постояти за себе. Якщо говорити про сьогоднішній день, то почуття гордості і гідності особливо виявилося під час т.з. "помаранчевої революції" [24]. С. Грабовський, один із авторів багатьох статей про цю революцію, запитує: "Що ж відбувається на наших очах? Це революція чи еволюція? Ідеться про докорінний злам чинної структури влади чи про компроміс із її певними представниками? Де житимуть українські громадяни після завершення "помаранчевого вибуху" - у справді новій чи лише перефарбованій у нові кольори старій країні?" [7, с.71].

Нажаль, другий варіант, напевне, виявиться більш прогнозованим, не дивлячись на надоптимістичні переконання представників нової влади. В цьому плані Л. Капелюшний глибоко правий, коли пише: "Добре відомо, що до пекла дорога мощена добрими намірами. До раю ж - виконанням добрих намірів і моральними чеснотами. Леді Ю. з притаманним їй максималізмом заявила: від нас чекають див і ми ці дива звершимо" [10, с.74]. Смілива, звичайно, заява, але поживемо - побачимо.

Повернемося все ж до основного предмету нашого коментарю - до нотаток Юхима Арсенійовича. Маючи на увазі початок ХХ століття, слід особливо виділити наступне місце з його нотаток: "Мої розповідання про знайомих мені селян на декого з читачів зроблять може враження високого розвитку національної самосвідомості, якої не можна сподіватися від простих селян, глибокого зміцнення (в одиницях) переконання про потребу свого власного життя, як окремої нації" [23, с.229].

Однак, пише в своїх нотатках Юхим Арсенійович, такий рівень національної самосвідомості був притаманний тоді лише багатим селянам. "Де заможність там і освіта" [23, с.229], - відмічає він. І то не всім багатим селянам притаманний такий рівень національної самосвідомості. "Більшість же письменних українців наполяга на те, - з сумнівом відмічає автор нотаток, - щоб якомога хуткіш витравити в собі те, що нагадує йому своє походження і зробитися "благородним", тобто Москалем по мові; багато таких, - продовжує він, - що соромляться за вас, коли почнете балакати з ним по українські, або глузують із ваших виразів" [23, с.229].

Взагалі питання про самосвідомість і інтереси українського селянства не таке вже й просте. Не дарма один із сучасних вчених, Ю.П. Присяжнюк, назвав свою статтю таким чином: ""Малоросійський традиціоналізм" другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: анархізм епохи чи імператив селянського "серця"?" В статті цього автора говориться: "У своїй "картині світу" пересічний