Напевне, ось ці "прадідівські першооснови" і відтіснили дещо в сторону питання, пов'язані із національною самосвідомістю: на перший план все ж висувались питання життєво-побутового характеру.

Разом з тим і сьогодні питання формування національної самосвідомості є актуальними. Адже і сьогодні продовжуються нескінченні розмови про зміст сучасної національної ідеї, про її розуміння та її скерованість. Ці питання хвилювали Юхима Арсенійовича сто років тому, хвилюють вони - ці питання нас і сьогодні. О. Бачан, підійшовши до їх розглядання с наукових позицій, пише: "Україна, яка визволилася із- під Російської імперії - цивілізації (східнохристиянської цивілізації) і не увійшла до структур єдиної Європи (західнохристиянської цивілізації), мала б зосередитися на пошукові вектора свого геополітично- цивілізаційного розвитку" [1, с.93].

Багато наших сучасних політиків в пошуках цього самого вектора та в угоду своїм кон'юнктурним та кар'єристським цілям висувають гасла: "Скоріше у Європу" і "геть від Росії", тобто гасла проєвропейського (читай: проамериканського) і антиросійського характеру. Входити до європейських структур, звичайно, потрібно, але до цього треба добре підготуватися - прорахувати: що ми знайдемо, а що втратимо і т.д. Це по-перше, а по-друге, з Росією ми багато років знаходилися у складі однієї держави, побудувалося багато особистих зв'язків, що не можна не ураховувати. Відкидаючи які би то ні були імперські наміри з сторони Росії, у той же час треба добиватися встановлення з нею здорових добросусідських відносин, відповідаючи, нашим національним інтересам. Саме така політика і буде сприяти формуванню у нас нормальної, а не перекошеної національної самосвідомості.

Мудрий мій дід писав, що не мало було таких грамотних українців, які соромилися розмовляти своєю рідною мовою і намагалися "зробитися "благородним", тобто Москалем по мові". А зараз навпаки: не мало таких "принципових" (а по суті, малокультурних) українців, які навіть розмовляючи з росіянином не бажають перейти на "російську мову".

Олександрівськ на початку ХХ століття. Про сам Олександрівськ в нотатках Юхима Арсенійовича сказано буквально наступне: "На лівому березі Дніпра понад Великим Лугом проти Хортиці розкинулося місто, яке перед десятьма літами було ще тільки містечком, але дякуючи економічному розвоєві краю та залізниці, почалось обстоюватись та розростатись" [23, с.230].

Автор нотаток правий: Олександрівськ на рубежі століть стрімко "облаштовувався і розвивався": якщо в 1879 р. в місті діяло 96 торгово-промислових закладів, то через 20 років у 1899 р. їх було вже 338 або у 3,5 рази більше. Із них було 306 торгових закладів з обігом 5,8 млн. руб. І 32 промислових з обігом 1,3 млн. руб. [20, с.31]

Населення Олександрівська, за даними перепису 1897р., складало 18849 чол., в тому числі 8,1 тис. українців (43,1%), євреїв - 5,2 тис. (27,6%), росіян - 4,7 тис. (25,0%). [21, с.1,85].

Як же змінився національний склад населення нашої області з часів Юхима Арсенійовича, тобто майже за сто років? За даними Загальноукраїнського перепису населення 2001 року на території області жили представники більш ніж 130 національностей, у тому числі: 70,8% українців, 24,7 - росіян, 1,4 - болгар, 0,7 - білорусів, 0,3 - татар, 0,2% євреїв і т.д. [26].

Досить цікавими є дані про мовний склад населення області, які ми приводимо нижче:

Таким чином, українську мову вважають своєю рідною мовою 50,2% населення області, російську мову - 48,2%. В цілому по Україні ці цифри виглядають відповідно - 67,5 і 20,6% [12].

Те, що в Україні багато людей вважають своєю мовою російську, склалося історично і щоб 30,9% українців області вважали своєю рідною мовою не російську, а мову своєї національності, для цього необхідний і час, і велика кропітка робота, зовсім не адміністративного характеру - закрити одні школи, відкрити інші. Наприклад, в 16 областях заходу і центру України сьогодні навчається російською мовою лише 2,5% школярів. В Києві із 452 шкіл на сьогоднішній день залишилося тільки 6 російських шкіл. Напевне, правий відомий політолог В. Малинкович, коли пише: "Заради досягнення взаєморозуміння між українськими громадянами, що розмовляють різними мовами, заради миру і благополуччя в нашій оселі треба як найскоріше прийняти новий закон, заснований на принципах Європейської партії" [16].

Але повернемося до часу написання Юхимом Арсенійовичем своїх нотаток.

Приведемо відомості про кількість жителів м. Олександрівська і Олександрійського повіту станом за 1904 рік [32, арк.143].

На цей час в місті було: 5 парових вальцьових млинів, що належали: Мознайму, Щедровичу, Крану, Сандомирському і Міхельсону (4 євреї та 1 менонит); 4 чавунно-ливарних заводи, що належали: прусько- піданому Бадовському, великобританському підданому Мензису і Ко, євреям Кощіним і росіянину Мовча- новському; йому ж, Мовчановському; належав і лісопильний завод; дві лісні пристані також Мовчановсь- кому та Прищепі (обидва росіяни); 12 цегляних заводів (всі власники росіяни);значна кількість майстерень, що виготовляли брички, плуги, віялки, сіялки і т.д. (власники своєю більшістю росіяни) [6, с.237]. Як видно з цього переліку, українців серед власників цих промислових підприємств не було.

Будучи інтелігентом, Юхим Арсенійович швидко розібрався в тому, що з себе представляла українська інтелігенція міста, більшість якої була членами Петербургської спілки з розповсюдження корисних книг поміж українцями.

Приємною несподіваністю для діда було те, що він на одному з цвинтарів міста знайшов могилу