Школа Олександрівського повіту. Що особливо вразило в цьому повіті Юхима Арсенійовича, так це велика кількість шкіл: "Де лише 100-50 хат, - пише він в своїх нотатках, - там і будинок земської школи, є села з трьома й більш школами; гарні цеглові будинки з помешканням задля учителів, бібліотекою підручників для педагогічної праці учителя . Вам здається, що заїхали як не в Швецію, то напевно в Чехію" [23, с.230].

Але таке благополуччя на ниві просвіти було лише зовнішнім. Насправді ми зіштовхнулися з такою картиною, яка свідчила, навпаки, про протилежне: лише небагато із зарахованих до цієї школи її закінчували. А причина тут одна. В нотатках діда говориться: "Перед нами чоловік, що його просто послали в школу, де засадили за буквар, а потім за "Родное слово", в якім він не знайшов нічого рідного, крім чужого, - він малюнків і то не розумів: на хату (избу), що будували Москалі, казав: засік, що було й зо мною; в сім ріднім (?!) слові він ні одного слова добре нерозумів, не бачив рідної хати, плуга, повітка й своїх людей". І далі: "У тямку сього чоловіка цілі чотири зими вбивали якихсь 200-300 чужих слів, його уява, що кишіла вже образами, широко розвинувшись під впливом природних обставин виховання сільської дитини, спиняється в своїм розвою" [23, с.231].

Єдиний вихід із такого положення - це перехід на навчання в школі рідною мовою, про що вже говорилося раніше. Але такий перехід в умовах Російської імперії був неможливий. Що ж можна зробити в такому випадку? Вихід знайшло земство: воно заснувало книгарні, що мали свої магазини на кошти земства. В цих магазинах, говориться в нотатках, "багато купують такі книжки, як дрібні оповідання Грінченка, "Батьків гріх" Білоусенка, дві книжки Чикаленка, "Батьки" Глібова, з великих: "Твори Кропивницького", "Драми та комедії" Карпенка-Карого. Я був свідком такого випадку, - пише дід, - один селянин взяв за раз аж 40 примірників Глібова та з десяток і "Батьків гріх"" [23, с.231].

Юхим Арсенійович робить такий висновок: селяни люблять українську книгу, чекають на неї: "Брехня те, що народ не розуміє своєї мови, коли нею друкуються книжки, - пише він. - Скільки раз я чув, як дітвора розповідала на пам'ять казки: "Бідний вовк" Грінченка, "Верба та зірка", оповідання "Не в добрий час" або поему "Марко Проклятий" Стороженка" [23, с.231].

Цікаво, а сьогодні можна де не будь придбати "Бідний вовк" або "Вербу та зірку"? Якщо говорити про Запоріжжя (та і не тільки!), то "Я, - як казав мій вузівський викладач, доктор філософії А.Б. Коган - дуже сумніваюся". Вочевидь, до цього часу немає державної політики в області книгодрукування, що направлена на розповсюдження літератури українською мовою, а якщо і є така політика, то вона нікуди не годна і її треба відновлювати. Ось чому усі книжкові полиці, розташовані в переходах міста буквально завалені детективами таких російських авторів як Акунін, Мариніна, Донцова, Сорокін та ін. Якщо б віце-прем'єр з гуманітарних питань так вболівав за долю української культури, як мій дід, то такого б становища в цьому питанні, як сьогодні, не було б.

Мій дід був великим шанувальником української літератури, знав її і багато робив для її розповсюдження. Під час свого відрядження до Олександрівського повіту він роздав селянам близько 500 книжок українською мовою. "За мной ганялись селяни, почувши, що я даю книжки" [23, с.231]. А за ким сьогодні ганятися?

Подорож південноукраїнським степом. Читаючи сторінки нотаток діда, я згадав слова мною досить шанованого О.І. Герцена із його роману "Хто винен?": "Де б не глянула людина і коли б не глянула на природу, на життя з розкритою душею, прямо, без користі, - вони дадуть безодню насолоди"

- Це правда. Можна любуватися усім на світі, якщо тільки того хочеш" [5, с.161].

Мій дід закінчував свою роботу в експедиції, їхав разом із своїм супутником, товаришем по службі, росіянином за національністю в одне із сіл повіту. "Чудові сонячні дні жовтня відмінились негодами падолиста. Небо замазалось, як кажуть у нас, хмарами й немилосердно мрячило, осінній пронузуватий вітер зривав останнє листя білих акацій. Настрій досить кепський." [23, с.232].

Супутник мій, знаходився у такому стані, бурмотів собі під носа: "І смикнув біс Гоголя вигукнути: "Біс вас побери, степи, які ви гарні!"" [23, с.232].

"Ну що ви бачите перед собою?" - запитав він діда. Той відповів: "Он бачу дві могили вкупі, а он . одна та висо.о.ка!.. Бачу небо, землю..."[23, с.232-233]. Коротше, прямо за Герценом: "Усім на світі можна милуватися, якщо тільки захочеш". Юхим Арсенійович цього хотів, а його супутник не хотів, та і вочевидь, не