Теоретичний вимір їх сутності проаналізований білоруським вченим О. М. Даніловим [7], російськими дослідниками Г. М. Вайнштейном [8, с.136], українським вченим І. О. Вороновим [9]. На українському ґрунті верифікацію даної теорії провів О. Д. Бойко, вперше подавши на монографічному [10] і дисертаційному ґрунті [11] системне бачення подій перебудовчої епохи в Україні. На конкретно-історичному матеріалі країн ЦСЄ суспільно-політичні трансформації досліджуються російськими науковцями В. К. Мокшиним [12], Ю. І. Ігрицьким [13]. Досягнення німецьких вчених у висвітленні теорії суспільно-політичних трансформацій та їх особливостей в країнах колишнього соцтабору розкриває двотомник "Повороты истории. Постсоциалистические трансформации глазами немецких исследователей", виданий під егідою Європейського університету у Санкт-Петербурзі.

Комплекс літератури охоплює теоретичний вимір проблеми опозиційного руху. Питання термінологічного апарату (співвідношення дефініцій "дисидентство", "опозиція", "інакодумство") в історичній науці не мають єдиного вирішення. Палітру основних підходів вітчизняних вчених розкриває дисертаційне дослідження Л. Ведмідь [14].

Дихотомії концептів "влада" і "опозиція" на теоретичному рівні присвячена дисертаційна робота російської дослідниці Л. Корольової [15]. О. Бажан розробляє методологічні засади вивчення історії дисидентського руху [16, с.296-303].

Третій рівень історіографії охоплює комплекс спеціальних досліджень, у яких предметом аналізу є опозиційний рух як історичний феномен. Вказані дослідження поділяються на дві підгрупи: присвячені українській та центрально-східноєвропейській проблематиці.

Щодо українського виміру опозиційного руху матеріали за критерієм походження можна розділити на наукові тексти, що вироблені в діаспорній, українській та зарубіжній історіографії.

До початку "перебудови" в СРСР офіційна історіографія намагалась взагалі ігнорувати факт опозиційного руху. Відома запізнілість розгортання в Україні процесів гласності і демократизації спричинила той факт, що до 1988 р. знайти в історичній літературі та об'єктивну інформацію про опозиційні виступи майже не можливо.

За цих умов осередком правди про українське інакодумство в часи тотальної цензури в СРСР залишалась діаспорна історіографія. їй належить першість у висвітленні ключових фактів і подій опозиційної боротьби в Україні, хоч і відрізняє спільна вада, - відсутність доступу до українських архівних і бібліотечних сховищ.

У 1983 р. на Заході вийшла книга активної учасниці опозиційного руху Л. Алексєєвої [17]. Вимушена емігрувати у лютому 1977 р. з СРСР у США, авторка, використовуючи власні зв'язки з дисидентами, політв'язнями, архіви самвидаву радіо "Свобода" (Мюнхен), видавництва "Хроніка" (Нью-Йорк) здійснила першу спробу систематизованого опису інакомислення в Радянському Союзі. Примітно, що перша глава об'ємної монографії відомої нині російської правозахисниці присвячена українському національному руху, характеристику якого Л. Алексєєва доводить до початку 80-х рр.

Хронологічно продовжує виклад подій українського нонкомформізму робота діаспорного дослідника А. Камінського. Будучи керівником українського відділу "Радіо Свобода" в Мюнхені, автор мав тривалий доступ до записів радіопередач, видань неформальних організацій, зустрічався з туристами з України тощо. На базі цих матеріалів і спостережень А. Камінський видав у Мюнхені під егідою Українського вільного університету у 1990 р. одну з перших узагальнюючих монографій "На перехідному етапі. "Гласність", "перебудова" і "демократизація" на Україні" (з передмовою М. Прокопа). Особливістю книги є відсутність ретроспекції, адже писалася робота по гарячих слідах подій. Видання відбиває погляди на події в Україні "двійкарів" - ліберального відламку ОУН [17, с.9].

Однією з найбільш зрілих праць українського руху опору є книга "Грані культури" [19]. Її автор, Іван Гель - український правозахисник, що неодноразово був засуджений за звинуваченням у так званій анти- радянській агітації і пропаганді, після звільнення 1989 р. - один із засновників Української гельсінської спілки. Книга написана у тюрмі, і видана вперше у Лондоні 1984 р. українською та англійською мовами під псевдонімом Степан Говерля. 1993 р. із доповненнями автора праця перевидана у Львові.

Публіцистична праця складається з двох основних розділів; якщо перша частина, однойменна назві книги, висвітлює виникнення тоталітарної системи та її складові - стан української культури, релігії, історії, мовної політики в умовах імперського поневолення, то друга частина монографії має назву Дисидентст- во" й показує боротьбу українських інакодумців за національне і соціальне визволення, містить заяви учасників національного руху опору. Автор називає процес громадсько-політичного пробудження у 60-80-х роках XX ст. як "третє національне відродження" (маючи на увазі перше: XVI - першу половину XVII ст., друге: XIX - початок XX ст.). У ній дається як теоретичне обґрунтування, так і заяви опонентів - дисидентів, учасників національного руху опору. Автор стверджує, що тоталітарний режим постав в СРСР не без капітулянтства Заходу. І. Гель піддає критиці Захід за свідоме замовчування протягом тривалого часу національних проблем імперії та реальної небезпеки радянської системи.

Вже у початковий період новітньої державності України утвердилася концептуальна парадигма історії України, в якій належне місце зайняв опозиційний рух як передвісник незалежності.

Аналіз вітчизняного історіографічного процесу свідчить, що протягом перших п'яти років незалежності з'явилася переважна більшість з існуючих донині узагальнюючих робіт з проблем опозиційного руху. Така активність була зумовлена потребою ліквідації "білої плями" в історії, гостротою емоцій та певної ейфорії у зв'язку зі здобуттям незалежності - здійсненням тих мрій і вимог, що їх ставили дисиденти кількох поколінь. У цей час побачили світ монографічні дослідження О. В. Гараня [20], Г. В. Касьянова [21], Ю. О. Курносова [22], І. Ф. Кураса, М. О. Багмета, І. І. Федькова [23]. В контексті суспільно-політичного розвитку України другої