Мала історична дистанція, що відрізняла ці дослідження від часу подій, матеріали поточних архівів, особисті контакти з колишніми опозиціонерами та часом власна участь у подіях - ці фактори стали підґрунтям залучення до наукового обігу сотень і тисяч фактів, що проливали світло на форми і методи, основні течії опозиційної боротьби українців, її тяглість.

Багатогранне висвітлення український опозиційний рух знайшов у дослідженнях відомого історика А. М. Русначенка, який є автором п'яти фундаментальних монографій з проблем робітничого та національно-визвольного руху. У роботі "Національно-визвольний рух в Україні (середина 1950-х - початок 1990-х років)" [25], що є поєднанням хрестоматії джерел різного виду та походження (серед яких самвидавські, спецслужб) та їх авторської інтерпретації, А. М. Русначенко у висновковій частині порушує проблему порівняльного аналізу українського опозиційного руху з аналогічними процесами в республіках колишнього СРСР та країнах ЦСЄ. Як стверджує автор, "відмінність опозиційного руху в Україні від такого ж в інших східноєвропейських країнах полягає в тому, що в останніх рух був, перш за все, антикомуністичним, державна незалежність вже існувала (хоч і під наглядом СРСР)" [26, с.295-296].

Прагнення включити український рух опору в європейський контекст ілюструє інше дослідження А. Русначенка, в якому він на українському тлі розглядає національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у період 1940-50-х рр. [27].

Помітне місце в історіографії займають роботи О. Д. Бойка [28], докторське дисертаційне дослідження та монографії якого стали першим комплексним і ґрунтовним політологічним аналізом подій перебудо- вчого періоду в Україні. На тлі згаданого вище застосування теорії суспільно-політичних трансформацій дослідник висвітлює зародження неформального руху, виділяє етапи його еволюції. При цьому автор намагається вийти за межі суто політичного ракурсу опозиційного руху, наголошуючи на потребі його розгляду через призму громадянського суспільства.

Концептуально важливий підхід щодо аналізу українських суспільно-політичних процесів кінця XX ст. запропонував відомий український історик С. В. Кульчицький [29, с.330-351]. На його думку, третій і останній етап перебудови (1989-1991 рр.) переріс і набув усіх ознак національної революції, коли після вільних виборів громадяни дістали можливість користуватися всіма конституційними правами. До цього часу повноцінними учасниками революції в Україні можна вважати лише дисидентів, а період до 1989 р. С. В. Кульчицький називає "відкладеною революцією". Роль націонал-демократів науковець вбачає в тому, щоб прокласти місток між цілком знищеним у 20-30-ті рр. поколінням борців за свободу України і сучасним поколінням.

Національно-визвольний характер українського опозиційного руху став предметом насиченого джерельним матеріалом дослідження О. Г. Бажана, Ю. З. Данилюка [30]. Синтетичний характер відрізняє роботу з проблеми дисидентського руху в Україні Б. Є. Захарова [31].

Слід констатувати, що при значному розголосі проблем опозиційного руху в перші роки державної незалежності, на сьогодні маємо констатувати зниження інтересу в українській історіографії до цієї проблематики. Однією з ознак цього є той факт, що українська історична наука позбавлена досліджень регіонального рівня, які б подавали палітру суспільно-політичного буття перебудовчого періоду в окремих областях.

На наш погляд, з одного боку, такий стан можна виправдати відсутністю належної історичної дистанції, звичної для ретроспекції істориків. Однак з іншого боку, пояснення цього феномену має глибші корені. У суспільстві реалізується "проект амнезії", або "запрограмованого забуття" (терміни, запропоновані М. Рябчуком [32, с.7-8]. У наш час суспільство прагне витіснити із колективної пам'яті епоху "перебудови" - добу, коли оголилися і вийшли на поверхню тисячі фактів ерозії радянської системи, продуктом якої воно, багато в чому, є і донині.

У цьому контексті виділяється видана 2009 р. монографія Ф. Турченка Запоріжжя на шляху до себе." [33] - перший регіональний проект, реалізований в Україні, який відтворює особливості боротьби, що точилася в Запорізькій області між представниками радянської партноменклатури і демократичними силами наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. Автор на базі приватних архівів, спогадів та інтерв'ю учасників опозиційного руху, секретних документів Запорізького обкому Компартії України, випадково врятованих від знищення у 1991 р., неформальної періодики реконструює становлення і діяльність запорізьких організацій "Просвіти", Української гельсінської спілки, Крайової організації Народного Руху України, місцевого молодіжного і анархо-синдикалістського руху, незалежних культурологічних об'єднань тощо.

При характеристиці доробку зарубіжної історіографії українського опозиційного руху авторам можна закинути відсутність доступу до українських архівів. У той же час їх роботи вирізняє значно вищий рівень аналітичності й концептуалізації досліджень, властивий в цілому західній історичній науці, зокрема залучення міждисциплінарного (передусім соціологічного) інструментарію.

Слід зауважити, що в своїй більшості західні автори предмет свого інтересу бачать в феномені "перебудови" в рамках всього Радянського Союзу. Так, складена працівниками "Горбачов-Фонда" бібліографія з проблеми "перебудова" налічує станом на 2005 р. 240 англомовних монографій та 132 монографії - іншими мовами (не включаючи російську) [34].

На цьому фоні українська специфіка перебудовчих процесів та місце в ній опозиційної боротьби лишається малорозробленою.

Однією з перших спроб у західній історіографії проаналізувати український опозиційний рух є робота Я. Білоцерковича "Soviet Ukrainian Dissent: A Study of Political Alienation" ("Радянське українське дисидент- ство: дослідження політичного відчуження") [35]. У дослідженні автор розглянув українське радянське інакомислення з 1963 по 1981 рр. Я. Білоцеркович