Діяльність націоналістичного підпілля на основі документів німецької окупаційної влади проаналізована В. Косиком у книзі „Україна і Німеччина у Другій світовій війні". Висвітлюючи діяльність ОУН та УПА, автор зупинявся і на питаннях, пов'язаних із наддніпрянським вектором визвольного руху. У додатках В. Косик помістив оригінальні переклади проаналізованих документів, серед яких є донесення із Рейхско- місаріату „Україна" про східноукраїнську сітку ОУН [9].

У нарисі, присвяченому діяльності ОУН-м під час Другої світової війни, Г. Полікарпенко окремо зупинявся на проблемі поширення мережі ОУН-м на Наддніпрянщину. Автор висвітлив реакцію ОУН-м на політику Третього Рейху, яка стосувалася України та навів уривки документів ОУН-м, які залишаються недоступними для опрацювання [10].

Узагалі, у працях дослідників з української діаспори, які присвячені проблемі українського визвольного руху на Наддніпрянщині, здебільшого висвітлена діяльність націоналістичного підпілля під час німецько-радянської війни. До- і післявоєнний періоди розглянуті менше.

Загальна інформація про український визвольний рух 1920-1955 рр. міститься у кількох західноєвропейських та американських дослідженнях, які присвячені історії Радянського Союзу або УПА. Серед таких праць - дослідження А. Далліна „Німецьке панування у Росії" [11], В. Г. Чемберлена „Боротьба України за свободу" [12], Р. Гоше „Опозиція у СРСР, 1917-67" [13] та Дж. П. Нолана „Армія без держави" [14]. Час і умови написання цих робіт зумовили появу деяких неточностей у викладенні історії українського визвольного руху під час німецько-радянської війни. Інколи помилково екзильний уряд УНР замість ОУН-б називався ініціатором проголошення Акту відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 р. [12, с.112], а до структури УПА включалася неіснуюча насправді група „Схід" [13, с.56].

Відмітимо також дослідження американського історика Г. Куромія „Свобода і терор на Донбасі", де автор зупинявся і на проблемі діяльності ОУН під час німецької окупації у вказаному регіоні. Основною джерельною базою для дослідження стали спогади члена ОУН Є. Стахіва. До аналізу, нажаль, не було залучено документи радянських та німецьких органів державної безпеки, що суттєво вплинуло на інформаційне наповнення книги та висновки автора [15].

Найвідомішою працею про український націоналізм, автором якої був іноземний дослідник, і в якій було проаналізовано діяльність ОУН на Наддніпрянщині, є монографія Дж. Армстронга „Український націоналізм" [16]. Ця праця на сьогоднішній день вважається найповнішим та найоб'єктивнішим англомовним дослідженням з історії українського націоналізму. Дослідник наголошує на малочисельності ОУН-б та ОУН-м на Наддніпрянській Україні під час німецько-радянської війни й загалом непопулярність її ідей серед місцевого населення.

З середини 1990-х рр. починає формуватися російська та білоруська історіографія українського визвольного руху 1940-1950-х рр. В окремих книгах автори продовжують оцінювати діяльність ОУН та УПА з позицій радянської пропагандистської машини, навішуючи ярлики „зрадників" та „бандитів" [17; 18; 19]. Лише деякі дослідження містять більш виважені та об'єктивні оцінки. Зокрема, варто назвати книги С. Ткаченка „Повстанческая армия. Тактика борьбы" [20] та О. Гогуна „Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы" [21].

Для другої групи досліджень характерна яскраво виражена антинаціоналістична позиція. Оцінки діяльності українських антирадянських організацій не змінювалися і не коригувалися протягом усієї радянської доби. Саме поняття „український визвольний рух" в радянській історіографії не вживалося. Боротьба за державну незалежність характеризувалася або як „контрреволюція", або ж як „бандитизм", а учасники цієї боротьби називалися „українсько-німецькими буржуазними націоналістами".

Праці радянських авторів можна умовно поділити на дві підгрупи: власне наукові дослідження та матеріали памфлетно-фейлетонного характеру. Для радянських істориків характерне свідоме звуження географічних рамок українського визвольного руху лише до західноукраїнських областей. Тому з теми „Український визвольний рух на Наддніпрянщині у 1920-1955 рр." спеціального дослідження у радянський час опубліковано не було. Радянські дослідження про підпільно-партизанську боротьбу на початку 1920-х рр. та антирадянську діяльність націоналістичного підпілля та УПА на західноукраїнських землях представляли собою, здебільшого, відповідь на публікації та діяльність еміграційних націоналістичних організацій.

Однак, незважаючи на гостру партійну цензуру та пильне око КДБ, інколи у працях радянських дослідників зустрічалися незначні згадки (часто не більше сторінки) про діяльність УВО, ОуН та УПА у міжвоєнний період та у 1940-1950-х рр. на Наддніпрянщині. Зокрема, у двотомному виданні під авторством колишнього працівника радянських органів державної безпеки Д. Голінкова „Крушение антисоветского подполья в сСсР" міститься матеріал з історії діяльності Українського центрального повстанського комітету та козачих рад - підпільних організацій, створених за участю членів наддніпрянських клітин УВО. Дослідження написане на основі широкої джерельної бази, оскільки автору, як працівнику КДБ, були доступні архівні матеріали, на яких стояв гриф секретності. Хоча використані матеріали подавалися вибірково, й не висвітлювали повною мірою всіх аспектів діяльності згаданих вище організацій [22].

Про намагання УВО у 1920-1930-х рр. поширити свою діяльність на Наддніпрянщину побіжно згадується у праці В. Масловського „Жовто-блакитна мафія" [23, с.37]. Дані наведені дослідником сприймаємо з великою обережністю, з огляду на те, що керівництво УВО-ОУН процеси над членами військової організації, які відбувалися у Радянській Україні у 1930-х рр., за незначними винятками, визнавало сфабрикованими