Дещо більше в радянській історіографії висвітлено питання діяльності націоналістичних організацій під час німецько-радянської війни. Співробітник радянських спецслужб К. Дмитрук (він же К. Гальський) у своїй книзі „Безбатченки", використовуючи незначні уривки зі спогадів та протоколів допиту радянськими органами державної безпеки членів ОУН, полемізував із діаспорними істориками з приводу діяльності націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині. Автор намагався довести, що націоналістичне підпілля на Наддніпрянщині не функціонувало [24, с.192-198].

Часто праці різних радянських дослідників, присвячені діяльності націоналістичних організацій суперечили одна одній. Критикуючи „офіційних істориків" еміграційного націоналістичного середовища, В. Трощинський у книзі „Найманці фашизму", підтримував усталені штампи радянської ідеології і безапеляційно заявив про те, що націоналістам не вдалося перекинути свою організаційну мережу на Наддніпрянську Україну [25, с.35].

Дослідник В. Чередниченко, вдаючись до аналізу „української контрреволюції", згадував і діяльність похідних груп ОУН, які заклали перші націоналістичні клітини на Наддніпрянщині у 1941 р. [26, с.120]. Підтвердження того, що націоналістичне підпілля під час німецько-радянської війни все ж було створене на Східній Україні, зустрічаємо у книзі В. Кравченка „Прокляті народом", де автор подав інформацію про ОУН у Харкові, зокрема про керівництво й організаційний актив. Автор з позицій комуністичної ідеології намагався охарактеризувати соціальну базу українського визвольного руху [27, с.7].

Питання діяльності націоналістичного підпілля у перші повоєнні роки було висвітлено у збірці „Есть такой фронт", де у кількох статтях згадувалося про „злочини" учасників національно-визвольного руху проти спеціалістів із Наддніпрянщини, які були відряджені на роботу до західних областей після закінчення Другої світової війни [28].

Разом із друкованою продукцією для масового вжитку, у Радянському Союзі готувалися спеціалізовані дослідження про український визвольний рух, на яких до 1991 р. стояв гриф „Цілком таємно". Мова, зокрема, йде про спеціалізований підручник „Украинские буржуазные националисты", надрукований 1963 р. у Москві Вищою школою КДБ при Раді Міністрів СРСР ім. Ф. Дзержинського. Крім відповідних радянських штампів щодо українського руху, книга містить значний матеріал про діяльність ОУН та УПА на Наддніпрянщині, як під час війни, так і у післявоєнний період. На основі секретних документів у підручнику висвітлені різноманітні епізоди діяльності націоналістичного підпілля та Української повстанської армії на Наддніпрянщині, а також методи боротьби з ними радянських органів державної безпеки, зокрема існування груп спеціального призначення (псевдо-УПА), агентурні розробки тощо [29].

Для досліджень радянських істориків (1945-1991 рр.) характерна заідеологізованість, суб'єктивність та половинчастість поданого матеріалу. Це було зумовлено умовами, в яких згадані праці були опубліковані. Наявність компартійної цензури та монополії на висвітлення історичних процесів не дозволяли характеризувати український визвольний рух як явище закономірне й об'єктивне в умовах і реаліях розвитку нації та державотворчих прагнень українського народу. З метою отримання необхідного результату - заперечення ідеалів українського визвольного руху - використовувся принцип половинчастого подання фактологічного матеріалу, зокрема уривків з протоколів допитів його учасників. Також помічено, що у випадку, коли радянські автори посилалися на опубліковані у діаспорі матеріали, окремі словосполучення виривалися із контексту й таким чином набували негативного забарвлення.

Аналізуючи третю групу досліджень, відмітимо, що більшість сучасних авторів відійшли від традиційних заідеологізованих концепцій і стереотипів доби СРСР. Об'єктивно склалося так, що проблема українського визвольного руху опинилася серед тих „білих плям" вітчизняної історії, які активно почали досліджуватися у 1990-ті рр. Значним досягненням новітнього періоду є початок академічного вивчення історії націоналістичного руху.

Актуальність дослідження цієї проблеми посилюється тим фактом, що діяльність УВО, ОУН та УПА до цього часу не визнана на законодавчому рівні. Періодично на розгляд Верховної Ради України вносяться законопроекти як про визнання боротьби ОУН та УПА визвольним рухом за свободу і незалежність України, так і про засудження діяльності ОУН і УПА. Об'єктивно оцінити український визвольний рух парламентарям заважають їхні політичні уподобання. Останні спроби законодавчого вирішення проблеми визначення ролі і місця ОУН та УПА в історії України зафіксовано під час проведення 1 сесії Верховної Ради України VI скликання. Тоді на розгляд було подано проект „Закону про статус і соціальний захист громадян України, які потерпіли від дій ОУН і УПА в 1939-1941 роках, в період Великої Вітчизняної війни та післявоєнні роки" (№1019 від 26 листопада 2007 р.) [30] та проект „Закону про визнання Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій світовій війні" (№1404 від 30 січня 2008 р.) [31]. Обидва проекти були відхилені.

У той же час визначення ролі і місця руху ОУН та УПА у здобутті державної самостійності України не знімається з порядку денного українського суспільно-політичного життя. У 1997-2008 рр. при Кабінеті Міністрів України діяла Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН та УПА, завдання якої полягало у вивченні питань, пов'язаних з діяльністю ОУН і УПА й підготовці історично та юридично обґрунтованих висновків на основі аналізу їх діяльності [32-33]. Наслідком роботи комісії стала публікація монографій та фахового висновку робочої групи істориків [34]. Сьогодні продовжується науково-пошукова діяльність різноманітних громадських організацій, спрямована на дослідження історії українського визвольного руху. Невизнання боротьби ОУН і УПА за незалежність України на законодавчому рівні стимулює нові дослідження українського визвольного руху, зокрема і на Наддніпрянщині.

Перші праці з історії УВО, ОУН та УПА здебільшого були ознайомлювального характеру й перебували