в політично-ідеологічній площині, а не в площині наукових досліджень. За визначенням Ю. Киричука, дослідження початку 1990-х рр. більше нагадували „кавалерійську атаку на історію" [35, с.97]. Починаючи з 1993 р. українські вчені стали об'єктивніше підходити до вивчення історії українського визвольного руху, поступово відходячи від оцінок, сповнених емоціями та заідеологізованістю. Як зазначає І. Патриляк, для нового етапу дослідницької роботи характерним є збільшення джерельної бази, формування демократичної історіографії, що створює реальні можливості для об'єктивного погляду на історію визвольного руху середини ХХ ст. [1, с.18-19].
На зламі ХХ та ХХІ ст. почали з'являтися праці, у яких, принаймні побіжно, згадується намагання націоналістичного руху поширити свій вплив на Наддніпрянщину у міжвоєнний період (праці О. Шатайла [36], М. Посівнича [37], О. Сича [38], І. Патриляка [39], О. Рубльова [40] та інших). Значної уваги заслуговують книги, написані А. Кентієм у рамках роботи Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА. Зокрема, у нарисі історії УВО він подає інформацію про відрядження кадрів військової організації на Наддніпрянщину із Західної України в середині 1920-х рр. [41, с.22]. Однак на сьогодні не існує спеціального узагальнюючого дослідження, присвяченого спробам поширити організаційну мережу УВО, а потім ОУН на територію УСРР-УРСР.
Більше уваги сучасні історики присвятили дослідженню проблеми українського визвольного руху періоду німецько-радянської війни. У книзі А. Русначенка „Народ збурений", написаній на широкій джерельній базі проаналізовано становлення націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині, його соціальну базу тощо. Чи не вперше у вітчизняній історіографії автор проаналізував політику ОУН щодо східноукраїнських земель після закінчення німецько-радянської війни [42, с.294-388].
Однією з ґрунтовних монографій останнього часу, присвячених українському визвольному руху, є праця Ю. Киричука „Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50 років ХХ століття". У ній автор спробував висвітлити етапи боротьби за українську незалежність у 1940-1950-х рр. та розглянути основні засади ідеології та політичну практику ОУН-б й ОУН-м [43].
Вагомим кроком у дослідженні історії національно-визвольного руху в Україні є колективна монографія „Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія. Історичні нариси", підготовлена Інститутом історії України НАН України в рамках роботи Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА. Авторами дослідження подано історію визвольного руху та боротьби з ним німецької та радянської влади. Однак у цій книзі наддніпрянський вектор боротьби майже не досліджений. Він залишився на периферії подій, що відбувалися на Західній Україні [44].
Певна інформація про національно-визвольний рух на Наддніпрянщині під час німецької окупації міститься у монографіях та статтях, присвячених різноманітним аспектам діяльності ОУН та УПА. Зокрема, В. Дзьобак, досліджуючи конфлікти в ОУН-б, проаналізував вплив діяльності ОУН на Наддніпрянщині на перегляд програмових засад визвольного руху [45]. Дослідниця зі Львова О. Стасюк висвітлила видавничо-пропагандистську діяльність ОУН та УПА, зупинившись на засобах масової інформації та агітації, які друкувалися націоналістичним підпіллям на Наддніпрянській Україні, та тих, що виходили на інших територіях, але використовувалися для роботи на Наддніпрянщині [46]. Це перше подібне дослідження в українській історичній науці. Згадуваний вже А. Кентій у роботі, присвяченій першим рокам існування Української повстанської армії (1942-1943), окремо зупинився на проблемі охоплення повстанським рухом території центральноукраїнських земель [47].
Детального аналізу заслуговує дослідження Д. Вєдєнєєва та А. Биструхіна "Меч і тризуб", у якому висвітлено історію становлення та діяльності розвідки та контррозвідки українського визвольного руху. На основі донедавна засекречених документів радянських органів державної безпеки, авторам вдалося простежити діяльність спецслужб СРСР, спрямовану проти націоналістичного підпілля та УПА, зокрема й на Наддніпрянщині [48].
Досить цікавою та змістовною є стаття О. Вовка про діяльність УПА та запілля на північно-західних українських землях і в прилеглих регіонах. В роботі вперше із максимальною точністю подано структуру націоналістичного підпілля та відділів УПА на Наддніпрянщині. Автор простежив усі тактичні та структурні трансформації й реорганізації визвольного руху, що дає можливість не лише орієнтуватися у глибоко законспірованій схемі визвольного руху, але й простежити об'єктивну реакцію керівництва ОУН і УПА на зміни умов і обставин боротьби [49, с.177-222].
Дослідники В. Іваненко та В. Якунін у книзі „ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології" (2006 р.) звернули в першу чергу увагу на книги членів робочої групи істориків Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА та фаховий висновок цієї робочої групи [50].
Польський історик Г. Мотика у рецензії на книгу В. Іваненка та В. Якуніна, опублікованій у часопису „Україна модерна" (2008 р.) зауважував, що „метою їхньої праці було не тільки прагнення засудити УПА, а й заперечити радикальний порахунок з комуністичним минулим України" [51, с.308]. Директор Центру досліджень визвольного руху (м. Львів) Р. Забілий у рецензії на книгу В. Іваненка та В. Якуніна, надрукованій у збірнику „Український визвольний рух" (2007 р.) зупинився на кількох принципових моментах. По-перше, Р. Забілий зазначив, що „у монографії аналіз історіографії праць, присвячених ОУН-УПА, як такий відсутній. Він зводиться до рецензії на два розділи А. Кентія та І. Патриляка зі згаданої колективної монографії („Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси" - Авт.), хоча там також поміщені розділи таких істориків, як І. Іллюшин, Г. Касьянов. Окрім цього, якщо йдеться про історіографію ОУН-УПА, слід було би хоч побіжно