Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





УДК 930

УДК 930.1(092)

В. В. Ґудзь, О. Д. Чечина

ДМИТРО ДОРОШЕНКО ЯК ПРЕДСТАВНИК ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ ТА ІСТОРІОСОФІЇ

Постать видатного українського історика, організатора історичної науки, громадсько-політичного і державного діяча, публіциста Дмитра Дорошенка була і є предметом зацікавлення багатьох дослідників вітчизняної історії. Метою даної публікації є простеження української державницької парадигми як однієї з визначальних у житті і творчості цієї видатної історичної постаті.

Ключові слова: Д. Дорошенко, народницька історіографія, історик-державник, "Просвіта", Українська Центральна Рада.

Постать видатного українського історика, організатора історичної науки, громадсько-політичного і державного діяча, публіциста Дмитра Дорошенка була і є предметом зацікавлення багатьох дослідників вітчизняної історії. Метою даної публікації є простеження української державницької парадигми як однієї з визначальних у житті і творчості цієї видатної історичної постаті.

В українській історіографії до державної школи прийнято зараховувати тих істориків, які в центр своїх досліджень ставили державу. Історики-державники, на відміну від істориків-народників (В. Б. Антоновича,

М. І. Костомарова, М. С. Грушевського та ін.), в основу своїх досліджень поставили вивчення державницьких традицій народу. Вони протиставляли руйнівній діяльності широких мас державотворчу роль національної еліти. За Я. Пеленським, „їх можна умовно поділити на чотири групи: 1) істориків, які писали історію з теоретичної перспективи, тобто концепційну історію; 2) істориків, які займалися загальною історією, застосовуючи позитивістський метод; 3) істориків, які досліджували сучасну їм історію; 4) істориків-юристів, які займалися історією держави і права та взаєминами України з іншими державами" [14, V]. Крім В. Липинського, якого вважають головним представником категорії істориків-державників, Я. Пеленський відносить до цієї когорти істориків В. Кучабського, Б. Крупницького, С. Шелухіна, учнів М. Грушевського І. Крип'якевича, С. Томашівського, М. Кордубу та ін. Він виділяє також окрему групу київських істориків у їхньому еміграційному періоді: Наталію Полонську-Василенко, Олександра Оглоблина і Дмитра Дорошенка, „який, крім загальної історії займався чи не перший у XX столітті сучасною йому історією визвольних змагань 1917-1923 років" [14, V!]. Втім ми поділяємо думку Любомира Винара з приводу того, що "народове- цька і державницька історіософія себе взаємно доповнювали і віддзеркалювали певну історичну добу, а тому немає причини розвиток української історичної науки висвітлювати лише з штандпункту історіософії й ідеології "істориків-державників"" [1, с. 57].

Як свідчать довідники, Дмитро Іванович Дорошенко, хоч і народився у Вільнюсі, насправді походив із старовинного українського козацько-старшинського роду, який коренився на Глухівщині і дав таких видатних представників як два українських гетьмани - Михайло і Петро Дорошенки. Ця обставина, напевне, була не останньою із тих чинників, які спонукали юного Дмитра обрати стежку служіння музі Кліо та рано визначити свою активну громадську національно-державницьку позицію. Склалося так, що Дорошенко вивчав історичні науки у Київському, Варшавському, Петербурзькому університетах, але скрізь залишався переконаним свідомим українським патріотом. Це засвідчує і керівництво Дмитром Українською студентською громадою в Петербурзі (1903 р.) [11, с. 583] і його активна публіцистика в галицьких, а з 1905 р. - і в наддніпрянських українських часописах.

Під час революційних подій 1905 року в Росії виникли більш сприятливі умови для поширення української мови, розвитку національної освіти, науки, літератури. Після скасування указів про заборону українського друкованого слова перед активістами українського руху постало важливе завдання створити національні органи друку, за допомогою яких можна було б поширити знання з історії, культури українського народу серед широких верств населення, передусім серед самих українців, що мало сприяти розвитку їх національної свідомості. Дмитро Дорошенко попри постійний тиск із боку поліції, цензури, що всіма силами намагались перешкодити "поширенню сепаратистських ідей", із завзяттям взявся до цієї роботи. Серед тих органів друку, становлення яких відбувалося за участю, або й під безпосереднім керівництвом Дмитра Дорошенка, можна назвати такі, як "Хлібороб" (Лубни), "Рідний край" (Полтава), "Рада", "Нова громада", "Україна" (Київ), "Украинский вестник" (Петербург), "Украинская жизнь" (Москва) та ін. Серед різнопланових за тематикою публікацій Дорошенка чільне місце займають злободенні питання суспільно-політичного руху в Україні. Серед них "Україна в 1906 році", "Національне питання і автономія", "Українська соціал- демократія", "Нова українська партія на Галичині" тощо. Як зазначають дослідники, ці публікації об'єднували ідейна спрямованість, що виходила із завдання, яке автор ставив перед собою: „всіма силами, своїми знаннями, талантом сприяти розвитку національної самосвідомості українського народу, служити рідному краю - Україні" [15, XIV].

Після царського „Маніфесту" від 17 жовтня 1905 року на Наддніпрянщині також утворено культурно- просвітницькі товариства "Просвіти", які діяли на Західній Україні ще з 1868 р. Дмитро Іванович з кінця 1906 року до початку 1909 року вів активну діяльність як секретар київської "Просвіти".

Навесні 1909 року Д. Дорошенко закінчив із дипломом І ступеня історично-філологічний відділ Київського університету. Знаменно, що вже в університеті Дмитро, як здібний студент і допитливий учасник історико-етнографічного гуртка, яким керував професор М. Довнар-Запольський, отримав від маститого вченого пропозицію залишитися при кафедрі історії Росії для підготовки до професорського звання [16]. Проте через "політичну неблагонадійність" він ледь влаштувався викладачем Катеринославського комерційного училища. Тут юний, але національно свідомий педагог читав лекції з історії, очолив роботу гуртка "родиноведення", де акцентував увагу на вивченні української історії, літератури, етнографії. Плідній роботі Дорошенка значною мірою сприяла та атмосфера, що існувала в училищі завдяки його директору А. С.


Сторінки: 1 2 3 4 5 6





Наступні 7 робіт по вашій темі:

СУБ'ЄКТ-ОБ'ЄКТНА ДИХОТОМІЯ ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛА І ПИТАННЯ КОГЕРЕНТНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ - Стаття - 28 Стр.
ЗЕМСЬКІ СТАТИСТИЧНІ ПУБЛІКАЦІЇ ЯК ДЖЕРЕЛО ДОСЛІДЖЕННЯ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ ЕТНІЧНИХ ТА СОЦІАЛЬНИХ ГРУП ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я - Стаття - 17 Стр.
ТАЄМНІ ДОКУМЕНТИ ЗАПОРІЗЬКОГО ОБКОМУ КП УКРАЇНИ ПРО ПОЛІТИЧНУ БОРОТЬБУ В РЕГІОНІ НАПЕРЕДОДНІ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 1991 Р. - Стаття - 12 Стр.
ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЩОДО КУЛЬТОВИХ ПАМ'ЯТОК У 50-60-Х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ - Стаття - 13 Стр.
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА В УСНИХ ІСТОРІЯХ БОЛГАР ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я - Стаття - 12 Стр.
ЗБРОЯ, ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ XVI-XVII СТ. (НА МАТЕРІАЛАХ ЦДІАУ м. ЛЬВІВ) - Стаття - 9 Стр.
РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА НА ТЕРИТОРІЇ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ: ПРОБЛЕМА ІСТОРІОГРАФІЇ - Стаття - 8 Стр.