Молода історична наука від початку орієнтувалася переважно на методологію природничих наук. Як відомо, основи теорії наукового джерелознавства були закладені в ХІХ столітті передусім німецькими дослідниками (філософ і теолог Ф. Шлеєрмахер, філолог Ф.Л. Вольф, історики Б.Г. Нібур, Л. фон Ранке, І.Г. Дройзен та ін.). Вони обґрунтовували загальні методи критики й інтерпретації історичних джерел, а останні зазвичай поділяли на безпосередні фрагменти минулого (історичні залишки) та людські свідчення про нього (історичні перекази). З середини ХіХ ст. дослідницьку стратегію німецької школи продовжила й розвинула позитивістська історіографія, перш за все англо-французька. Позитивісти в дусі класичної науки і природничо-наукової методології орієнтувалися лише на "об'єктивне" в історичних фактах. Історичні джерела вони розглядали як "позитивно" проявлені "сліди" минулого й своє завдання бачили у встановленні їх достовірності і наступному з'єднанні цих достовірних фрагментів минулого в цілісну оповідь. Відповідно до вимог позитивного знання "історик не може знати більше за те, що міститься в документах. Те, чого немає в документі (думки, чутки), не існує для історії" [17, с.390]. Як зазначають французькі професори права Р. Пенто та М. Гравітц, "починає переважати документальний дух, прагнення до точності як необхідного технічного аспекту професії історика" [18, с.171].

Відповідно, в підручниках з методології історії, таких як "Вступ до вивчення історії" Ш.-В. Ланґлуа і Ш. Сеньобоса (1898 р.), визначалася така процедура дослідження письмових джерел: їхній евристичний пошук, зовнішня критика, внутрішня критика з метою виявлення фактів, а далі - "етап синтезу", що досягається шляхом групування виявлених раніше фактів і побудови загальних формул. Виклад результатів дослідження завершує створення історичного наративу [див.: 19]. Подібний підхід до використання матеріалів джерел, поширений і сьогодні, англійський історик-методолог ХХ ст. Р.Дж. Колінґвуд називав "компілятивним", або методом "ножиць і клею" [20, с.209].

Роль своєрідного "клею" часто виконує певна філософська теорія або ж пануюча в даному суспільстві ідеологія, котра формує і для історика, і для читача так зване передпосилочне знання в галузі історії. А останнє здебільшого диктує і "групування фактів", і "загальні формули". У радянському суспільстві подібний пізнавальний контекст створювала марксистська філософія історії, тоді як радянська історіографія у джерелознавстві займала позиції, близькі до позитивістських. Свою пізнавальну діяльність вона також спрямовувала на історичні факти як "фрагменти" цілісної об'єктивної реальності, незалежні від волі людей. Історичні джерела трактувалися як "відображення" фактів у свідомості людей, більш чи менш адекватне, щоправда, "ціннісно обтяжене", а значить суб'єктивізоване [див.: 10, с.161-166]. Ступінь об'єктивності інформації, що містилася в джерелах, зазвичай пов'язувався з мірою відповідності "класово- партійних" цілей, які ставилися авторами документів, "об'єктивному функціонуванню і розвитку дійсності" [21, с.125]. Ну а цей "розвиток дійсності" як когерентний процес описувався інтегруючою марксистською формаційною теорією, на якій ґрунтувалася й державна ідеологія. Отже, й тут історіографія виступала більше "історичним самоописом" радянського суспільства, аніж "об'єктивним" описом минувшини. Щоправда, в джерелознавстві розроблялася методика так званої синтетичної критики джерел [див.: 22, с.123- 155]. Та вона дає результат при зіставленні даних різних джерел про один і той же факт чи групу фактів, проте мало допоможе в сполученні даних різних джерел про різні аспекти функціонування соціальної системи.

У другій половині ХХ ст. додаткове підґрунтя для позитивістської й марксистської інтерпретації джерел створила теорія інформації. Вона була сформульована ще 1948 р. американським інженером- зв'язківцем К. Шенноном і невдовзі набула поширення як у природничих, так і в соціальних науках та в історичному джерелознавстві [див.: 23], хоча відносно її прийнятності для соціально-гуманітарних наук її автор висловлював сумніви. Інформацію він розглядав як кількісну міру невизначеності в предметі стосовно іншого предмета, котра знімається внаслідок взаємодії першого з другим. У філософії, зокрема, в марксистській, інформація була потрактована як універсальна кількісна чи якісна "форма відображення" матерії, включаючи кількісні показники відображення об'єктів у свідомості. Описана в теорії інформації двохелементна система передачі інформації (джерело інформації - приймач інформації) сприймалася в тому дусі, що інформацію містить уже саме джерело і за певних обставин воно передає її приймачеві. Тобто, в історичному джерелі вже закріплена адекватна інформація про історичну реальність і дослідникові належить лише її вилучити (як і в природі все містить готову інформацію про себе й треба лише навчитися її виявляти).

Тож практично немає принципової відмінності між істориком і природознавцем. З цього приводу академік І.Д. Ковальченко писав: "Інформація, котру фізик черпає з експериментів, історик дістає із джерел. Джерела для нього - також лише носії інформації про минуле, а не якийсь самостійний об'єкт пізнання" [21, с.113]. Якщо фізик повинен усунути спотворюючий вплив самих приладів на результати експерименту, то історик точно так же має вичленити з джерел достовірні дані про минуле. "І в тому, й у іншому випадку вимагається спеціальний конкретно-науковий і теоретичний критичний аналіз та відповідні методи його проведення" [21, с.114]. Причому інформація може бути як фіксованою, так і "прихованою", або структурною. Як результат відображення людьми рис і властивостей реальної дійсності, соціальна інформація, що міститься в джерелі, є об'єктивною. Можна говорити лише про її втрати, а не про видозміни. Утім, не виключене її суб'єктивне спотворення, зумовлене класово-партійною належністю автора, але тоді можна