виявити об'єктивну інформацію вже про автора джерела [21, с.125]. Отже, ставиться мета елімінувати суб'єктивний чинник із джерела. Проте, коли б якимсь чином це і вдалося, то це не гарантувало б об'єктивність самого дослідження, оскільки завжди залишається суб'єктивність історика, в т.ч. через його прихильність до тієї чи тієї теорії. Саме на основі останньої він виявляє інформацію різних джерел, передусім структурну, і "зв'язує" її в цілісний опис минулого.
В працях з історичного джерелознавства пострадянської доби ми знаходимо подальший розвиток цього інформаційного підходу до джерел, навіть деяку його абсолютизацію. Ідеться про об'єктивні за своїм характером потоки інформації всередині суспільства, які забезпечують функціонування останнього і водночас є його інформаційним відображенням. Як зазначив В.В. Підгаєцький, "циркулювання потоків достовірної інформації всередині суспільства є обов'язковою умовою існування людського суспільства" [24, с.377]. Елементами цих потоків, що збереглися до сьогодення, виступають носії інформації, що стають для дослідника історичними джерелами - "інформаційними (знаковими) моделями", "інформаційними аналогами", заступниками, "представниками" біосоціальних систем, що існували в минулому і складалися з людей, їх сукупностей, різноманітних їх спільнот [24, с.41-42].
Таке розрізнення "потоків достовірної інформації" у суспільстві і самого суспільства, що складається з людей, в т.ч. творців історичних джерел, призводить до того, що в створенні текстів останніх відбувається "суб'єктивізація об'єктивного", а перед істориком стоїть надскладне зворотне завдання "об'єктивізації суб'єктивного" в джерелах. Російський історик Г.В. Можаєва [див.: 25] спеціально відзначає, що джерело фіксує "лише частину інформації, що існує в просторі", частина ж "втрачається" при передачі, оскільки "людина, що отримує повідомлення, завжди переломлює його через призму свого суб'єктивного досвіду". Та й цей залишок інформації можна виявити, тільки знов і знов моделюючи індивідуальне "інформаційне поле" творця джерела. Стає очевидною "інформаційна невичерпність" кожного такого джерела. Але тоді через незбіг "інформаційних полів" різних авторів джерел і необхідність їх практично безкінечного "уточнення" стає доволі проблематичним, якщо взагалі можливим, "сполучити" інформацію різноманітних джерел, щоб виявити інтегральне об'єктивне (достовірне) інформаційне підмур'я когерентного історичного процесу, не апелюючи до позаджерельного знання, зокрема, філософсько-історичних теорій.
Таким чином, ті підходи до історичних джерел, що в дусі класичної науки зорієнтовані на виявлення їх об'єктивного змісту (позитивізм, марксизм), хоч і мають цінність з точки зору методики аналізу конкретних джерел, виявляються малоефективними для системного дослідження історії як когерентного процесу. Очевидно, й досі зберігає актуальність зауваження Р.Дж. Колінґвуда, що "сучасна історіографія успадкувала від позитивізму, коли брати фактографічний його бік, поєднання небувалої майстерності в опрацюванні проблем дрібного масштабу із небувалою слабкістю в трактування великомасштабних проблем" [20, с.195]. Та якщо на шляху когерентного опису історії як суто об'єктивного процесу ніяк не вдається обійти проблему суб'єктивності "свідчень джерел", то, можливо, саме звернення до цієї суб'єктивності забезпечить цілісне бачення історії?
Дійсно, такий підхід до історичних джерел був опрацьований історіографією та філософією історії в контексті розвитку некласичної науки. В природничих науках цей етап розпочався на зламі ХІХ-ХХ ст., коли з'ясувалося, що закони класичної механіки не є універсальними, в різних системах виміру змінюються властивості часу й простору, а результати досліджень багатьох об'єктів, недоступних для людської чуттєвості, прямо залежать від приладів, створених під безпосереднім впливом людської свідомості. Некласич- на раціональність визнала роль людської суб'єктивності в науці. Багатьма ж істориками та філософами питання ледь не вирішальної ролі людської свідомості в історії, в створенні джерел було осмислене раніше. Нова стратегія зародилася ще в другій половині ХІХ ст. в надрах філософії життя як по суті альтернативної щодо позитивізму філософської течії, зорієнтованої передусім на людське, суб'єктивне інтегруюче начало в історії, суспільстві, культурі. Вона в той час не набула значного поширення в прикладних історичних дослідженнях, зате надовго привернула увагу дослідників із цілої низки гуманітарних і соціальних дисциплін та напрямків філософії. Одним із найвідоміших її розробників був В. Дільтей.
На противагу класичній методології природничих наук, спрямованій на повне унезалежнення досліджень від людської суб'єктивності, німецький філософ проголосив внутрішній, духовний світ людини єдиним реальним об'єктом соціально-гуманітарних наук, включно з історією, як "наук про дух". Базою пізнання й витлумачення історичних подій мала стати описова, або розуміюча, психологія, покликана осягнути всю цілісність душевного життя людини. Останнє, мовляв, і є цілісною історичною реальністю, що складається з психічних переживань людей, тоді як твори літератури, філософії, мистецтва, інші продукти людської творчості є лише зовнішніми вираженнями, фрагментарними об'єктиваціями духовного світу людей. По суті, все, що ми називаємо історичними джерелами - письмові документи, міфологія, література, мистецтво - це "начебто об'єктивоване психічне життя: продукти діючих сил психічного порядку, стійкі утворення, побудовані з психічних складових частин і за їхніми законами" [26, с.99]. Але тільки через них і можливо осягнути свідомість людей, а отже, цілісну психічну реальність історії.
Оскільки, за В. Дільтеєм, глибинна людська природа є "одноманітною", і ми навіть самі себе розуміємо через зовнішні вираження нашої психіки (дії, письмо тощо), то ми цілком здатні через наше переживання (співпереживання) подібних зовнішніх виражень у тих же авторів історичних джерел (творів) зрозуміти, а потім і викласти в поняттях їхній внутрішній світ. Отож "природу ми пояснюємо, духовне життя ми розуміємо". Важливо лише охопити нашим переживанням-розумінням не окремі фрагменти, а всю цілісність чужого духовного життя, в