Проблема, однак, полягає в тому, що чуже психічне життя саме по собі для нас взагалі є недоступним, його зовнішні (публічні) вираження трансформуються установками публічного спілкування, а переживати врешті-решт ми можемо лише те, що є в нас самих. І це є доволі слабким місцем вчення В. Дільтея, особливо з точки зору його застосування в наукових дослідженнях. Та позаяк альтернативна позитивістська методологія претендувала на те, щоб взагалі усунути суб'єктивне (іманентно людське) з історичних досліджень, то пошуки способів вивчення цього суб'єктивного не припинялись ні в філософії, ні в історичному джерелознавстві. Тому В.Дільтея вважають одним із зачинателів філософської герменевтики та провісником феноменології й екзистенціалізму - впливових у ХХ ст. вчень.

Феноменологія - це напрямок у філософії (марксизм трактує його як "суб'єктивно-ідеалістичний"), предметом якого є "чиста", або трансцендентальна, свідомість, тобто свідомість, очищена від усіх елементів досвіду суб'єкта. Основоположником феноменології вважається німецький філософ Е. Гуссерль. Вона являє собою "ретельний опис того, що безпосередньо дане свідомості", а мета її - "встановити певні апріорні структури свідомості, спільні всім людським істотам" і на цьому ґрунті "продемонструвати підвалини всякого знання, включаючи науку і філософію"[16, с.252]. Це досягається Гуссерлем шляхом епохе (грецьк. - утримання від суджень), або ж феноменологічної редукції, коли "ми "виключили", або, краще сказати, помістили в дужки весь світ речей, живих істот, людей, включаючи й нас самих", а те, що залишиться ("феноменологічний залишок"), і буде "чистою свідомістю в її абсолютнім самобутті" [27, с.13]. Феноменологію Гуссерля цікавлять не предмети навколишнього світу людини самі по собі, не їхній внутрішній зміст чи поняття про них, а їхні безпосередні явлення свідомості як її внутрішніх феноменів (грецьк. "phainomenon" - "те, що являє себе"), що виникають завдяки інтенціональності самої свідомості, її спрямованості на предмети. В структурі феномена Гуссерль розрізняє сам ментальний акт (сприйняття, пригадування тощо), або ноезис, і конституйований у мисленні образ (те, що сприймається, пригадується), або ноему. Мислення в такому разі виступає як комбінування ноем. Свідомість не "володіє" предметами дійсності, які є для неї недосяжними, не є їх відображенням, а лише породженими нею ж в її інтенціона- льних переживаннях ноетичними смислами предметів [27, с.82]. Ноема і є носієм цього смислу, смисловою одиницею сприйняття. Заснована Гуссерлем і розвинена його наступниками феноменологія стала справжнім проривом у сферу будови і функціонування свідомості як такої.

У ХХ ст. феноменологія перетворилася на один з найвпливовіших напрямів у філософії, прямо відбившись на формуванні таких течій як екзистенціалізм, персоналізм, герменевтика, а наприкінці століття - на виникненні постмодернізму, зокрема, постструктуралізму й деконструктивізму. Феноменологічний метод набув поширення у лінгвістиці, літературознавстві, соціології, культурології, етнології, антропології тощо, і, врешті-решт, сприяв лінгвістичному поворотові в історіографії. Але з точки зору виявлення когерентності історії це був тупиковий напрям. Адже гуссерліанський суб'єкт - це трансцендентальний суб'єкт. А в умовах реальної історії виявляється, що у різних індивідів - цілісні, але різні і закриті одна для одної, свідомості. Гуссерліанство небезпідставно підозрювали в соліпсизмі. І хоча сам філософ сформулював проблему інтерсуб'єктивності як проблему розуміння дослідником Іншого, та це не давало відповіді на питання: як досліджувати взаємне розуміння (і взаємодію) між самими Іншими в історії?

Проблема свідомості й пов'язаної з нею людської суб'єктивності була не тільки однією з чільних власне філософських проблем, а й з кінця ХІХ ст. перемістилась і в філософію історії та історичну науку. Саме вона спричинила появу й надзвичайне зростання впливу такої філософської течії, як неокантіанство. Як відомо, І. Кант розрізняв природу й історію (суспільство, культуру) за такими ознаками: в природі панують постійні закони природи, а в історії - план природи, тобто цілеспрямований (телеологічний) розвиток, який проявляється в свідомій діяльності людей, їх культурі. Отже, й пізнання їх має відрізнятися: в природі ми розкриваємо закони, а в історії - осягаємо розвиток раціональної і, значить, суб'єктивної діяльності людей. Неокантіанці, передусім баденської школи (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт), з одного боку, в дусі Канта, визнавали відмінність наук про природу та історичних наук, які вони називали "науками про культуру", а з іншого - намагалися забезпечити останнім надійну наукову методологію. Тому, на відміну від філософії життя (В. Дільтея), що розрізняла дві групи наук за предметом (природа чи дух), неокантіанці наполягали на відмінності їхніх методів. У Віндельбанда метод перших - номотетичний ("законовстановлюючий"), а метод других - ідіографічний ( опис особливого ), а у Ріккерта, відповідно, - генералізуючий та індивідуалізуючий методи.

Останній метод якраз і передбачає вивчення історії людей на основі врахування їхньої суб'єктивності, а відтак - неповторності, індивідуальності, цілеспрямованості й цілераціональності їхньої діяльності. Ця діяльність, щонайменше в тому, що може заслуговувати на увагу історичної науки, полягає в індивідуальному чи колективному створенні культурних цінностей, включаючи релігію, мораль, мистецтво, право, державу, цивілізацію, економічні відносини, а також усю сукупність матеріальних цінностей. Спільне творення людьми цінностей і має означати когерентність історії. Підведення діяльності людей під цінності, що є цілком зрозумілими для дослідника, котрий також належить до культури, дозволяє йому і розуміти історію, і пояснювати її. Генералізації тут також