У ХХ ст. неокантіанський підхід до опису історії набув значного поширення в західній історіографії. Але його індивідуалізуючий метод, що різко вивищував роль суб'єктивності дослідника і роль суб'єктивного начала в історії, ставив під сумнів можливість когерентного опису історії як об'єктивного процесу. Саме тому заснована М. Блоком та Л. Февром французька історична школа "Анналів", що прагнула перейти до тотальної історії, здатної описати всі сфери суспільного життя в їх єдності, намагалася знайти якийсь "баланс" між неокантіанським ідіографізмом і позитивістським (та марксистським) номоте- тизмом. Це, однак, висувало занадто великі вимоги до історичного джерела. Вони часто перевищували можливості останнього і примушували обходитись без нього.

Ідея полягала в активному "розпитуванні" джерел задля встановлення об'єктивного і зв'язного змісту подій і явищ, про які джерела самі по собі наче й не повідомляли. Виходило, що історик фактично сам конструює джерело та його інформацію. І що він насамперед шукає? Як пише М. Блок, предмет історії, "в точному й останньому сенсі, - свідомість людей. Відносини, що зав'язуються між людьми, взаємовпливи й навіть плутанина, що виникає в їхній свідомості, - вони-то і становлять для історії справжню дійсність" [28, с.86]. І далі: "Історичні факти - це факти переважно психологічні" [28, с.110]. "Суспільство, як його не розглядай, в остаточному підсумку хай і не сума (це, безумовно, було б надто грубо), проте щонайменше продукт індивідуальних свідомостей" [28, с.87]. Але це ціле може бути відновлене лише в результаті аналізу, проведеного тим же істориком [28, с.88]. Воно не випливає з самих джерел. На думку Л. Февра, історія "може й повинна створюватись і без письмових документів, коли їх не існує" [29, с.22]. Інтегруючий же вплив на людські спільноти здійснюють досліджувані номотетичним методом економічні та соціальні структури, особливості географічного середовища тощо. Вони сприяють формуванню у людей даного соціуму схожих структур свідомості і колективного несвідомого, що йменуються менталітетом. Єдність менталітету, по суті, й виступає чинником цілісності (тотальності) історії. Проблема тільки в тому, що він, як і індивідуальні свідомості, знову ж таки конструюється аналітичним розумом дослідника, а не вивчається прямо. Довести його зв'язок із суспільними структурами вкрай важко.

На необхідність поєднання ідіографізму та номотетизму вказував російський історик-методолог початку ХХ ст. О.С. Лаппо-Данилевський. У трактуванні історичного джерела він виходив із принципу "визнання чужої одушевленості". Він писав, що "історичне джерело є реалізований продукт людської психіки, придатний для вивчення фактів з історичним значенням" [30, с.373]. Дослідник має досягти такого стану свідомості, щоб зрозуміти джерело неначе продукт власної свідомості. А позаяк психічна природа людей начебто "однакова", то це дозволяє йому виявлені факти відносити до цінностей, типологізувати їх, узагальнювати, характеризувати вплив індивіда на зовнішнє (суспільне) середовище. Водночас номотетичний підхід слугує для опису зворотного, "зрівнювального", впливу середовища на індивідів [30, с.320].

В сучасному російському джерелознавстві намітилось відродження феноменологічної концепції О.С. Лаппо-Данилевського. Вона править за "теоретичну основу" авторам фундаментального підручника з джерелознавства [див.: 31], які також роблять акцент на "розумінні психологічної й соціальної природи історичного джерела". Вони поділяють думку вченого, що слід "шляхом інтерпретації історичного джерела зрозуміти його автора - людину минулого", а вже далі "на цій основі здійснюється історична побудова, тобто осмислюється історичний факт не лише в коекзистенціальному (співіснуюче), але, насамперед, і в еволюційному цілому" [31, с.9-10]. Звісно, "єдине ціле" (коекзистенціальне - культура, еволюційне - історія), з яким і Лаппо-Данилевський, і автори підручника співвідносять факти культури, це граничне поняття, яке апріорі присутнє у суб'єкта пізнання і не гарантує осягнення реальної когерентності історії. Тому вони змушені визнати: "Дуже важко виробити такі підходи, які б охоплювали взаємодію біологічної, матеріальної, духовної, еколого-географічної сторін людської природи в їхньому реальному співвідношенні, у їхньому прояві - однієї через іншу" [31, с.109].

Пробують знайти якийсь "компроміс" із позитивізмом і ініціатори створення так званої історичної феноменології історик А.Л. Юрганов та філолог А.В. Каравашкін. Прагнучи обґрунтувати специфічність джерелознавства культури, не ризикуючи, однак, поставити під сумнів досягнення позитивістського джерелознавства, вони навіть історичні факти розділили (за їх "природою") на дві категорії. Факти першого виду представлені поза міфічною природою свідомості, як факти "чисті", що начебто перебувають поза будь- якими суб'єктивними оцінками і судженнями. Факти другого виду - ідеї, думки, настрої, що пронизують наявне буття і роблять його живим для культури. Історична феноменологія може звертати увагу й на перший вид фактів, але для неї "найважливішим видом фактів є феномени джерел, функції чужої свідомості, пропущені через неї міфи. Історична феноменологія реконструює міфи як справжню реальність, що здійс- нилася [32, с.22]. Для дослідження історичних джерел вони пропонують метод безпередпосилочної герменевтики". Не вступаючи в дискусію з авторами стосовно можливості самої "безпередпосилочності", відзначимо, що визнання двох категорій фактів по суті означає протиставлення двох історичних реальностей - "об'єктивної" і "суб'єктивної", а значить, і двох цілісних історій минулого, логічно з'єднати які практично неможливо.

Отже, якщо придивитись до трактувань місця і ролі джерел в осягненні когерентності історії, що зберігаються й на початку ХХІ ст., то увагу привертають щонайменше три доволі суперечливі речі. По-перше, в науці, призначеній