виявити зв'язність історичного минулого, одночасно співіснують дві різні й за багатьма параметрами взаємовиключні дослідницькі стратегії: позитивістсько-марксистська, що через історичні джерела прагне розкрити об'єктивну першооснову єдності історії, та феноменологічна, що на підставі тих же джерел претендує на виявлення її суб'єктивної першооснови. Не здатна врятувати ситуацію і деколи виголошувана ідея їх взаємодоповнюваності, оскільки "принцип додатковості", до якого зазвичай апелюють, був свого часу сформульований Нільсом Бором не для гуманітарних, а для природничих наук (квантової механіки). З іншого боку, здійснювані останнім часом спроби якось поєднати обидві стратегії вказують на їхню недостатність, обмеженість і навіть певну штучність.
По-друге, розгляд в обох стратегіях джерела лише як "посередника" між "суб'єктом" (істориком) і недосяжним для нього "об'єктом" (минулою реальністю - чи суб'єктивною, чи об'єктивною) породжує неминучу довільність ("суб'єктивність") цього "суб'єкта" в трактуванні "об'єкта". Тут завжди присутні його індивідуальні досвід та інтуїція, а отже, "скільки істориків, стільки й історій".
По-третє, і це для нас найсуттєвіше, традиція шукати в історичних джерелах відображення чи то свідомості конкретних людей (їх авторів), чи то конкретних історичних подій і явищ не дозволяє описувати на підставі самих джерел історію цілих суспільств, культур, цивілізацій. Такого роду цілісність постає тільки як уявлення, як філософський чи логіко-філософський конструкт, тобто як метафізичне ціле. Воно не виводиться безпосередньо з комплексу фактів і джерел, через що виникає, зокрема, непереборна складність в інтерпретації останніх, відома як "герменевтичне коло". Вивчення системної зв'язності масивів джерел в обох стратегіях зазвичай "зупиняє" необхідність попереднього, а насправді безкінечного, уточнення "інформаційних полів" чи "внутрішніх світів" авторів численних джерел.
Зазначені суперечності (а їх перелік можна продовжити) не свідчать про якусь іманентну помилковість обох дослідницьких стратегій. Вони вказують лише на те, що започаткована колись Р. Декартом і надзвичайно продуктивна для самого процесу становлення науки концепція "двох субстанцій" вже значною мірою вичерпала себе. Сьогодні зрозуміло, що давні сподівання "очистити" історичні джерела та історичні дослідження від суб'єктивізму ніяк не справдилися. З іншого боку, виявилась недоступною для наукового вивчення і сама свідомість (суб'єктивність) людей минулого, включаючи авторів джерел. Відомий американський філософ Дж. Сьорл зазначає: "З ХУІІ століття освічені люди на Заході стали приймати одну абсолютно висхідну передумову: реальність об'єктивна. Дане припущення багатьма шляхами довело свою корисність для нас, але воно вочевидь хибне, що виявляє навіть миттєва рефлексія над своїми власними суб'єктивними станами" [33, с.36-37]. Він спеціально наголошує, що " не існує способу, за допомогою якого я міг би спостерігати чиюсь свідомість як таку", і що "стандартна модель спостереження не працює по відношенню до свідомої суб'єктивності. Вона не працює по відношенню до свідомості інших людей, рівно як і по відношенню до своєї власної" [33, с.104-105].
Між тим, сама наука, зокрема, природознавство, на зламі ХХ-ХХІ ст. вступає в нову добу розвитку - постнекласичну, коли частково втрачають своє колишнє значення попередні підходи і до природи, і до суспільства, з'являється нове світобачення. Український філософ В.О. Цикін зазначає, що тепер характерною рисою науки стає "універсальний еволюціонізм", а в "в постнекласичній науці під впливом ідей синергетики утверджується концепція цілісності - холізму, згідно з якою світобудова, біосфера, ноосфера, суспільство, людина являють собою єдину цілісність. Проявом цієї цілісності є те, що людина перебуває не поза об'єктом, котрий вивчає, а всередині його, вона лише частина, що пізнає ціле"[34, с.162,166]. Це означає, що традиційне протиставлення об'єктивного і суб'єктивного в пізнанні втрачає якщо не взагалі свій сенс, то принаймні свою гостроту.
У вивченні ж суспільства, його історії, де породжена картезіанською традицією суб'єкт-об'єктна дихотомія здавна ускладнювала дослідницький процес, формуються нові наукові стратегії, спроможні усунути цю дихотомію з практики системних історичних досліджень. Такою є стратегія, що випливає з системної теорії суспільства німецького соціолога Нікласа Лумана. Однією з революційних ідей цієї теорії, здатних вплинути і на джерелознавчі студії, є концепція суспільства як самореферентної автопоетичної системи, що складається не з людей чи їх зв'язків, а лише з комунікацій між людьми, тоді як люди належать до зовнішнього світу суспільства як системи комунікацій. Якщо ж у суспільстві мають місце лише комунікації, то ними виступають і історичний факт (значення має лише комунікативний бік тієї чи іншої події або явища), й історичне джерело, і повідомлення дослідника про їх вивчення. В такому разі між фактом і джерелом немає принципової різниці. По суті це одне й те ж. Справа тільки в тому, що лише окремі комунікації минулого, зокрема, письмові тексти, є для нас доступними і здатні вказувати на себе та на інші суспільні комунікації. Це робить частково доступним для наших спостережень і саме минуле. Нам лише слід обрати більш-менш надійні процедури його вивчення.
Водночас знімається й питання дихотомії суб єктивного й об єктивного в джерелі. Комунікація- джерело є і тим і іншим, або, що точніше, - ні тим ні іншим. Онтологічні "фігури" суб'єкта і об'єкта тепер замінюються двома сторонами розрізнення всередині самої комунікації або системи комунікацій. Сам Н. Луман пише про це: "Розрізнення суб'єкта й об'єкта (мислення й буття, пізнання й предмета) пізнання завжди є ні чим іншим, як внутрісистемним розрізненням самореференції й зовнішньої референції" [35]. На його думку, недоліком