традиційних понять суб'єкта і об'єкта було те, що вони "обмежували кожне питання про єдність розрізнення вказівкою на факти свідомості або природу речей. Якщо переходять до розрізнення самореференції й зовнішньої референції, то просуваються як мінімум на крок далі. Тоді єдністю розрізнення є щораз та система, що його практикує. Позиції, які раніше займали природна космологія або теорія свідомості, котра саму себе вбачає абсолютно, звільняються й займаються радикальним релятивізмом референції системи, що більше не знає іншого опису світу, ніж як спостерігачем, ніж як системою" [35]. Інакше кажучи, в комунікативній системі місце суб'єкта займає само-віднесення (до системи) повідомлень, а місце об'єкта - іншо-віднесення породженої в самій системі інформації про події та явища в навколишньому світі. Завдання дослідника полягає в тому, щоб виявити код, за яким у системі розрізняються само-віднесення та іншо-віднесення комунікацій, розрізняються повідомлення та інформація, а самі комунікації вибудовуються в систему. Звісно, для визначення коду розрізнення потрібно зіставити (зв'язати) багато комунікацій системи у їх послідовності. "Найбільш радикальна перебудова..., - пише Н. Луман, - полягає в переході від міркувань про об'єкти до міркувань про розрізнення" [36, с.63].
В застосуванні до історії це означає редукцію комплексності самого історичного джерела, "зведення" його до однієї з комунікацій у тій чи тій системі. Таке фактичне абстрагування від багатьох інших його характеристик радикально змінює його статус у дослідженні. Це вже не окреме "свідчення про" чи "носій інформації про", а реальний елемент реальної зв'язаності історичних подій. Як комунікація (а лат. communico означає "поєдную") воно саме стає ланкою з'єднання фактів-комунікацій у смисловій системі і може вивчатися тільки в ній. На відміну від традиційного підходу до джерел, увага зосереджується не на всебічному аналізі якогось даного джерела, а на виявленні продовження певної смислової комунікації уже в наступному джерелі-комунікації, котре й показує її розуміння, прийняття чи неприйняття в даній системі. Порівняно з розглянутими вище стратегіями, відбувається перехід від дослідження "інформаційних потоків у суспільстві" до аналізу системної зміни суспільних комунікацій з відповідним їх інформаційним наповненням, та від вивчення джерел як "реалізованих продуктів людської психіки" до спостереження за дже- релами-комунікаціями як першоелементами соціальної системи. Звісно, значна частина традиційних джерел (матеріальні і природні об'єкти тощо) належать не до систем комунікацій, а до їх зовнішнього світу, і може залучатися у вивчення взаємодії системи і навколишнього середовища.
Підбиваючи підсумки проведеного дослідження, відмітимо, що проблема суб'єкт-об'єктної дихотомії ("антиномії", "кореляції") факту історичного джерела є однією з найскладніших з точки зору виявлення когерентності історії. її наявність завжди була одним із чинників, що живили сумніви в науковому статусі історії. Виникла вона під впливом картезіанської ідеї двох субстанцій - тілесної та душевної (матерії й свідомості), яка у філософії й теорії пізнання вилилась у парадигмальне протиставлення об'єкта і суб'єкта. Ця концепція сприяла становленню природничих наук та їх методології, але ускладнила набуття наукового статусу соціально-гуманітарними дисциплінами, передусім історією, позаяк її "об'єкт" і "посередник" на шляху до нього - історичне джерело - самі поєднували в собі об'єктивне та суб'єктивне. За цих обставин вже у ХІХ ст. сформувалися дві основні стратегії в інтерпретації "посередницької" ролі джерел на шляху осягнення когерентності історії.
Іти шляхом природничих наук та елімінувати "суб'єктивність" за нормами класичної науки пробували позитивізм і марксизм. Досліджувати передусім суб'єктивне і цим гарантувати історії особливий статус гуманітарної науки (це вже відповідало ряду критеріїв некласичної раціональності) намагалися неоканті- анство, феноменологія, герменевтика. В результаті історична наука змогла акумулювати величезний історичний матеріал і освоїти різноманітні методи і методики його опрацювання. Проте не вдалося ні усунути з результатів досліджень джерел суб'єктивність, ні знайти надійні способи дослідження цієї суб'єктивності. Здійснені останніми роками спроби дещо еклектично поєднати обидві стратегії засвідчують лише нездоланність існуючих перед ними перешкод. Нові можливості в подоланні суб'єкт-об'єктної дихотомії фактів джерел відкриває постнекласична соціологічна системна теорія Н. Лумана. Вона змінює статус традиційного джерела із "свідчення" на безпосередній елемент зв'язності історичного процесу. Але більш конкретний аналіз цих перспектив потребує окремого висвітлення.
Джерела та література
Сучасний тлумачний словник української мови: 65 000 слів / За заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. - Х., 2008.
Реєнт О.П. Деякі проблеми історії України ХІХ-ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки / О.П.Реєнт // Український історичний журнал. - 2000. - № 2.
Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в XX ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки / Л.В.Таран // Український історичний журнал. - 1999. - №1.
Эксле О.Г. Культура, наука о культуре, историческая наука о культуре: размышления о повороте в сторону наук о культуре / Отто Герхард Эксле (пер. с нем. Ю.Е.Арнаутовой) // Одиссей. Человек в истории. 2003. / Гл. ред. А.Я.Гуревич; Ин-т всеобщей истории. - М., 2003.
Бессмертный Ю.Л. "Анналы": переломный этап? / Ю.Л. Бессмертный // Одиссей. Человек в истории. 1991.- М., 1991.
Копосов Н.Е. Как думают историки / Н.Е. Копосов. - М., 2001.
Хвостова К.В. Проблемы исторического познания в свете современных междисциплинарных исследований / К.В. Хвостова, В.К. Финн. - М., 1997.
Вжозек В. Историография как игра метафор: судьбы "новой исторической науки" / Войцех Вжозек // Одиссей. Человек в истории. 1991.- М., 1991.
Історична наука: