Ю. В. Помаз

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЩОДО КУЛЬТОВИХ ПАМ'ЯТОК У 50-60-Х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Процес становлення української державності поставив на порядок денний проблему збереження пам'яток культури, в тому числі й культового призначення. Із огляду на безприкладні акти вандалізму щодо об'єктів церковної архітектури України у 50-60-ті роки XX століття, видається актуальним дослідження основних підходів до висвітлення особливостей державної політики щодо культових пам'яток вказаного періоду в працях дослідників радянського та пострадянського періодів.

На сьогодні кількість праць, присвячених проблемі, яка досліджується, порівняно незначна. Це пов'язано з тим, що в радянській історичній науці панувала концепція, що визначала церкву й релігію як вороже явище. Тому дослідження радянських істориків не виходили за жорстко визначені ідеологічні та методологічні рамки. Практично всі роботи цього періоду були написані за однією схемою на підставі офіційних документів партії й радянського уряду. До них належать праці В.А.Зоц, В.В.Клочкова, В.О.Подоляк [19; 22; 39].

У роботах узагальнюючого характеру проблема, що досліджується, трактувалась досить мало і суб'єктивно, більше того, до церковних пам'яток ставилися як до пережитків минулого.

Більшість праць радянських дослідників мала яскраво виражений атеїстичний характер. Так, В.І.Войтко, І.Я.Барсук наголошують на тому, що вчення всіх релігійних напрямків суперечить комунізму. Чим ближче країна до комунізму, тим більше, на їх думку, виявляється несумісність релігійних пережитків з інтересами радянських людей [12, с.З].

Аналогічні ідеї пропагуються А.А.І±Іамаро: „Немає і не може бути більш патріотичного розуміння вітчизняної історії, аніж розуміння її з науково-матеріалістичних, марксистських і атеїстичних позицій" [52, с.60].

Атеїстична пропаганда характеризувалася як науково обґрунтована, що здійснювалася за неодмінної поваги до почуттів віруючих. Факти обмеження прав віруючих з боку органів влади характеризувалися як винятки. Так, М.П.Новіков зазначав, що комуністична партія і Радянська держава ніколи не формували завдання подолання релігії і скорочення кількості віруючих. Тому будь-які спроби прив'язати негативні моменти в сфері релігійних відносин із атеїстичними принципами визнавалися необґрунтованими [33, с.8].

Перебуваючи під тиском атеїстичної ідеології та цензурних заборон, радянська історіографія не була зацікавлена в об'єктивному висвітленні ставлення держави до культових пам'яток. Досліджувана проблема розглядалася в контексті культурної політики, а все, що робилось у країні комуністичною партією і державою у цій сфері, зображувалося як зразок досконалості демократії.

Постійне піклування Радянського уряду про збереження унікальних пам'яток старовини знайшло своє відображення у працях П.Н.Мусієнка, Є.В.Михайловського, І.Смоляка [29; ЗО; 43].

Досліджуючи вплив культової архітектури на атеїстичне виховання, А.Черній та Р.Наконечний пропонували відрізняти позитивне, прекрасне в церковній архітектурі під негативного, релігійного; оцінювати культові будівлі з точки зору марксистської естетики [51, с.39].

Тогочасний підхід до охорони сакральних пам'яток зустрічаємо в дослідженні С.А.Таранушенка: „Радянська влада провела чітку межу між служителями церкви і культовими спорудами. Релігія - це опіум для народу. А в культових спорудах відбито дух певної історичної епохи, майстерність її зодчих та народних умільців. Мистецька спадщина минулого входить до скарбниці найцінніших надбань нашого народу і є підвалиною, на якій будується мистецька культура сьогодення" [47, с.З].

Здавалося б, у цих словах виражений чітко сформульований принцип ставлення радянської держави до пам'яток культової архітектури. Та, імовірно, це було єдино можливим на той час засобом привернення уваги до необхідності бережного ставлення до них як до культурних надбань народу.

Незважаючи на спротив офіційної влади, в роки радянського тоталітаризму з'являлися праці, провідна ідея яких була несумісною з чітко визначеною доктриною того часу. Так, у „Повідомленні постійної комісії правління Союзу архітекторів СРСР сприяння охороні пам'ятників архітектури" під редакцією В.М.Іванова та А.Г. Чинякова, виданої у 1965 р. зазначалося, що основи охорони і використання пам'яток архітектури часто підмінювалися „вольовими рішеннями адміністративних органів, далекими від наукової постановки цих питань. Подекуди відроджувалася невігласницька „теорія" відкидання цінності архітектурної спадщини, і більше того, шкідливості його для виховання людини соціалістичного суспільства. Почалося навіть своєрідне змагання в руйнуванні пам'яток архітектури". Автори зазначають, що проти збереження культових споруд висувався демагогічний аргументу вигляді вимог „позбавити релігію її матеріальної бази" [44, с.З].

Перший заступник голови Держбуду УРСР, член республіканського правління Товариства охорони пам'ятників історії та культури І.Алфьоров звертав увагу на необхідність комплексного підходу до охорони пам'яток. Він зазначав, що збереження пам'ятників історії та культури залежить від спільних зусиль усіх зацікавлених міністерств, відомств і громадських організацій, які повинні забезпечити комплексний підхід до цієї справи та наголошував на тому, що саме такі ідеї мають пронизувати всі містобудівні документи [2, с.45].

У цілому історична наука, яка постраждала від бюрократичних методів керівництва, догматизму, не змогла глибоко і об'єктивно розкрити складний і суперечливий шлях формування державної політики щодо релігії та, зокрема, культових пам'яток. Про це свідчить аналіз відповідної літератури, що в переважній більшості з'явилась до середини 80-х років.

Зміни в суспільно-політичному житті країни в другій половині 1980-х pp. створили передумови для більш об'єктивного аналізу політики держави щодо релігії. Період рубежу 1980 - 1990-х pp. можна вважати початком нового етапу в історіографії проблеми.

„І все-таки,- це ми визнаємо й відверто говоримо про це сьогодні,- в роботі з віруючими допускалися подеколи грубі прорахунки, бюрократичні перекручення. Так, у ряді місць, зокрема й у нас на Україні, в адміністративному порядку закривалися церкви та молитовні будинки; було й чимало випадків