Злочинні, протизаконні дії, які були допущені в сфері охорони та використання пам'яток історії та культури за роки післявоєнної історії визнавалися багатьма дослідниками. Так, І.А.Ігнаткін відзначає, що руйнування пам'яток часто прикривалося судженнями про класовий характер культури минулого, яка вважалась непотрібною для соціалістичного суспільства. Невиправдано було знесено чимало пам'яток минулого - монастирів, величезна кількість церков [20, с.З]. Аналогічної думки дотримується М.Таранев: „Удар по суспільних інтересах наносила чиновницька байдужість, відверта чи прикрита словами про повагу до пам'яток історії та культури" [46, с.32].

Діяльність органів охорони пам'яток архітектури аналізував В.Тимофієнко. Він вказував на те, що відділи охорони пам'яток архітектури Держбуду УРСР та його підрозділи на місцях зайняли позицію стороннього спостерігача, перекладаючи цю функцію на плечі Товариства охорони пам'яток. Але й Товариство цю справу так само все більше покладало на самоплив: „Конче необхідно більш дієво - не лише на словах охороняти пам'ятки архітектури. Нам невідомо жодного випадку притягнення до карної відповідальності винних у руйнуванні пам'яток. Нарешті треба зрозуміти, що ... твори народної архітектурної творчості ... вимагають до себе особливо пильної уваги стосовно їх охорони, реставрації й використання" [48, с.35,36].

На неприпустимості використання пам'яток архітектури для господарських потреб наголошує у статті „Плекаймо джерела духовності" А.Корнієнко: „Вважаємо, настав час зі всією серйозністю спитати орендарів, як вони експлуатують приміщення, чи дотримуються встановлених вимог" [24, с.9].

Про необхідність почати наукове вивчення втрат, підняти архіви писав академік Д.С.Лихачов. Вчений вважав, що „відродити культуру народу можна лише оцінивши втрачене" [26, с.17,18]. Розглядаючи проблеми збереження пам'яток, В.Распутін визнавав, що "охоронної справи не може бути багато" [40, с.26].

Із проголошенням незалежності України вітчизняна історіографія цілком відмовилася від ідеологічних установок і з нових позицій підійшла до оцінки післявоєнного періоду. Почали з'являтися дослідження, проведені на підставі нових методологій, з використанням раніше недоступних джерел, що дало змогу їх авторам подолати колишні стереотипи, уникнути ідеологізованих оцінок. Саме в цей період як окремий напрямок політико-релігієзнавчих досліджень зароджується тема дер- жавно-церковних відносин. Відповідна тематика знаходить своє висвітлення у фундаментальних працях В.К.Барана, В.А.Войналовича, В.Є.Єленського, В.О.Пащенката інших вітчизняних дослідників [6; 11 ;16; 36]. Майже в кожній узагальнюючій праці заторкувалися питання ставлення радянської держави до культових пам'яток.

Подаючи аналіз державної політики щодо релігії і церкви в 40-60-ті роки, В.А.Войналович зазначає, що невід'ємною складовою державної політики аналізованого періоду було визначення та реалізація заходів владних структур щодо культових споруд [11, с.293].

Досліджуючи період кінця 40-х - початку 50-х pp., П.П.Панченко вказує, що держава по відношенню до церкви виявляла все більшу інфантильність. На думку вченого, спочатку вона окреслюється в безтурботну, згодом у відверто утискну позицію. Знімаються з реєстрації храми, що мотивується головним чином значним скороченням числа вірних, а також недотриманням діючими громадами законодавства [35, с.4,5].

Г.Бажан та Ю.З.Данилюк відзначають, що політична відлига другої половини 1950-х pp. і пов'язаний з нею процес десталінізанії радянського суспільства всупереч усім сподіванням майже не торкнулися церковного життя, адже політика влади щодо церкви базувалася на сталих ідеологічних принципах [4, с.7, 125].

Не можна не погодитися із твердженням В.К.Барана та В.М.Даниленка про те, що протягом 50- х - 60-х pp. політика влади щодо релігії та Церкви зазнала певної еволюції [5, с.114]. Більшість дослідників однозначно вказують, що на рубежі 50 - 60-х pp. форсовані темпи будівництва комуністичного суспільства призвели до чергового переломного етапу - нищення церкви та переслідування віруючих [4; 5; 35].

Найбільш кризовим для Радянської влади визнає досліджуваний період І.П.Меркатун. Дослідник відзначає, що якщо в середині 50-х pp. політика стосовно культових споруд обмежувалася порівняно нечисленними вилученнями та відмовою передати раніше вилучені будинки релігійним об'єднанням, то наприкінці 50-х pp. у рамках загального обмеження діяльності церковних організацій було розпочато кампанію масового вилучення культових споруд. Та все ж, у 1958 р. здоровий глузд ще перемагав і спроби зазіхання на культові пам'ятки архітектури присікалися [28, с.70,71].

П.Меркатун констатує, що на початку 1961 р. було підведено законодавчу базу під політику обмеження діяльності церкви і надалі дозволяло вражаючими темпами вилучати культові споруди [28, с.73].

Нищення церковних пам'яток в Україні під комуністичним режимом було систематичним і, на думку В.В.Вечерського, мало кілька етапів. Один із найбільш трагічних розпочався саме 1962 p., коли М.С.Хрущов оголосив похід проти релігії і Церкви [7, с.26].

П.П.Панченко відзначає, що тотальне скорочення кількості церков у цей період носило загальноукраїнський характер [35, с.7]. У цей час значна кількість культових пам'яток, що була віднесена до пам'ятників історії та культури, залишилася напризволяще без дієвої практичної допомоги з боку державних органів охорони пам'яток [34, с.10].

Лише в 1963-1964 pp., останніх роках перебування М. С.Хрущова при владі, цей процес пішов на спад, а в 1965-1966 pp. - практично припинився. Причинами зменшення масштабів цієї кампанії І.П.Меркатун називає наступні: вичерпувалися можливості вилучення культових споруд на законодавчій основі, зростав опір з боку релігійних громад [28, с.75].

Автор доходить висновку, що відбирання культових споруд - це був засіб, який вів до підриву матеріальної бази релігії. Та головним підсумком цієї кампанії, на його думку, було те, що в культових спорудах перестали бачити пам'ятки історії і культури. Це позначилося на зменшенні