У деяких пізніх біографіях Адольфа Гітлера, наприклад, британського історика Джона Роланда [11], новій праці Алана Буллока [12] ми знову маємо справу з судженням щодо "магнетичної сили та фанатичної волі" фюрера, які начебто притягували народні маси. Слід зауважити, що у світовій історії було багато людей з "магнетичним даром" або з "фанатичною волею", проте ніхто з них, за влучним висловом Д. Мельникова та Л. Чорної, не може претендувати на звання "злочинець номер один".

На початку 80-х років ХХ ст. "гітлерівська хвиля" поступово послабилась, поступившись місцем більш ретельному науковому аналізу ролі Гітлера у нацистському русі, у "третьому рейху", до і під час Другої світової війни. Дослідники стали більше уваги приділяти формуванню світогляду Гітлера. Уже перші біографічні дослідження постаті фюрера пропагували тезу про нього, як безпринципного, цинічного політика, головна мета якого - досягнення "особистої влади" (Курт Гейден, 1935 р.; Герман Раушнінг, 1938 р.; Алан Буллок, 1952 р.). Згодом нові розвідки дещо скорегували ці положення. У 80-і роки більшість авторів вважала за аксіому, що Гітлер, безумовно, вірив у ідеї, які пропагував, і, як доказ цього, аналізує внутрішню і зовнішню політику нацистського уряду. На підставі такого аналізу вони демонструють певну узгодженість та послідовність у виконанні ідеологічних та програмних настанов. Цю точку зору поділяє, наприклад, Ебергард Декель, що випустив у світ у 1986 р. монографію під назвою "Світогляд Гітлера". В цій роботі, ретельно аналізуючи праці та виступи фюрера, він доходить висновку, що двом ідеям, які були складовими частинами світогляду Гітлера - переслідуванню євреїв та завоюванню просторів на Сході - він слідував постійно. [13.-S.93]. Інший дослідник - Клаус Хільдебранд навіть розробив спеціальне поняття - "багатоступеневий план" - здійснення зовнішньополітичних задумів Гітлера [14]. Прихильників такої думки у дискусіях щодо феномену націонал- соціалізму почали називати "програмологами". Серед них можна виділити К.- Д. Брахера, Е. Йекеля, М. Функе, А. Хільгрубера та ін. Наступним предметом диспуту серед істориків ФРН стала роль Гітлера в оргструктурі нацистського уряду. Ханс Моммзен і ряд інших вчених вважають Гітлера "кволим" диктатором, що постійно "імпровізував", балансуючи на межі поміж конкуруючих за владу структур "третього рейху". Прихильників цієї ідеї почали називати "структуралістами" або "ревізіоністами"

[15].

Наприкінці 80-х років XX ст. найбільш тенденційну точку зору, що перейшла у пряму апологетику постаті Гітлера, висунув британський дослідник Девід Ірвінг, який стверджував про непричетність особисто фюрера до так званого "остаточного рішення єврейського питання". Він же розпочав пропагування тези, що рішення про початок масових страт євреїв у газових камерах у січні 1942 р. прийняв особисто Гіммлер, не маючи при цьому особистої згоди Гітлера [16]. Слід відразу зауважити, що більшість істориків ФРН дистанціювались від цієї точки зору, вважаючи її одіозною.

Ще один аспект у дослідженнях фігури Гітлера, що проявився у 80-і роки ХХ ст. у західнонімецькій історіографії, - це пошук відповіді на запитання: чи був він революціонером, чи контрреволюціонером. Ще у 1963 р. Ернст Нольте розпочав дискусію на цю тему у монографії "Фашизм у його добу". Ця праця мала міцний методологічний заряд, солідну джерельну базу, відрізнялась від інших новаторською постановкою дослідницьких проблем. Саме Нольте реанімував теорію європейського фашизму, він же ризикнув поставити під сумнів серед істориків Європи теорію тоталітаризму, коли практично ототожнив фашизм і більшовизм [17.-S.34]. Філософ за освітою, що обрав фах історика, Нольте розглядав генезу фашизму як об'єктивну реакцію суспільства на Жовтневу революцію 1917 р. і на більшовизм взагалі. Саме цим він пояснював відвертий антибільшовизм та антикомунізм Гітлера та його руху на політичній арені у Німеччині.

Дослідники ФРН у 80-і роки ХХ ст. підходять до вирішення цього питання дещо з інших позицій. Безумовно, не маючи підстав відкидати антибільшовистські та антикомуністичні мотиви діянь фюрера, вони при цьому не вважають саме їх провідними. Е. Йекель, М. Функе, а також Райнер Цітельманн дійшли висновку, що, незалежно від революції у Росії, Гітлер розробив власну радикальну революційну програму оновлення німецького суспільства після Першої світової війни на відверто расових, антисемітських, геополітичних засадах тощо. Вони вважають, що зовнішні події виступали у Гітлера лише як каталізатори втілення його ідей та намірів [18].

У 70-80-і роки ХХ ст. західнонімецькі автори, пройшовши через "гітлерівську хвилю" та "дискусію істориків", зробили подальший крок у дослідженні постаті Гітлера, цього неординарного діяча політичного істеблішменту ХХ ст. На цей час професійні історики практично повністю відходять від тези Фрідріха Майнеке щодо "демонічної" особи Гітлера.

Джерела та література

Bibliographie zum Nationalsozialismus / M. Ruck. - Kцln, 1995.

Bullok A. Hitler. Eine Studie uber Tyrannei. - Dьsseldorf, 1961.

Binion R. Hitler und die Deutschen. Eine