І.І.Поїздник Поїздник Інна Іванівна - канд. іст. наук, наук. співроб. Інституту історії України НАНУ.

ІСТОРІОГРАФІЯ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ТА РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКОВ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У статті проаналізовано основні тенденції української та польської історіографії етноконфесійних відносин у роки Другої світової війни на прикладі взаємин греко-католицької та римо-католицької церков.

Для українців і поляків у сприйнятті свого народу, а також власної національної належності релігія завжди відігравала й на сьогодні відіграє значну роль. Таке поєднання різко ускладнюється в умовах існування «спільної батьківщини», наявність якої передбачає взаємозв'язок релігійного та етнічного не лише в національній (поляк - католик, українець - греко-католик або православний), але й міжнаціональній площині (католики - українці, греко-католики або православні - поляки). «Порубіжжя культур» спонукало обидва народи до постійного пошуку оптимальної моделі співіснування. Особливої актуальності та гостроти ці намагання набували в переломні історичні моменти, зокрема в роки Другої світової війни. Глибину залягання у свідомості та історичній пам'яті етноконфесійних відносин воєнної доби, а також рівень їх сприйняття на певному етапі суспільного розвитку досить чітко відображає аналіз української та польської історіографії взаємин греко-католицької (ГКЦ) та римо-като-

лицької (РКЦ) церков періоду Другої світової війни.

***

Сприйняття, а, відтак, і рівень дослідження цієї проблеми за останні 60 років суттєво змінилися. «Большая советская энциклопедия» сталінських часів діяльністю католицької церкви в роки війни ілюструє поняття «колабораціонізм»1. Це базове твердження стало аксіоматичним при підготовці радянськими істориками публікацій на релігійну тематику. Ідентична модель державного управління комуністичної влади в ПНР та СРСР знайшла своє відображення в історіографії обох країн. На Заході, завдяки відсутності ідеологічного тиску, амплітуда підходів до проблеми значно більша. Діаспорні науковці, перебуваючи в умовах демократичного суспільства, не лише вільно висловлювали своє бачення питання, а й зібрали багато матеріалів з історії ГКЦ та РКЦ, у тому числі від живих свідків подій, яким вдалося виїхати з УРСР чи ПНР. Сучасна українська та польська історіографія є своєрідною трансформацією двох вище окреслених напрямів, що спонукає до окремого її розгляду.

Аналіз праць радянських істориків та істориків комуністичної Польщі дозволяє виокремити декілька спільних ідеологічних штампів, які пропагувалися владою та становили основу історіографії з даної проблематики у СРСР та ПНР. Перший із них передбачав ототожнення діяльності ГКЦ та українського підпілля: греко-католицька верхівка та рядове духівництво як духовні наставники ОУН нібито тісно співпрацювали з нацистським окупаційним режимом. Таке твердження чітко відображає тогочасну ідеологічну установку: українські націоналісти та німецькі окупанти - однаково ворожі сили для українського та польського народів. РКЦ, як основне знаряддя запровадження «антинародної політики» апостольської столиці, також була звинувачена у колабораціонізмі в роки війни. Водночас постійно підкреслювався «фашистський характер» Ватикану, який координував і фінансував «зрадницьку діяльність» греко- та римо- католицького духівництва.

Роль «транслятора» цих ідей покладалась на пресу. Ставка робилась на загальнодоступність матеріалів, простоту викладу, наближеність до читача шляхом інтерв'ю, відкритих листів, анкетування. Однак «антикатолицька» тематика на шпальтах української та польської періодики значно різнилася. Запал радянських істориків насамперед зосереджувався на обгрунтуванні необхідності Львівського собору, а після 1946 р. - на виправданні його рішень. За підрахунками М.Гайковського, у центральних каталогах Львівської наукової бібліотеки НАН України ім. В.Стефаника та наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка значиться понад 70 назв літератури такого шти- бу загальним накладом близько 2,5 млн примірників2. Центральна ідея публікацій - ГКЦ активно співпрацювала з німецькими окупантами. У польській пресі діяльність греко-католицького духівництва в роки німецької окупації аналізувалась переважно у матеріалах, спрямованих проти українського підпілля. Водночас основна увага польського читача, про що свідчить розміщення на перших шпальтах та значний обсяг подібних статей, спрямовувалась на «правильне» трактування судових процесів над римо-католицькими священиками за звинуваченнями у співпраці з «бандами Армії крайової» та «шпигунстві на користь Ватикану». Ці публікації, які «викривали справжнє обличчя духівництва», найчастіше подавалися у формі памфлетів та супроводжувалися відповідними карикатурами3.

Наступним кроком радянської влади стало підведення під емоційну «анти- католицьку» публіцистику повоєнних років наукового підґрунтя. Із кінця 1950-х і до початку 1980-х рр. було захищено цілу низку дисертаційних робіт, опубліковано величезну кількість «наукових» статей та монографій, автори яких, спираючись на деякі зарубіжні публікації, окремі архівні матеріали та свідчення «очевидців», намагалися довести взаємозв'язок українського підпілля та ГКЦ, «антинародну діяльність» греко- та римо-католицького духівництва4. Дослідження офіційного впливу на рівень цих публікацій не потребує глибокого історіографічного аналізу: найбільшим накладом побачили світ праці полковників КДБ С.Даниленка5 та К.Гальського, відомого під псевдонімом «К.Дмит- рук»6, а також колишнього члена Надзвичайної комісії з розслідування злочинів гітлерівців В.Бєляєва7. Саме вони «нагородили» греко-католицьке духівництво відомими й на сьогодні широкому загалу ярликами: «фарисеї», «оунівські яничари» та «бандити у сутанах».

На теренах комуністичної Польщі у 1980-х рр. лідером із написання праць з історії ГКЦ зокрема та українсько-польських відносин узагалі став Е.Прус, на творчість якого значний вплив справило знайомство з В.Бєляєвим8. Свідченням цього є запозичення деяких уривків із книг радянського автора та подібність стилю. Публіцистика Е.Пруса швидко знайшла своїх прихильників у ПНР. Згідно з твердженням краківського дослідника А.Земби, в основі тогочасної популярності його праць лежав так званий «синдром кресів»9. Туга й біль польських переселенців із колишніх східних земель