Особливого звучання в ПНР набуло також питання «антипольської» діяльності Ватикану під час Другої світової війни. Комуністична влада зосереджувала максимальні зусилля на підриві авторитету РКЦ та апостольської столиці серед населення. Однак, щоб не викликати відкритого протесту духівництва та вірних, у публікаціях істориків ПНР антикатолицького характеру відсутні прямі звинувачення на адресу польського єпископату. Основний шквал неґатив- них емоцій був зосереджений на політиці Ватикану у воєнні роки, яка мала, за визначенням подібних праць, «профашистську орієнтацію та антипольський характер». Головним арґументом на користь цього твердження подавалася відсутність будь-яких протестів апостольської столиці супроти загарбання Польщі в 1939 р. та німецької окупаційної політики, відкритих листів на захист свого духівництва і вірних11. Остаточний розрив польського єпископату з Ватиканом спростив би здійснення контролю за РКЦ у Польщі та значно підірвав би позицію апостольської столиці у світі. В умовах недоступності архівних документів та постійної фільтрації інформації, що надходила із Заходу, перевірка цих тез довгий час була неможлива. Вплив таких публікацій, хоча і незначною мірою, спостерігається навіть у загальних працях з історії РКЦ в роки окупації за авторством представників польського духівництва12. Дискусії навколо цього питання серед польських науковців тривають і досі.

Спільною ознакою публікацій радянських істориків та істориків ПНР було те, що автори подавали події під певним кутом зору, епатуючи читача і закріплюючи у його свідомості стереотип неґативного ставлення до діяльності ГКЦ та РКЦ у 1939-1946 рр. Фальсифікація історії поляків у Західній Україні та історії української спільноти в комуністичній Польщі уберігали владу обох країн від додаткових національних проблем. «Антикатолицькі» праці радянських часів здебільшого є історико-публіцистичними нарисами, в яких переважає заідеологізована інтерпретація фактів. Однак вони доволі точно відображають відповідний рівень сприйняття цієї проблеми в тогочасному українському та польському суспільствах.

Опонентами офіційної історіографії СРСР та ПНР виступили українські та польські наукові центри за кордоном. Основні сили українських і польських науковців у діаспорі були зосереджені на спростування інформації, пропаґованої у СРСР та ПНР, що і визначило коло наукових зацікавлень дослідників.

Історики з середовища української діаспори намагалися подолати радянські кліше про колабораціонізм ГКЦ в роки війни й об'єктивно висвітлити релігійну політику радянської влади, використовуючи документи ватиканських архівів та українського підпілля, спогади сучасників подій13. Авторами значної кількості публікацій з історії ГКЦ були греко-католицькі священики І.Гриньох, М.Гринчи- шин, І.Назарко, А.Пекар, М.Соловій та ін.14 Хоча більшість дослідників із церковного середовища особисто пережили події, які вони описували, або були знайомі з особами, про яких ішлося у працях, вони намагалися для більшої переконливості підтверджувати свої слова доступними в діаспорі документами. Проте вибірковий характер джерел та належність авторів до церкви не завжди дозволяли об'єктивно висвітлити обрану тематику. Подібні праці реґулярно друкувалися в еміґраційних часописах («Світло», «Сучасність», «Християнський голос», «The Ukrainian Quarterly», «Byzantine Catholic World», «Bulletin Franco-Ukrainien» та ін.), виходили окремими виданнями. Центральне місце у цих публікаціях займала ГКЦ та її націєтворча діяльність, водночас моменти, які відображали міжцер- ковні відносини воєнної доби, використовувалися лише як ілюстрація обраної теми. Саме в об'єктах дослідження полягала головна відмінність української і польської історіографії в діаспорі. Основна увага польської сторони зосереджувалася на історії українсько-польських стосунків, у контексті аналізу яких здійснювалися спроби встановити роль та значення релігійного фактора під час загострення чи пом'якшення етноконфесійного конфлікту.

Така різниця у підходах знайшла відображення при висвітленні низки проблем. Серед них найгострішим було питання про взаємовідносини між ГКЦ та українським національним рухом. Переважна більшість праць українських дослідників за кордоном не залишала сумніву у читача про тотожність позиції ГКЦ та українського підпілля. Питання розглядалося як очевидне. Коли в радянській історіографії це явище змальовувалося лише у неґативних барвах, то в діаспорі українські автори, виходячи з власних політичних переконань, намагалися надати такій «радянській аксіомі» лише позитивного характеру: наголошувалось на особливій ролі ГКЦ у процесі формування української національної свідомості, підтримці церковними ієрархами будь-яких починань українського національного руху, спрямованості діяльності як ГКЦ, так і українського підпілля на користь свого народу в ім'я майбутньої самостійної України. Парадоксально, але такий підхід також відповідав позиції ендецького крила польської еміґрації. Однак його представники удавану тотожність цих двох сил використовували як основний доказ для звинувачення ГКЦ у підтримці «антидержавних», «сепаратистських проявів» на території ІІ Речіпосполитої та причетності церковного керівництва до організації, а рядового греко-католицького духівництва - до