Наукові центри за кордоном різнилися за своєю політичною орієнтацією, що накладало відбиток і на їх наукову діяльність. Позицію ліберальних кіл польської інтеліґенції представлено, насамперед, у публікаціях паризького політико- культурологічного часопису «Культура» (головний редактор Є.Ґедройць). Від початку свого існування видання активно виявляло своє зацікавлення українсько-польським питанням. Уже перші статті на його шпальтах засвідчили, що видавці підтримували та пропаґували ідею українсько-польського порозуміння. Є.Ґедройць та деякі співробітники «Культури» напередодні Другої світової війни належали до середовища польських неоконсерваторів, критиків національної політики ІІ Речіпосполитої.

Серед основних елементів українознавчої публіцистики «Культури» важливе місце посідали дослідження діяльності ГКЦ на східних теренах польської держави у кордонах 1939 р. та роль митрополита А.Шептицького у суспільно- політичному, національному та релігійному житті українсько-польського по- рубіжжя. У 1948 р. В.Жилінський спробував проаналізувати деякі найбільш суперечливі аспекти діяльності митрополита ГКЦ. Підкреслюючи заслуги А.Шептицького перед католицькою церквою й українським народом, дослідник критикував нереальність деяких унійних ініціатив митрополита. На думку В.Жилінського, подібні плани предстоятеля греко-католицької церкви спиралися лише на «швидкоплинні політичні обставини», такі, як воєнні успіхи нацистської Німеччини в 1941-1942 рр.16

Аналізуючи українсько-польські стосунки першої половини XX ст., до постаті А.Шептицького також звертався В.Збишевський. Дослідник наголошував на величі та святості митрополита ГКЦ. Хоч і приписуючи йому прихильність до націоналізму, відразу додавав: «Як український патріот, він заслуговує на повагу ... кожен має право бути патріотом, яким захоче ... у кожному разі він зажди діяв згідно зі своїм сумлінням»17. Початок дискусії навколо українсько- польських відносин поклали стаття Є.Лободовського «Супроти примар минулого»18 та відкритий лист ксьондза И.Маєвського («Поляки люблять домагатися справедливості і знають, чого вона варта, але коли нам самим доводиться відміряти справедливість для когось, то ми користуємося дуже скупими, і, хто знає, чи не геть фальшивими мірами.»19). Роздуми римо-католицького священика на шпальтах «Культури» викликали хвилю обурення в польському еміґраційному середовищі.

Утім, подібні думки були досить рідкісними в польській екзильній публіцистиці. І все ж вони чітко відображали позицію «Культури» щодо національних питань. Варто наголосити, що підґрунтям такої оцінки діяльності ГКЦ та її митрополита на сторінках часопису стали не результати ґрунтовного джерелознавчого аналізу, а позитивне налаштування згуртованих довкола «Культури» діячів щодо «української справи». Курс на порозуміння, прагнення до українсько-польського діалогу викликали зацікавлення у середовищі української діаспори. До групи Є.Ґедройця долучилися представники українських кіл за кордоном на чолі з Б.Осадчуком. «Розпочинаючи нашу працю, ми не зовсім орієнтувалися в тому, що являє собою українська еміґрація на Заході, - зазначав свого часу Є.Ґедройць, - і тут [Б.]Осадчук був дуже цінний для нас ... він, передусім, допоміг «Культурі» встановити контакти з провідними українськими діячами»20. Завдяки Б.Осадчукові польський політико-культурологічний часопис у Парижі співпрацював із Б.Левицьким, І.Кошелівцем, І.Лисяком-Рудниць- ким, В.Витвицьким та іншими відомими українськими інтелектуалами. Така позиція «Культури» також сприяла налагодженню відносин її видавців із гре- ко-католицьким духівництвом у Ватикані.

Спільна діяльність представників прогресивних кіл української та польської діаспори у справі пошуку порозуміння стала початком українсько-польського діалогу не лише за кордоном, а й в Україні та Польщі. Крім того, ця співпраця започаткувала нові тенденції в дослідженні українсько-польських відносин, в основу яких було покладено спроби зрозуміти історичні традиції іншої сторони.

Проблема взаємин ГКЦ і РКЦ в роки Другої світової війни, незважаючи на низку позитивних змін в історичній науці після падіння комуністичного режиму, не знайшла належного відображення у сучасній історіографії та представлена здебільшого фраґментарно у працях, присвячених церковно-державним відносинам та українсько-польським стосункам. Причиною такого становища можна назвати надзвичайну заполітизованість у радянські часи теми українсько-польського конфлікту, діяльності АК, ОУН і УПА, політики влади супроти церковних організацій тощо. Унаслідок зміни режиму саме політична складова стала головним об'єктом більшості досліджень посткомуністичної історіографії.

Особливістю сучасної української історіографії церковної проблематики є те, що вона перше своє відображення отримала не у спеціалізованих, а у загальних працях з історії церкви21. У них уперше, щоправда, у досить стислій формі, відображались релігійно-церковні процеси, які відбувалися в різних конфесіях у межах сучасної України. Значно ширший аналіз основних віровизнань, які на сьогодні представлені в нашій державі, містить 10-томне видання «Історії релігії в Україні» - результат плідної праці відділу релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України на чолі з А.Колодним22. Праця розрахована на широке коло читачів, де в доступній формі пояснюються спільні та відмінні риси тих чи інших конфесій, канонічні особливості різних віровизнань та висвітлюються найяскравіші моменти історії церкви. Четвертий том цього проекту повністю присвячено католицизму, він містить деяку інформацію про релігійну політику влади, церковно-адміністративний поділ українських земель, унійну діяльність та внутрішні суперечки у середовищі ГКЦ і РКЦ тощо. Хоча широкі хронологічні межі праці не дали авторам змоги більш глибоко дослідити окремі моменти, однак її релігієзнавчий характер дозволяє виділити низку особливостей етноконфесійних відносин на території України, зокрема тих, що стосуються канонічного права.

Наступним етапом у розвитку історії церкви був процес переходу від опрацювання загальних тем до більш вузьких сюжетів та перетворення їх на самостійні наукові напрями. Вагомі кроки на шляху подолання інформаційної обмеженості українського суспільства у питаннях, що стосуються діяльності католицьких конфесій у роки Другої світової війни, були здійснені авторами комплексних досліджень церковно-державних відносин