З утворенням незалежної України та декомунізацією Польщі історики обох держав звернулися до забороненої в минулому українсько-польської проблематики. 1990 - початок 2000-х рр. характеризувався справжнім «бумом» у висвітленні цієї теми. Як в Україні, так і в Польщі з'явилися друком сотні публікацій, присвячених українсько-польським взаєминам у ХХ ст., передусім проблемам конфліктних ситуацій. Зміна політичних обставин сприяла налагодженню діалогу між науковцями сусідніх країн, про що свідчать численні спільні семінари та конференції38. У тривалих дискусіях, незважаючи на постійний тиск із боку громадськості (у Польщі - родини постраждалих і депортованих поляків; в Україні - учасники національно-визвольного руху), історикам удалося досягти порозуміння в багатьох суперечливих питаннях, однак деякі з них і на сьогодні залишаються відкритими.

Характерне для української історіографії зацікавлення ідеологічно-політичною проблематикою, пов'язаною з національною ідеологією та боротьбою за українську державність, як уже зазначалося, підживлювало, насамперед, інтерес до ГКЦ як «одного з ґенераторів національної свідомості, провідника і носія державно-соборної ідеї»39. Діаспорна візія історії церкви та українсько-польських відносин, підтримана В.Марчуком40, В.Сергійчуком41, іншими сучасними українськими істориками, хоча й сприяла побудові «своєї» національної (значною мірою романтичної) моделі історичного розвитку42, проте призвела до іґно- рування «незручних» для українців тем та ідеалізації тих політичних сил, які в минулому стояли на платформі незалежності. За таких обставин навіть дослідження, які розглядають взаємозв'язки і взаємовпливи ГКЦ та національного підпілля, в одному випадку обмежуються згадкою про неґативну оцінку А.Шептицьким терористичної діяльності ОУН, а, в іншому, узагалі оминають питання антипольських акцій та ставлення до цих подій українського духівництва43.

Консолідуюча в умовах становлення української незалежності ідея «власної національної історії» відіграла консервуючу роль у сфері дослідження українсько-польських відносин. Замовчування окремих тематичних ніш підкріплювало стереотипи минулих років, зокрема про постійний антагонізм греко-католиць- кого та римо-католицького духівництва в роки війни, одностайність позиції ГКЦ та українського національного руху тощо. Крім того, цю ситуацію як додатковий арґумент на користь своїх оціночних суджень використовують деякі польські дослідники, які розглядають українсько-польські стосунки з позиції «польської рації стану»44. Релігійний аспект публікацій такого характеру у більшості випадків зводиться до звинувачення ГКЦ та УАПЦ у підтримці українського підпілля, цитування окремих документальних уривків про участь греко-ка- толицьких і православних священиків в антипольських акціях чи опису «злочинів українських націоналістів супроти римо-католицької церкви та її духівництва». Так, наукові студії ксьондза И.Волчанського, який є автором низки статей з історії РКЦ, а також видавцем унікальних документів воєнної доби (декількох парафіяльних хронік, листування митрополита ГКЦ А.Шептицького та архієпископа РКЦ Б.Твардовського, церковного керівництва РКЦ і духівництва щодо антипольських акцій45), відтворюють усю неоднозначність взаємин між ГКЦ та РКЦ на тлі загострення українсько-польських відносин у роки Другої світової війни. Однак коментарі дослідника до своїх видань викликають низку застережень і не виходять за межі «моноперспективного»46 відображення проблеми.

У сучасній польській та українській історіографії своєрідна тенденція «захисту власних (польських чи українських) інтересів» спостерігається переважно у працях церковних авторів, родичів постраждалих, а також у публікаціях певного політичного забарвлення. Особливо різкої форми вона набула в публіцистиці, позбавленій наукового підґрунтя та зорієнтованій на середньоста- тистичного, емоційного читача (В.Поліщук, А.Корман, Б.Зубенко та ін.47).

Відмінний підхід до вивчення українсько-польських взаємин представляє група дослідників, які намагаються здійснити ревізію історії комуністичної доби, віднайти й усунути численні ідеологічні міфологеми та кліше. Фундаментом для зародження в Польщі окремої історіографічної течії, в основі якої лежить прагнення зрозуміти інтереси й наміри іншої сторони, стали заборонені в ПНР публікації паризької «Культури». Початок нового етапу в дослідженні релігійного аспекту українсько-польських відносин засвідчила присвячена митрополитові А.Шептицькому наукова конференція, що була організована за ініціативою Р.Лужного та А.Земби і пройшла під егідою Комісії слов'янознавства Польської академії наук. Цей захід, який відбувся у червні 1990 р., став першою спільною зустріччю українських і польських дослідників, де кожна сторона змогла відкрито висловити свою позицію щодо запропонованої тематики. Подія отримала широкий резонанс у суспільстві - увагу з боку преси, переповнені зали засідань та численні листи з привітаннями від вищих ієрархів ГКЦ та РКЦ. На конференції було виголошено низку доповідей біографічного характеру з життя А.Шептицького та його родини, оприлюднено деякі недоступні до тих пір документи митрополичого ординаріату, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві у Львові, також уперше широкий загал обговорював питання беатифікації глави ГКЦ48. І хоча запрошені учасники представляли різні погляди, дотримувалися відмінних методологічних підходів, а їх виступи були переважно виваженими, організатори конференції зіткнулися з випадками категоричного несприйняття подібних заходів. Представники «кресової» організації «Львів'яни з Кракова» надіслали до канцелярії Польської академії наук листа, в якому визначили наукове зібрання як «пекельний з'їзд українських бандитів зі Львова, Канади, США і навіть Ватикану, де під