нових земель. До останньої чверті IV ст. до н. е. вся територія Гераклейського та Маячного півостровів із застосуванням єдиного модуля була розмежована на більш ніж 400 ділянок площею 17,6 та 26,4 га, відокремлених одна від одної дорогами. Кожна ділянка була поділена кам'яними огорожами на квадрати 210 х 210 м, які своєю чергою поділялися на поля площею від 0,27 до 1,57 га. Саме ці поля оброблялися херсонесцями. Десята частина всіх оброблюваних угідь була власністю храмів. Існував і резервний фонд, з якого наділялися землею нові громадяни. Незважаючи на те, що частина "наділів" упродовж останніх століть зазнала руйнації і не збереглася у своєму первісному вигляді, розмежована територія на Гераклейському півострові і в наш час уважається еталонною і використовується для вивчення античного розмежування вченими багатьох країн світу, оскільки в інших місцях такі пам'ятки не збереглися. Останнім часом на півострові здійснюються масштабні дослідження, в яких беруть участь працівники Національного заповідника "Херсонес Таврійський" та американські вчені під керівництвом Дж. K. Картера. Важливими пам'ятками господарського призначення в Херсонесі є також будинок монетного двору, водогін, ями для засолки риби та ін. Херсонес оточувала система могутніх захисних мурів із кріпосними вежами й баштами. Інколи загроза з боку сусідніх народів була настільки відчутною (наприклад, у II ст. до н. е. з боку скіфів), що для укріплення оборонних споруд використовували надгробки з території розташованого поблизу некрополя.
Слід зазначити, що рештки споруд античного часу пізніше використовувалися у ранньохристиянському будівництві. Найбільшим його осередком був Херсонес, про що свідчать залишки фундаментів і стін 27 церков і каплиць. Найдавніші церкви мали форму рівнобічного, так званого "грецького хреста". V—VI ст. датуються округлі будови — ротонди, VII—IX ст. — базиліки, однонавні хрестильні-каплички. Останній тип споруд поєднував у собі риси базиліки і хрещатої будови. Усі споруди перекривалися, очевидно, дерев'яною стелею, а склепіння мали лише апсиди (вівтарні заокруглення) та ротонди. Виявлені рештки чудових мозаїк і архітектурних деталей свідчать про високий рівень розвитку будівні і мої справи, що перебувала на Чорноморському узбережжі під впливом Греції, Малої Азії та Кавказу. її зв'язки із пізнішим будівництвом на Наддніпрянщині досі остаточно не з'ясовані, хоча більшість дослідників вказують на впливи, яких зазнало давньоукраїнське монументальне будівництво з боку Візантії, Балкан, Кавказу й Північного Причорномор'я.
Грандіозне будівництво на теренах України характерне для старокнязівської доби. Безперечним, на думку вчених, є той факт, що в X—XI ст. в Україні переважали зразки візантійського будівництва — так званої середньої доби розвитку візантійського мистецтва, за якої виник особливий тип церков, що поширився на берегах Чорного моря (зокрема, в Херсонесі й Керчі), а також у Вірменії, Грузії, Болгарії та Македонії.
Детально розглянути джерельне значення усіх архітектурних пам'яток України від давньоруського періоду до нашого часу неможливо. Тому основну увагу ми зосередимо на розгляді культових споруд та їх ролі в історії культури України.
Залишки зрубної будови. Київ. X ст.
За основу культових споруд Київської Русі було взято поширений у Візантії хрестово-баневий тип храму. Основною рисою таких споруд було те, що їх внутрішній простір у плані мав форму хреста, над середньою частиною якого підносилася головна баня, що спиралася за допомогою підпружних арок і вітрил (спеціальних будівельних конструкцій) на чотири стовпи. Зі східного боку розміщувалися вівтарні апсиди. Складніші варіанти хрестовобаневих храмів мали шість, вісім, а інколи навіть дванадцять стовпів.
Як будівельні матеріали при зведенні монументальних споруд у X—XIII ст. використовувались цегла-плінфа і камінь (граніт, кварцит, шифер). Скріплюючим розчином була так звана цем'янка — суміш вапна із товченою керамікою, яка надавала спорудам рожевуватого кольору. В X—XI ст. на Русі була поширена система змішаної кладки із цегли і каменю, так званий opus mixtum. Дахи будов покривалися листовим свинцем або черепицею, у віконні отвори вставлялися круглі дерев'яні віконниці.
Перші кам'яні споруди житлового призначення відомі на українських землях ще з язичницьких часів, зокрема, згадуваний у літописах князівський палац Святослава Ігоревича в Києві. Початок будівництва кам'яних храмів пов'язують із спорудженням у Києві в 989 — 996 pp. церкви Богородиці, або, як її називали в народі, Десятинної.
Десятинна церква в Києві. Західний фасад. Реконструкція
До нашого часу цей храм не зберігся, частково вціліли лише фундаменти. 6 грудня 1240 р. він упав як останній рубіж оборони Києва від полчищ Батия. У середині XVII ст. на залишках його мурів було зведено невеличку однонавну церкву, що простояла до 1824 р. У 1842 р. на цьому місці було збудовано нову церкву в так званому "російському" стилі. При цьому всі залишки первісного храму були знесені (в деяких місцях залишки його стін сягали висоти шість метрів, на них зберігалися фрагменти Фресок, мозаїк, кахлів тощо). Останню споруду було зруйновано в 30-х роках XX ст. Сьогодні про зовнішній та внутрішній вигляд собору X ст. можна дізнатися із нечисленних відомостей писемних джерел та археологічних пам'яток. Це був великий шестистовпний, тринавний, багатоглавий хрестовобаневий храм Розміром 16 х 26 м, оточений із трьох сторін галереями. Церква мала багате внутрішнє оздоблення: мармурові колони з різьбленими капітелями, фресковий та мозаїчний живопис тощо. Храм слугував також князівською усипальницею, у ньому зберігалися мармурові саркофаги з князівськими похованнями. Один із таких саркофагів було виявлено під час археологічних розкопок і розбито на дошки, втрачені у XX ст. Крім того, з літописів відомо, то в Десятинній церкві зберігалися важливі документи, зокрема грамота князя Володимира Святославича, в якій ішлося про пожалування десятої частини доходів держави на потреби християнської церкви. Дослідники припускають, що при Десятинній церкві велися й ранні українські літописи, зберігалися цінні рукописні книги, переважно богослужебного призначення. Чудові зразки культових споруд Давньої Русі представлені храмами XI ст. Це, насамперед, Софія Київська, споруджена у 1037 р. князем Ярославом Володимировичем на честь перемоги над печенігами та свого остаточного утвердження на київському столі (деякі дослідники датують ці події і само будівництво храму 1017 p.).
Софійський собор порівняно добре зберігся до нашого часу, хоча й зазнав значних руйнувань і перебудов упродовж XIII— XX ст. Це великий п'ятинавний хрестовобаневий храм, оточений з півночі, заходу й півдня двома рядами первісно відкритих галерей, з ІЗ банями. До західних кутів будови примикають дві башти, які у давнину були вкриті шатровими верхами. Гвинтові сходи в баштах ведуть на другий поверх собору — хори. Дванадцять хрещатих у плані стовпів поділяють внутрішній простір собору на п'ять нав. У плані він має форму хреста, над середньою частиною якого підноситься головна баня. Софійський собор мав багате внутрішнє оздоблення. До нашого часу в деяких місцях збереглися мармурові пороги, різьблені шиферні плити, мозаїчні підлоги. Храм прикрашено фресковим живописом та мозаїками. Деякі риси Софійського собору, на думку дослідників, свідчать про спорідненість із традиціями давньоукраїнської дерев'яної архітектури. Це, зокрема, велика кількість бань (ІЗ), підкреслена пірамідальність композиції, відкриті галереї, а також оздоблення храму не лише мозаїками, а й фресками, що не є характерним для візантійського монументального мистецтва. Архітектурні та мистецькі особливості Софії Київської справили великий вплив на подальший розвиток вітчизняного храмобудівництва.
Плани архітектурних споруд IV-XVІІІ ст.
У 30-х роках XI ст. за розпорядженням князя Мстислава Володимировича в Чернігові було зведено Спаський собор, що також зберігся до нашого часу. За конструктивним типом це великий, тринавний, восьмистовпний храм, увінчаний п'ятьма банями. До північно-західного боку храму примикала башта. 3 протилежної сторони розмішувалася хрещильня. Особливістю споруди є відсутність галерей і видовженість її плану по лінії схід — захід. Мармурові колони були прикрашені капітелями іонічного ордеру. Усередині храм був розписаний фресками, які до нашого часу не збереглися. Поблизу собору виявлено залишки світських будівель: княжих будинків, воріт тощо.
Серед унікальних пам'яток, що збереглися, слід згадати церкву св. Михайла у Видубицькому монастирі. Вона була збудована князем Всеволодом Ярославичем у 1070 — 1088 pp. У цій будівлі вже простежуються риси, притаманні київським храмовим спорудам пізнішого часу, зокрема, однобаневість та відсутність галерей. Новий напрям у розвитку київської архітектури знайшов своє втілення в Успенському соборі Печерського монастиря, збудованого в 1073 — 1089 pp. За конструкцією це був шестистовпний, тринавний, хрестовобаневий храм з однією великою банею, без галерей.
Храмове будівництво велося й у інших містах. Літопис повідомляв, що в 1089 р. у Переяславі при єпископі Єфремі було споруджено великий кам'яний комплекс єпископського двору, до якого входили розкішний собор св. Михайла з настінними мозаїками, фресками, майолікою, мозаїчними підлогами, палац самого єпископа, також прикрашений мозаїками, мармуровими деталями, шиферними підлогами з інкрустаціями, кам'яна лазня та інші споруди. Двір було обнесено стіною із брамою і мадярамною церквою св. Феодора. Із пам'яток архітектури Переяславської землі кінця XI ст. частково