Богдан Хмельницький, фундатор Іллінської церкви, за звичаєм того часу був похований на самому почесному місці — праворуч від вівтаря біля південної стіни споруди. У Чернігівському літописі XVIII ст. повідомлялося, що в 1664 p., коли польсько-шляхетські війська здобули Чигирин і Суботів, за наказом Стефана Чарнецького, обозного коронного війська Речі Посполитої, тіло гетьмана було викинуто з домовини. Після проведення ґрунтовних археологічних досліджень у 1970-х роках у зв'язку з реставрацією Іллінської церкви було остаточно з'ясовано, що труни Богдана Хмельницького у храмі справді немає. Гетьмана було поховано у поховальній ямі розміром 2,3 х 0,7 м, яку накрили великою кам'яною брилою місцевого пісковику. Щоб вилучити труну, не піднімаючи масивного блока, за свідченням відомого історика архітектури, автора проекту реставрації Іллінської церкви С. Кілессо, у зовнішній стіні церкви зробили два проломи. Таким чином було підтверджено факт вандалізму не тільки з боку С. Чарнецького, а й численних спадкоємців польського можновладця, оскільки земля в цій частині церкви перекопувалася неодноразово. В церкві виявлено три незаймані поховання козаків, датовані XVII ст. Можливо, це були соратники гетьмана або його близькі родичі (старшому років 60—65, двом іншим — 40—45). Сьогодні в Іллінській церкві Суботова стоїть символічний гранітний надгробок Богдану Хмельницькому, споруджений у 1954 р. Могили козаків відокремлені невеликим підвищенням. У 1995 р. у храмі було встановлено іконостас, майстерно вирізьблений із липи черкаськими різьбярами під керівництвом Івана Фізера.

У XVII ст., як і в попередні епохи, зберігалася традиція закладати храми на відзнаку певних історичних подій, вдалих військових походів, перемог над ворогом. Більшість із них були дерев'яними, проте збереглися й деякі кам'яні храми, наприклад, Покровська церква в с. Сулимівка на Київщині, збудована у 1622—1629 pp. на честь переможних походів проти татар і турків гетьманом нереєстрових запорозьких козаків Іваном Сулимою. Первісний вигляд церкви видозмінено в результаті перебудови 1838 р. та прибудови до неї дзвіниці у 1900 р. За просторовою композицією вона близька до традиційних типів українських тридільних церков — одноверха, центральний простір перекритий куполом, що завершується маківкою.

Іллінська церква 1656 р. до та після реставрації у селі Суботові поблизу Чернігова

Уславився храм однією з кращих ікон "Покрови Богородиці" (30-ті роки XVIII ст. ) і портретами Сули-ми й Сулимихи, що експонуються в Національному художньому музеї України.

Доба Української козацько-гетьманської держави позначена справжнім піднесенням культури в усіх її проявах. Своєрідний будівельний бум розпочався наприкінці XVII ст. в епоху панування нового архітектурного стилю, що в Україні набував форм так званого козацького, або мазепинського, бароко. Йому властиві пишність та велич композицій, декору. Стародавні українські храми, що починають відбудовуватися й ремонтуватися, також набувають нових барокових форм, зберігаючи при цьому первісну об'ємно-просторову структуру.

Ззовні Софійський собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові прикрашаються декоративними фронтонами й порталами, характерним для стилю бароко оздобленням вікон, дверей, ніш, бань, покрівель тощо.

Серед мурованих храмів Слобожанщини другої половини XVII ст. особливу увагу привертає найдавніша християнська церква Харкова — Покровський собор, зведений у 1689 р. До того ж це єдина споруда Харківської фортеці, що збереглася до нашого часу. В її архітектурі дослідники простежують усі прийоми українського дерев'яного будівництва в стилі бароко XVII ст. з деякими незначними впливами російського зодчества. Храм цегляний, побілений по тонкій затирці, двоярусний, з церквами у кожному ярусі. В його об'ємно-просторовому рішенні знайшли відображення традиції української трипільної, триверхої церкви. Верхня (літня) церква у плані майже цілком повторює нижню (зимову). Живописний, пірамідальний силует, статність й урочистість споруди підкреслено вишуканими декоративними деталями фасадів — колонками, лиштвою, сандриками, що декорують віконні отвори. Дзвіниця, яку звели одночасно із собором, схожа з ним за стилем. Вона має вигляд оборонної башти і входила до комплексу укріплень Харківської фортеці.

Значним досягненням української монументальної архітектури було зведення багатобаневих, п'яти й дев'ятикамерних храмів у Ніжині, Ізюмі, Густині, Новгороді-Сіверському, Глухові, Прилуках, Чернігові, Києві. Серед них — Троїцький собор Густинського монастиря (1671), Георгіївський собор Видубицького монастиря (1696—1701) та багато інших. До групи тринавних, багатостовпних, п'яти- або семибаневих храмів того часу можна віднести Троїцький собор у Чернігові (1679—1695, архітектор І. Баптист), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1689—1692), собори Братського і Миколаївського монастирів у Києві (1690-ті роки, архітектор О. Старцев). В архітектурі цих споруд простежуються риси давньоукраїнських багатостовпних храмів, а також деяких культових споруд Литви та Польщі.

Цегляні стіни храмів тинькували й білили, металеві покрівлі фарбували у зелений колір, а бані й главки, вкриті листовою міддю, нерідко золотили. Будови прикрашалися розписами, декоративним різьбленням і ліпниною. Храми із розташованими поблизу дзвіницями, в оточенні малоповерхової забудови і живописних ландшафтів, ставали основними домінантами поселень, міст, монастирів.

У XVIИ ст. провідну роль у розвитку монументального будівництва відігравала київська архітектурна школа — її зодчі, майстри, каменярі, скульптори, різчики, позолотники. Кращі традиції народного та професійного будівництва втілились у творчості київського майстра С. Ковніра (1695—1786), який брав участь у будівництві й реконструкції багатьох споруд Києво-Печерської лаври. Серед них так званий Ковнірський корпус (1771 — 1772), дзвіниці на Дальніх (1754—1761) та Ближніх (1759—1763) печерах. Чудові зразки пам'яток у стилі бароко залишив нам вихованець Києво-Могилянської академії І. Григорович-Барський (1713 — 1785). Він був автором проектів багатьох культових та цивільних споруд. Серед них — надбрамна церква із дзвіницею Кирилівського монастиря (1760), Покровська церква (1766), храм Миколи Набережного (1775) у Києві.

Чудові кам'яні храми постають у XVIII ст. по всій території України, не лише у великих містах чи монастирях, а й інколи у невеликих поселеннях.

Прикладом таких споруд є значних розмірів Покровська церква u невеличкому селі Піддубці поблизу м. Луцька на Волині. Храм збудовано в 1745 р. у формах пізнього бароко з вираженими деталями, що характеризувати перехід до класицизму. У плані це ротонда із вписаною в неї хрестовою церквою, утвореною примикаючими з чотирьох боків парними баштами та витягнутим у плані приміщенням зі сходу. Велика баня на чотирьох масивних стовпах разом з декоративними маківками — завершеннями маленьких башт — створює оригінальну дев'ятиверху композицію, над якою домінує характерна для Волині міцна центральна баня, підкреслюючи центричність композиції. В інтер'єрі зберігся олійний живопис.

У XVIII — XIX ст. відбулося остаточне формування видатних архітектурних ансамблів, що не втратили свого історичного значення до нашого часу. Це насамперед монастирські комплекси Києво-Печерської лаври, Софійського, Братського, Видубицького монастирів у Києві, монастирські ансамблі у Чернігові, Переяславі, Полтаві, Почаєві, Кременці, Львові та інших містах. Переважній більшості з них присвячено чимало спеціальної літератури, в якій подається не лише ґрунтовний аналіз архітектурних особливостей певного комплексу пам'яток, а й розповідається про історію формування того чи іншого історико-архітектурного ансамблю, його історичну долю, взаємозв'язок з певними історичними подіями, визначними особистостями вітчизняної історії: політичними, церковними та військовими діячами, зодчими, художниками, письменниками та ін.

Деякі з цих ансамблів збереглися без значних втрат, інші зазнали часткових руйнувань, проте переважна більшість із них майже повністю була знищена в ході антицерковних акцій та воєн першої половини й середини XX ст. Серед останніх, зокрема, такий унікальний архітектурно-мистецький комплекс, як Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві, що почав відроджуватися лише в умовах незалежності України. Історія створення, діяльності, знищення та відродження цієї пам'ятки справді вражає, вона органічно пов'язана з історичною долею української державності в цілому.

Заснування у 1108 р. князем Святополком-Михайлом Ізяславичем Михайлівського Золотоверхого собору, як це нерідко траплялося, зовсім не збігалося в часі із заснуванням однойменного монастиря. Тривалий час Золотоверхий храм, що за архітектурним типом, безперечно, відносився до монастирських споруд, входив до комплексу "отчого" монастиря Ізяславичів — Дмитріївського. Про це красномовно свідчило мозаїчне зображення св. Дмитрія, розміщене на одному з най почесніших місць собору — південній пілястрі північного передвівтарного стовпа. Дослідники припускають, що храм було засновано на честь перемоги князів Святополка та Володимира Мономаха над половцями на р. Сальниці. Проте у князя Святополка був й інший привід для будівництва собору. Річ у тім, що, за переказами, його дружина Варвара, одна із дочок (можливо позашлюбних) імператора Олексія І Комнина, привезла до Києва мощі св. великомучениці Варвари і св. Первомученика Стефана, які Й стали найбільшою святинею Михайлівського Золотоверхого собору.

Святополк-Михайло помер 16 квітня 1113 р. поблизу Вишгорода. Його тіло привезли до Києва у червні