Ізяславич, Святополк Юрійович, Гліб Юрійович та ін. Михайлівська Золотоверха церква виявилась єдиною з усіх споруд Дмитріївського монастиря, що встояла після навали Батия.

Миколаївський дерев'яний собор та план Медведівського монастиря (до нашого часу не збереглися)

Михайлівських храмів у Київській Русі було збудовано небагато (близько 15). Першим окремим храмом, присвяченим "князю ангелів", став собор Чуда архангела Михаїла в Хонах, збудований у 1070—1088 pp. Всеволодом Ярославичем у своєму родинному Видубицькому монастирі. Усі фундатори перших Михайлівських храмів були пов'язані шлюбними стосунками з візантійським імператорським двором. Дружиною Всеволода і матір'ю Володимира Мономаха була Марія, дочка імператора Костянтина Мономаха. Дружиною Святополка також була грекиня Варвара, про яку згадувалося вище. Можливо поширення культу св. Михаїла в Київській Русі було пов'язано з безпосереднім впливом візантійської традиції другої половини XI ст. Ще складнішою є проблема встановлення часу появи зображення архангела Михаїла в українській, зокрема київській, геральдиці. На великокнязівських печатках воно набуває поширення у XII— XIII ст. Проте покровителем Києва "небесний воєвода" стає значно пізніше, а появу його на гербі міста деякі дослідники схильні відносити до XVII ст.

Церкву, збудовану Святополком, не випадково названо Золотоверхою. Це — власна назва, що вирізняє її серед інших давньоруських храмів. Золотоверхим було названо ще тільки один собор — Успіння Богородиці у Володимирі Суздальському, збудований Андрієм Боголюбським у 1158—1160 pp. Епітет "Золотоверхий" (від грецького "Хрісокефалос" — "Золотоглавий") не лише вказував на особливості опорядження храму (позолочення глав — куполів), а й мав певний символічний зміст. Золото у візантійській естетиці символізувало метафізичне сяяння Слави Божої. Золотоверхий храм відтворював образ імператора-василевса, осяяного Божою Славою, на відзнаку споріднення з яким, найімовірніше, і збудував Святополк Михайлівський Золотоверхий собор.

Архітектурні особливості Михайлівського Золотоверхого собору поєднують у собі елементи візантійського і романського стилів. Дослідники давньоукраїнських архітектурних пам'яток припускають, що очолювали його будівництво майстри візантійської столичної школи. Принаймні деякі з них перед тим брали участь у спорудженні Успенського собору Києво-Печерської лаври. Після завершення будівництва Золотоверхого собору розпочинається, після значної перерви, муроване будівництво у Новгороді, яке очолили київські майстри, відправлені туди Володимиром Мономахом. На думку дослідників, принаймні Микільський та Юріївський собори зводив зодчий Петро. Можна припустити, що раніше він брав участь у зведенні Михайлівської Золотоверхої церкви, а можливо, й печорських споруд.

Михайлівський Золотоверхий собор останній серед давньоукраїнських храмів, стіни яких були прикрашені не лише фресками, а й мозаїками (всього таких храмів налічують не більше десяти). Серед них Десятинна церква (990 — 996), Софійський собор (1017 — 1037), церкви св. Георгія та св. Ірини (?) у Києві, Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073 — 1089), храм на митрополичому дворі у Переяславі (бл. 1089) та поодинокі знахідки смальт в інших пам'ятках. Більшість михайлівських мозаїк загинули ще до того, як храм було зруйновано. У XIX ст. у ризниці собору зберігалося до 20 пудів (320 кг) мозаїчної смальти, що відпала.

Головною святинею Михайлівського храму вважалися мощі св. великомучениці Варвари. Св. Варвара була дочкою знатного язичника Діоскора з фінікійського міста Іліополя. Ніякі умовляння й тортури, в яких брав участь її батько, не примусили Варвару зректися християнства, за що дівчину зрештою було страчено (бл. 306 р. ). У VI ст. мощі великомучениці було перенесено до Константинополя, звідки їх привезла до Києва княгиня Варвара (голова великомучениці залишилась у Константинополі). Під час Батиєвої навали ці мощі було сховано під сходами башти храму. Серед інших святинь храму були також мощі руки св. Первомученика Стефана, частки мощей св. стовпників, які втрачені.

Перша згадка про Михайлівський Золотоверхий монастир датується кінцем XIV ст. У дарчій грамоті Печерському монастиреві від 21 листопада 1398 р. серед інших свідків згадується "Святого Михаїла Златоверхого ігумен Стефан Переломило". Це свідчить про існування на той час однойменної обителі при Золотоверхому храмі. Щодо фундатора монастиря, то найімовірніше ним був один із литовських князів. Про це свідчить грамота великого князя литовського Олександра від 27 липня 1496 р., в якій ідеться про князівське "подавання" (володіння, патронат) монастирем. Згадуються у грамоті й імена Івана Смолянина та Гришка Поповича, з яких починається майже безперервний ряд михайлівських ігуменів. Серед них особливе місце належить Івану Борецькому, який у 1618 р. прийняв постриг у зв'язку з його обранням настоятелем Михайлівського Золотоверхого монастиря. Для своєї дружини, що також постриглася у черниці, Борецький заснував, поряд, з чоловічим, жіночий Михайлівський монастир, у якому вона стала першою ігуменею. У 1620 р. Іов Борецький дістав сан митрополита Київського, а монастир здобув статус митрополичої резиденції й опинився в центрі найважливіших подій того часу. Серед інших видатних діячів вітчизняної історії, які свого часу очолювали монастир, були Ісайя Копинський (митрополит Київський з 1631 р.) та Феодосій Софонович (ігумен монастиря з 1655 р.). Обрання останнього ігуменом монастиря затвердив своїм універсалом віл 2 червня 1655 р. гетьман Богдан Хмельницький. Невдовзі Хмельницький передав у володіння Михайлівському монастиреві Федаківський млин під Трипіллям, виділив кошти на ремонт храму, зокрема нову позолоту головної бані. Ф. Софонович, серед інших духовних осіб, був присутнім на похованні гетьмана у Чигирині в 1657 р. Надають нові володіння монастиреві й інші гетьмани України — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Брюховецький, Іван Мазепа. З 1669 по 1677 р. ігумен Софонович фактично керував Київською митрополією. В цей час Михайлівський Золотоверхий монастир востаннє став центром церковної влади в Україні.

З історією монастиря пов'язане створення чудових зразків українського письменства. У 1672 р. Феодосій Софонович завершує написання видатного твору української історіографії — "Хроніки з літописів стародавніх", створеного у стінах Михайлівського монастиря. Без перебільшення можна сказати, що "Хроніка" стала головною справою життя Софоновича. Вона справила помітний вплив на подальший розвиток історичної думки в Україні. Цей твір є також важливим джерелом з історії Михайлівського Золотоверхого собору й однойменної обителі.

Наприкінці XVII ст. відбуваються важливі події у політичному та церковному житті України, що вплинули й на подальшу долю монастиря. 26 квітня 1686 р. у Москві було підписано "Вічний мир" між Росією і Польщею, за яким Київ остаточно переходив до Московської держави. Поки доля міста залишалася невирішеною, муроване будівництво в ньому штучно стримувалося. Тепер же російські урядовці почали сприяти будівництву кам'яних споруд, що мали оборонне значення. Не шкодували на це грошей і гетьман Іван Мазепа та інші представники української старшини. Саме в цей час генеральний військовий суддя Михайло Вуяхевич жертвує кошти на прибудову до Михайлівського Золотоверхого собору нового мурованого бокового вівтаря св. Варвари. Водночас реставрується увесь храм, зводяться бічні бані. Обдаровує монастирі новими маєтностями Іван Мазепа. Його коштом виготовлена срібна рака для мощей св. Варвари — шедевр ювелірного мистецтва доби бароко, подарована храмові у 1701 р. Рака, вагою близько 32 кг, прикрашалася карбованими зображеннями фруктових гірлянд та букетів. Цей витвір українського бароко зник під час руйнування собору.

Події Північної війни і падіння І. Мазепи принесли Україні незліченні лиха. До того ж у березні 1710 р. спалахнула моровиця, занесена з Литви, що лютувала до січня 1711 р. У Києві пощастило врятуватися лише десятій частині жителів. Епідемія не зачепила Золотоверхого монастиря, в якому знайшов порятунок київський генерал-губернатор князь Д. Голіцин. На відзнаку цього, як він уважав, чудесного спасіння Д. Голіцин докорінно перебудовує боковий вівтар св. Варвари, влаштовує іконостас вівтаря та дерев'яний різьблений балдахін над ракою великомучениці.

Розуміючи духовне значення монастирів, їх вплив на широкі верстви населення, починають вкладати у них чималі кошти й російські самодержці. Значною мірою це відбилося і в історії Золотоверхого монастиря. 1 квітня 1700 р. він отримав грамоту Петра І, якою підтверджувалося право монастиря на його маєтності. У 1712 р. за особистим повелінням Петра І жіночий Михайлівський (Софійський за назвою храму на честь св. Софії та її дочок Віри, Надії, Любові) монастир перенесено на урочище Плоське, де казенним коштом було споруджено церкву св. Іоана Богослова. За монастирським переказом, Петро І заклав Катерининський вівтар на згадку про свій порятунок під час невдалого Прурського походу 1711 р. Керував цими роботами Іван Матвієвич — типовий представник московської архітектурної школи ранньопетровського часу. Для того щоб з'єднати нові вівтарі з давнім храмом, він прорізав у стінах останнього по дві широкі арки. Це послабило стіни собору. До того ж споруджені масивні бокові