У 1746 р. розпочалась нова докорінна перебудова пам'ятки, викликана необхідністю зберегти ЇЇ від остаточної руйнації. Саме тоді вона набула тієї форми, що майже без змін збереглася до XX ст. З трьох боків храм було підперто масивними аркбутанами, простір між якими забудовано низенькими палатками та ризницями. До західного фасаду додано два прямокутні ризаліти, що по висоті дорівнювали вівтарям. Саме в цей час було розібрано давню сходову вежу, а в лівому хризаліті влаштовано нові сходи на хори. Замість трьох давніх бань було зведено чотири нові — храм став семиверхим. Архітектурна обробка фасадів надала їм неабиякої пишності, зокрема західний фасад собору збагатився композицією з трьох фронтонів вибагливої форми, вкритих ліпленням. Фронтон увінчувала постать архангела Михаїла, викарбувана з міді і позолочена (збереглася до нашого часу). Такі зображення, що являли собою двосторонній барельєф, характерні лише для київської школи металопластики. Зображення архангела Михаїла, виконані в такий же спосіб, прикрашали Київську браму Печерської фортеці, будинок Ратуші, південну браму св. Софії. Хто саме здійснював керівництво перебудовою храму невідомо, але документи засвідчують про причетність до його реконструкції видатного російського архітектора Івана Мічуріна, який перебував у Києві в середині XVIII ст. у зв'язку з будівництвом Андріївської церкви та Марийського палацу.

У Михайлівському Золотоверхому соборі, яким він постав після реставрації другої половини XVIII ст., українська барокова архітектура сягнула свого найповнішого втілення. Утворилася одна з найбільш складних і розвинутих композицій у тогочасному зодчестві, своєрідна "архітектурна енциклопедія", що поєднала в собі здобутки семи століть розвитку вітчизняної будівничої справи. Неперевершеним було і внутрішнє оздоблення храму. Особливу увагу привертав головний іконостас, споруджений у 1718 р. коштом гетьмана Івана Скоропадського. Його автором був чернігівський сніцар Григорій Петров (він також був автором іконостасів Добромикільської церкви на Подолі 1716 р. та великої лаврської церкви 1729 p.). Ікони були написані Стефаном Лубенським, пресвітером подільської церкви св. Миколи Набережного, відомим тогочасним київським майстром. Спочатку іконостас мав п'ять ярусів, однак у 1888 р. верхні яруси було знято, щоб надати храму більш "візантійського" вигляду. Знищено його було у 1934 р. разом із самим храмом.

Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві. Сучасний вигляд

На території Михайлівського Золотоверхого монастиря окрім однойменного храму існував комплекс історично цінних споруд, серед яких слід згадати Трапезну палату з церквою св. Іоана Богослова, засновану Іовом Борецьким у 1621 р. (збереглася до нашого часу у вигляді кам'яної споруди, зведеної у 1713—1715 pp.), дзвіницю, закладену у 30-х роках XVII ст. (у 1934 р. розібрано дзвіницю 1716—1720 pp., збудовану архітектором І. Матвієвичем), огорожу, спорудження якої було завершено у 1775 р. (зберігся невеличкий фрагмент), келії монастирської братії, що будувалися протягом XVII—XIX ст. (частково збереглися), та ін.

Історична унікальність Михайлівського Золотоверхого монастиря полягає також і в тому, що це перший український монастирський комплекс, який відтворено наприкінці XX ст. майже у повному обсязі, а також у тому вигляді, в якому він існував до зруйнування в 1930-х роках.

Джерельне значення мають споруди, що постали в Україні протягом XIX — на початку XX ст. Не всі вони вирізнялися високими мистецькими якостями, але всі залишилися свідками епохи, були пов'язані з важливими історичними подіями, історією суспільного та культурного розвитку. Деякі з них по праву вважаються справжніми перлинами вітчизняної культури. Серед них варто згадати церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі у Києві (1810, архітектор А. Меленський), Вол оди мирський собор у Києві (1862—1882, за участю архітектора О. Беретті), Покровську церкву у с. Пархомівка на Київщині (1903—1906, архітектор В. Покровський), Олександрійську церкву в Кам'янці (поч. XX ст.) та ін. Слід зазначити, що в другій половині XIX ст. у Наддніпрянській Україні російська влада впроваджувала так званий псевдовізантійсько-руський стиль, відповідно до вимог якого не лише будувались нові споруди, а й реставрувались давні пам'ятки церковної архітектури у Києві, Овручі, Володимирі-Волинському та інших містах. На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, у цей час впроваджувалися форми переважно романського та готичного стилів.

Нарешті, й серед мурованих храмів України нового часу ми маємо чудові зразки костелів, синагог, кенас, мечетей та інших культових споруд. Привертає увагу історія двох київських костелів — Олександрівського і Миколаївського. Перший із них був збудований на відзнаку перемоги над Наполеоном І католицькою громадою Києва у 1817—1842 pp. і названий на честь Олександра І (завершив будівництво архітектор Ф. Мехович). Другий було зведено в 1899—1909 pp. під керівництвом відомого київського архітектора В. Городецького у стилізованих готичних формах. Храм прикрашали високі стрільчасті башти. За проектом В. Городецького в 1900 р. у Києві було збудовано кенасу (культова споруда караїмів) у стилізованих мавританських формах. Це одна з небагатьох культових споруд Києва, яка й досі виконує не властиві їй функції (нині там міститься Будинок актора).

Цінні джерельні відомості містять пам'ятки, зокрема храми, дерев'яної архітектури. Дерев'яне будівництво протягом століть посідало чільне місце на теренах України, що володіла значними лісовими ресурсами. Загальновідомо, що перші християнські храми на Русі були дерев'яними (наприклад, церква св. Іллі на Подолі). Непоодинокими були випадки, коли спершу храм будували із дерева, а потім на цьому місці зводилась однойменна кам'яна церква. Нерідко дерев'яні церковні споруди переносились на інше місце.

Найбільш поширеними типами дерев'яних церков в Україні є однозрубні, тризрубні або п'ятизрубні із різними системами перекриття — ступінчасто-пірамідальною та баневою. Крім того, дерев'яні культові споруди мають певні особливості конструкції та оздоблення залежно від регіону поширення — Буковини, Галичини, Закарпаття, Придніпров'я. До нашого часу збереглося чимало унікальних зразків дерев'яних культових споруд XVI—XX ст. від найдавніших на західноукраїнських землях до порівняно нових церков східноукраїнських земель. Вершиною дерев'яного церковного будівництва дослідники вважають Троїцький собор у Новомосковську (1775—1778, архітектор Я. Погребняк). Цей дев'ятизрубний, дев'ятиверхий храм — одна із найбільших за розмірами і висотою дерев'яних будов України. Собор дістав у народі назву "козацького", "запорозького" і був настільки популярним, що його копіювали при будівництві інших храмів. Наприклад, за проектом архітектора П. Кузнєцова у с. Плешивець на Полтавщині з'явилась зменшена копія цього собору у камені.

Завершуючи огляд культових споруд України як історичного джерела, слід зазначити, що більшість будов кінця XIX—XX ст., які були виконані у стилі модерн та псевдоросійському, не включені до реєстру пам'яток, що охороняються законом. У Києві, наприклад, не зареєстровані як пам'ятки історії та культури споруди Свято-Покровського жіночого монастиря, збудованого коштом Великої княгині Олександри Петрівни Романової, яка згодом прийняла у ньому постриг. Серед них — Покровська церква та Миколаївський собор, зведені у псевдоросійському стилі у другій половині XIX — на початку XX ст. під наглядом київського архітектора В. Ніколаєва.

Отже, пам'ятки архітектури є цінним джерелом вітчизняної історії та культури, що містить багатопланову інформацію стосовно різноманітних аспектів минулого нашої держави. Це дає можливість досліднику порівняти, уточнити й підтвердити або ж спростувати відомості інших джерельних комплексів.

Література

1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.

2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.

3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.

4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.

5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.

6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.

7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.

8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.

9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ,