Речові джерела: Предмети озброєння

Серед величезного розмаїття речових джерел особливе місце належить предметам озброєння, вивченню яких присвячено чимало досліджень4. З найдавніших часів на теренах України різні народи та племена використовували певні набори предметів озброєння, що поділялися на дві основні групи: холодну зброю і захисне спорядження, яке виникло пізніше у зв'язку з удосконаленням бойових засобів озброєння. Найперші зразки зброї з'явилися ще за доби кам'яного віку і розвивались від примітивних палиць до досить складних предметів озброєння, таких як сокира, лук, стріли, списи із гостро заточеними кам'яними наконечниками, виготовленими переважно із кременю. Деякі племена створювали таку кількість бойових предметів, що навіть дістали за ними назву (наприклад, племена культури "бойових сокир").

З початком використання у господарстві металів — міді, бронзи, заліза — вдосконалювалися і предмети озброєння. Чудові зразки зброї, створеної кіммерійцями, скіфами, сарматами, знаходять археологи на півдні України. Кочові народи, що були кінними воїнами, значно удосконалили не лише прийоми кінного бою, а й озброєння вершника, першими на наших землях почали використовувати предмети захисного спорядження.

Зброя племен зрубної культури

Військове озброєння княжої доби зазнало впливу західної військової культури, принесеної на Русь варварами, а також увібрало місцеві традиції, що існували у давньослов'янських часів. Виявлені пам'ятки дають можливість простежити шлях княжої дружини (привілей" військо, а також дорадчий орган управління) — від найманої варязької дружини, пізніше варязько-слов'янської. До княжої боярської дружини, що складалася лише із слов'ян. Дружина перестала бути схожою на варяг, найманий загін й адаптувалася до місцевого типу військових дій, звичного для місцевого населення XI ст., відповідно до тогочасних вимог військової справи, головною ударною силою війська Київської Русі стає конисько-озброєна кіннота. Дружинники пересіли на коней, опанували прийоми кінного двобою. Водночас не залишалася незмінною й тактика ведення бою у пішому стилі, що вимагало постійного удосконалення предметів озброєння, які використовувалися на полі битви.

Давньоруський воїн у повному бойовому спорядженні. Реконструкція

Із плином часу бойова стратегія змінювалась, удосконалювалися засоби захисту, що, своєю чергою вимагало подальшого розвитку предметів озброєння. Поява вогнепальної зброї призвела до кардинальної зміни військової стратегії. На території України збереглося чимало зразків вогнепальної зброї козацької доби як місцевого, так і іноземного виробництва. Зразки бойового та захисного спорядження широко представлені в експозиціях вітчизняних краєзнавчих та історичних музеїв. Вони складають вагому частку джерельної бази історії України від найдавніших до новітніх часів.

У зброєзнавстві увесь масив предметів озброєння прийнято поділяти на декілька груп, переважно за призначенням. Зокрема, холодна зброя представлена пам'ятками, що дістали назву рублячої, ріжучої, колючої, ударної та метальної зброї. Окремий комплекс складають захисне спорядження й обладунки, що були поширені у період панування холодної зброї і втратили своє практичне значення з поширенням вогнепальної зброї, яка складає останню, третю групу предметів озброєння.

Холодна зброя виникла в епоху палеоліту й була незмінним атрибутом всієї історії розвитку людського суспільства. Окремі зразки холодної зброї, такі як ніж, кийок та інші, й досі залишаються частиною спорядження військовослужбовців деяких родів військ. Серед найпоширеніших груп холодної зброї, що побутували в Україні в різні історичні епохи, переважають такі зразки ріжучої та рублячої зброї, як ножі, мечі, шаблі, сокири та ін.

Ніж із найдавніших часів був неодмінним компонентом озброєння кожного воїна, як пішого, так і кінного. Він мав не тільки військове, а й побутове призначення, міг бути поясним, підсайдачним чи захалявним. Поясний ніж кріпився на пасі, до якого чіплявся гаком, що містився на піхвах меча або шаблі. Лезо поясного ножа мало дві ріжучі кромки довжиною 10—15 см. Підсайдачні ножі носилися при сагайдаку (елемент лучного спорядження). Ці ножі були довші й ширші за поясні, з однією ріжучою кромкою і характерною формою леза: приблизно до половини його вигнуто в бік ріжучої кромки, а потім спрямлено. Підсайдачні ножі носили на пасі з лівого боку, біля футляра для лука. Іноді на рукоятках цих ножів був темляк — шкіряна чи шовкова стрічка або петля з китичкою на кінці. Темляки подекуди прикрашалися коштовностями. Захалявні ножі носили за халявою чобота. Вони мали криве лезо, яке на відміну від інших ножів називалося не полосою, а шляхом (згадайте лайливе побажання "хай би тебе шлях трафив"). До рукояті захалявного ножа також міг бути припасований темляк.

Писемні джерела засвідчують, що ножі, як правило, використовувались при єдиноборствах і самообороні. Вони були також на озброєнні цивільного населення. Зброя незаможних верств (коси, ножі, вила, сокири) — це, як правило, предмети господарського призначення, що мали також захищати від нападів розбійників, хижих звірів, а також використовувались під час народних виступів (наприклад, "коліївшина" дістала назву від того, що основною зброєю повсталих був кіл). Ножі, зокрема захалявні, широко використовувались кримінальними елементами. Ножі, кинджали, кортики та інші подібні предмети озброєння використовують і в сучасному війську. їхня історична цінність визначається змістом інформації про минуле, який вони містять: написами, зображеннями, технологією виготовлення, часом та місцем походження, іменами авторів та власників тощо.

Одним із старовинних видів холодної зброї був також меч, що складався із леза, перехрестя та рукояті. Лезо в довжину сягало 1 м, у ширину 5—6,5 см. Воно було загострене з обох боків, тобто мало дві ріжучі кромки. Пласкі частини леза меча мають назву голомя, або голомені. На них майже завжди робили широку канавку — долу, що починалася від рукоятки і закінчувалася вістрям. Вона відігравала роль ребра жорсткості й надавала лезу меча стабільності. Лезо меча від рукояті відділяло перехрестя. Рукоять меча монтувалася на черені (кінцівка леза протилежна вістрю) і закінчувалася круглим або видовженим "яблуком". Мечі виготовлялися кількох видів — кончар, або кончер (довгий прямий меч, призначений для колючих ударів), тесак, або тасак (мечовидний ніж, подальша трансформація ножа), та ін. Вони виготовлялися не тільки з високоякісної сталі чи булату, а й з простого заліза. Трапляються серед мечів і високохудожні зразки, рукояті яких прикрашено дорогоцінними металами, коштовним камінням. Мечі носили на пасі з лівого боку у піхвах, що робилися із дерева, обтягувались шкірою або дорогою тканиною, прикрашались металевими, подекуди дорогоцінними, прикрасами.

У IX—X ст. у Київській державі почали використовувати шаблю, яка з'явилась у степах Євразії за даними археологічних досліджень у VII—VIII ст. і найімовірніше була винаходом кочових народів. Тому не дивно, що вона поширилася насамперед у середовищі воїнів-вершників.

Шабля, так само як і інші різновиди холодної зброї, має лише їй притаманні властивості. Завдяки вигнутому лезу шабельний удар має круговий характер, захоплює, порівняно з прямим лезом, більшу поверхню і є одночасно рубляче-ріжучим. Шаблею можна було завдавати й ефективних колючих ударів, оскільки остання третина леза — єлмань — гострилася, як лезо меча, з обох боків. Посилювали колючий удар й інші особливості конструкції шаблі (а пізніше й шашки, яка надійшла на озброєння російської армії на початку XX ст. ). З розвитком більш важких озброєнь і обладунків з XIV—XV ст. шабля стає довшою — до 117 см, ширшою — до 5 см, важчою. Розвивається захисний компонент руки — замість простого перехрестя виникає гарда.

Після утворення Османської імперії в усьому арабо-турецькому світі набув поширення ятаган, що походив від перського канджара — зброї з характерно вигнутим лезом і специфічною рукояткою. Поширені були ятагани, як трофейна зброя, й на теренах козацької України, хоча основним елементом козацького озброєння, безперечно, залишалася шабля.

Колюча зброя також складала вагому частку холодної зброї. До неї відносять усі різновиди списів, які мали різні розміри (приблизно півтора метра у піших і два з половиною — у кінних воїнів) і форми вістря — бойової частини списа. За формою вістря вони поділяються на бронебійні, ріжучі та ін. Серед основних різновидів списів вчені розрізняють рогатини (використовувались також як мисливська зброя), совни (бойові коси), сулиці (метальні списи). До колючої зброї можна віднести й торч — круглий щит, у центрі якого було закріплено залізну руку з мечем. У торч входила ліва рука воїна, а сам щит прив'язувався до тулуба воїна ременями та шнурами, оскільки був дуже важкий. Торч використовували при обороні фортець. Цей різновид колючої зброї трапляється дуже рідко.

Протягом тисячоліть під час бойових дій використовувались різноманітні зразки рублячої зброї. Основним її різновидом тривалий час залишалася бойова сокира, що походила від кам'яних сокир дометалевого часу. Широко застосовувалися також господарські сокири, які в разі потреби могли слугувати Й засобом самооборони. Сокири як зброя використовувалися багатьма народами, в тому числі варягами. Вони були на озброєнні княжого війська, не втратили популярності й у подальшому, зокрема в козацьку лобу. Велика сокира пізніше трансформувалася в бердиш, котрий, своєю чергою, має значну кількість модифікацій.