Ударна зброя відноситься до зброї ближнього бою. Вона веде свій родовід від палиці первісної людини — товстої гілки із потовщенням на кінці. З часом навершя палиці почали штучно обважнювати — забивати цвяхи, обковувати металом або просто виготовляти із металу. Поступово вона трансформувалась у булаву, яка згодом стала символом гетьманської влади. Ударна зброя була поширена серед багатьох народів світу, тому пам'ятки, що за формою схожі на булаву, представлені численними археологічними та зображальними джерелами. Подекуди навершя булави набирали з кількох металевих пластин. Такий її різновид дістав назву "пернач" (ознака влади полковника в козацькій державі). Окрім булави та її модифікацій до ударної зброї можна віднести обушок — металеву кулю або гирку, прив'язану до шкіряного ременя чи ланцюжка довжиною до півметра. Іноді ланцюжок прив'язували до рукояті з дерева. Булава і пернач як атрибути державної влади іноді прикрашалися коштовностями, подекуди мали кинджал, що вкручувався у рукоятку.

Нарешті, останньою групою холодної зброї є метальна. До неї належать луки і самостріли (арбалети). Луки виникли в епоху мезоліту в зв'язку з необхідністю удосконалення прийомів полювання і тривалий час залишалися зброєю не тільки бойовою, а й мисливською. Вони виготовлялися з дерева та рогу і були вже досить складними у скіфську добу.

На Русі ремісники досконало володіли мистецтвом виготовлення луків. Середня частина лука називалась рукояттю, довгі, пружні, вигнуті половини — рогами або плечами. Ріг складався з двох або більше дерев'яних планок та рогових пластин. Вони щільно підганялися й склеювалися дуже міцним риб'ячим клеєм. Для пружності спинку лука обклеювали жилами, які додатково закріплювалися біля рукояті та на кінцях. Через нижні накладки на кінцях рогів проходила тятива, виготовлена із жил або волокон рослинного походження. Загальна довжина лука сягала двох і більше метрів. У такому вигляді він проіснував у кочових народів до XVIII ст., а в Україні — до XVII ст.

Стріли до луків мали довжину близько 75 см. Матеріалом для їх виготовлення слугували комиш, тростина або дерево — береза, яблуня тощо. З одного боку стріли робили так зване "пір'я", яке складалося з пір'я птахів, шматочків шкіри або пергаменту. Воно відігравало роль стабілізатора у польоті. Іншим важливим компонентом стріли було вістря, яке в залежності від її призначення (бойове чи мисливське) мало різні форми. Стріли поділяють на кайдаліки (з плоским вістрям), томари (без металевого вістря, призначені для полювання на хутрового звіра), северги (з вузьким вістрям) та ін.

Холодна зброя козацької доби

Для зручності користування до лука додавалося спеціальне спорядження, відоме під загальною назвою сагайдак. Це два футляри: налуч для лука і колчан (тул) для стріл. Налуч з луком носили з лівого боку на пасі, а колчан зі стрілами — з правого. Іноді компоненти сагайдака прикріплювалися до сідла. Робилися вони зі шкіри і подекуди майстерно прикрашалися — обтягувалися оксамитом та іншими дорогими тканинами, оздоблювалися вишивкою, металевими прикрасами. У поході пильно берегли лук і стріли. З лука знімали тятиву, сагайдак зверху прикривали т. зв. тохтуєм, щоб уберегти Його від вологи.

Удосконалення лука привело до появи самостріла, або арбалета. У вітчизняних писемних джерелах їх інколи називають "куша", що походить від французької назви цієї зброї. Як відомо, "куша" тривалий час була геральдичним символом Києва. Самостріли, або поліпшені луки, були відомі ще в Римській імперії, але після її падіння в Європі про них надовго забули, хоча на Сході ця зброя продовжувала використовуватися. До Європи вона повернулась наприкінці X — на початку XI ст. Арбалет (від латинського arcus balista — метальний лук) стріляв різними типами стріл — звичайними, обважченими і болтами (белтами). Самостріл став зброєю нешляхетних верств населення, оскільки белт пробивав кільчастий обладунок на відстані 300 кроків, а найкращий панцер міланської роботи — за 200 кроків. Нарешті городяни дістали надійну зброю для боротьби із шляхетним лицарством. Міщани швидко набули досвіду використання і виробництва арбалетів. Арбалетні майстри займали одне з почесних місць у структурі цехового управління. Недаремно деякі дослідники вважають "кушу" гербом ремісничого Подолу Києва. Самостріл був потужною, але недостатньо скорострільною зброєю. Це призвело до того, що в XVI ст. луки знову потіснили арбалети. Але зрештою і луки, й самостріли невдовзі зійшли з історичної арени витіснені вогнепальною зброєю.

Захисні обладунки. Це — неодмінний компонент спорядження воїна на теренах України з найдавніших часів. Скіфський вершник уже був захищений шоломом та спеціальним одягом. Щити з'явилися пізніше, й на Русі відомі з VIII—XI ст. Вони були округлої форми і прикривали приблизно чверть силуету воїна.

Процес виготовлення щита був досить складним. Кілька дерев'яних дощок обтягували шкірою, центр посилювали металевою бляхою — умбоном, на яку припадала більшість ударів. З другої половини X ст. з'являються щити видовженої форми, а з XI—XII ст. мигдалевидні, що прикривали вершника від підборіддя до колін. Форма щита змінювалась і в подальшому, що було зумовлено удосконаленням тактики бою й обважненням зброї та відповідно захисного спорядження. До появи шоломів і броні щит був єдиним захисним обладунком слов'ян. Він символізував військову перемогу.

Одним із найпоширеніших захисних обладунків тривалий час була кольчуга — довга сорочка, виготовлена з металевих кілець або пластин. Подекуди в кольчугу для краси вплітали ряди з мідних кілець. Після збирання її чистили й шліфували. Готова кольчуга важила 6—7 кг. Це дуже коштовний обладунок: його виготовлення вимагало високої кваліфікації і відбирало чимало часу. Тому кольчуга була показником майнового стану її господаря. Дешевими були кільцеві обладунки, зроблені із тканини, на яку нашивали рядами металеві кільця. Вони також непогано захищали від рублячих ударів. Подібні обладунки, що зазнавали певних видозмін, використовувалися з X до XVI/ ст. Іншим різновидом кільчастого обладунку була байдана, яка надійно захищала від шаблі, але не могла захистити від колючих ударів та стріл через великий діаметр кілець.

Поступово з'явились кільчасто-панцерні обладунки, а з XIV—XVI ст. починається обважнення зброї в цілому й захисного спорядження зокрема. Дедалі частіше для захисту тулуба воїна використовувались металеві пластинки — "дошки", які дали назву групі захисних предметів — дощаних обладунків. Лускоподібний обладунок — панцер, набраний з металевих пластин меншого розміру, ніж дощаний. Пластини кріпилися до основи на зразок риб'ячої луски, завдяки чому це спорядження й дістало свою назву. Дощані та лускоподібні обладунки були неодмінною частиною спорядження важко озброєного кіннотника — привілейованої частини війська і головної ударної сили. Оскільки битви тих часів розпочинались могутнім таранним ударом списами, який іноді й вирішував долю війни, то таке спорядження було конче потрібне. Але на цьому розвиток захисних засобів не завершився. Існувало ще багато різновидів обладунків: бахтерці, куяки, колотарі, юшмани, лати. Останні — скоріше не бойове, а парадне спорядження. Вони всіляко прикрашалися і шліфувалися до дзеркального блиску. Такі обладунки можна побачити не лише в музеях, а й на парадних портретах представників магнатських родів України.

Доступним для широких верств населення був тегиляй —. одяг на взірець каптана з короткими широкими рукавами, підбитий бавовною або прядивом (волокна льону, коноплі). Спереду тегиляй подекуди обшивали металевими бляшками, шматками кольчуг. У козацькому війську захисне спорядження (шоломи, панцери, кольчуги, шити) не мало широкого вжитку. Воно подекуди використовувалося представниками козацької старшини. Єдиним зразком захисного спорядження, що був поширений серед козаків, можна вважати сталеву сітку, що вшивалася в жупан. Проте захищала вона лише від рублячих ударів шаблі. З розвитком вогнепальної зброї традиційні обладунки зійшли з історичної арени, трансформувалися у сучасні бронежилети, каски, щити тощо.

Вогнепальна зброя також має свою історію. Час та місце винайдення вибухових сумішей, що передували її створенню, досі залишаються дискусійними. Поширеною є версія походження пороху з Китаю, де він був відомий задовго до нової ери. Існує чимало згадок про використання "грецького вогню" візантійцями. Кочовикам південноукраїнських степів був відомий "живий вогонь", яким наповнювали спеціальні глеки, які закидали за мури обложених міст. Однак використання вибухових та запалювальних сумішей не можна ототожнювати із вогнепальною зброєю, артилерією, де порох використовується як метальна вибухова речовина для надання снаряду початкового імпульсу.

Перші зразки вогнепальної зброї — гармати — починають її історію, оскільки ручна вогнепальна зброя була створена пізніше. Перші гармати на території України з'явилися під час литовського панування. Вчені припускають, що вони могли потрапити на українські землі із Західної Європи (Німеччини)