або зі Сходу (через Візантію та Крим). Наявність артилерії в Україні зафіксовано писемними джерелами вже наприкінці XIV ст. Спершу гармати було встановлено у Львові та Києві. З їх допомогою кияни відбивали напади ординців. Ці гармати були недосконалими, малоефективними, виготовлялися за допомогою примітивної технології, але це компенсувалося психологічним фактором: вогонь, дим, грім. Процес розвитку нового виду зброї відбувався насамперед шляхом збільшення маси гармат, технічного вдосконалення станків і лафетів й особливо технології виробництва стволів. До XVI ст. існували такі різновиди гармат: бомбарда, тарасниця, півтарасниця, моздір, гуфниця (згодом трансформувалась у гаубицю), півгуфниця, шрубниця, півшрубниця, шротівня і фоглєр. Форми і розміри гармат залежали від їхнього призначення, оскільки дуже швидко артилерія розділилася на фортечну (використовувалась для оборони фортець) і польову (використовувалась безпосередньо на полі бою разом з піхотою для першого залпу, який нерідко вирішував долю битви). Важкі гармати використовувались під час облоги замків для пробивання й руйнування їхніх стін, підпалу міста тощо.
Гарматна справа швидко розвивалась. З'явилися нові типи цієї зброї, розвивалися й удосконалювалися технології. Перші, ковані, гармати виготовлялись із заліза, пізніше для їх відливки почали застосовувати мідь і бронзу. До XVII ст. з'явились такі різновиди гармат, як серпентини і серпенпнети, фалькони і фальксноти, кольобрини і бастардові кольобрини, картавни, петрієри та ін. Підвищенню бойової ефективності нової зброї сприяла поява металевих ядер, шроту, розривних бомб, гранульованого пороху.
У XIV ст. з'явилась і почала швидко розвиватися ручна вогнепальна зброя. Найпершим був "кий залізний" — коротка залізна чи мідна трубка, закріплена на примітивному ложі, що заряджалась через дуло. Згодом поширились гаківниці, а в XV—XVI ст. з'явилися й перші прообрази пістолетів. Проте ефективною ця зброя стала тільки після винайдення колісцевих та ударно-кремінних замків. Крім того, в XVI ст. було винайдено шнеллер — пристрій, що прискорював спуск і робив його м'яким, чутливим. Шнеллер використовується і в наш час у мисливських нарізних карабінах.
Вогнепальна зброя
Гармати та рушниці стали неодмінним атрибутом українського козацького війська. Козацька артилерія була постійним об'єктом піклування старшини й усього війська. Козаки сприймали свої гармати не тільки як потужну зброю, а й як військові клейноди, прикрасу війська. Зображення гармат часто трапляються у козацькій геральдиці. Гармати були жаданою здобиччю в разі перемоги і важкою втратою в разі поразки. Не меншою повагою користувались й рушниці: гаківниці, півчаки, кози, мушкети та інші (згадаймо зображення на гербі Війська Запорозького козака з рушницею). Крім європейських рушниць, серед козаків були поширені й турецькі рушниці-яничарки ("яниченки"). Останні, на відміну від масивних європейських зразків, були значно легшими, мали характерне вузьке ложе і короткий, часто шестигранний, приклад, круглий або гранчастий ствол та ударний замок азіатського типу.
Окремо слід зупинитись на збройному виробництві. Постійно перебуваючи в центрі важливих воєнно-політичних подій, Україна потребувала значної кількості різноманітної зброї, що стимулювало розвиток торгівлі та власного збройного виробництва. В Україні було добре налагоджено виробництво холодної зброї високої якості. Найбільшими центрами її виробництва були Київ, Львів та інші міста. Залізо для неї виплавляли у місцевих руднях з болотної руди, поклади якої були на Київщині, Чернігівщині, Волині, в Галичині. Помітним центром виготовлення і лагодження зброї була Запорозька Січ. Більшість видів холодної зброї, переважно шабель, виготовлялись в Україні за східними зразками, пристосованими для потреб і смаків місцевого споживача. Вже у XVI ст. з'являється поняття "козацька шабля", яка в російських джерелах називалася шаблею "черкасского дела" і користувалась великим попитом у Росії. Холодної зброї, до того ж високої якості, в Україні вироблялося, очевидно, достатньо, принаймні в історичних джерелах відсутні будь-які відомості про імпорт значних ЇЇ партій. Навіть у XVIII ст., незважаючи на російську товарну експансію, в Україну не завозили ані шабель, ані списів. Водночас у козацькому війську використовувалась і певна частка трофейної зброї, особливо почесним вважалося мати майстерно виготовлені дорогі зразки турецької і татарської зброї.
Виробництво вогнепальної зброї в Україні зафіксоване писемними та археологічними пам'ятками починаючи із XIV ст. Поява артилерії позитивно вплинула на розвиток ливарництва та металообробки. У 1468 р. у Львові було засновано перший ливарницький заклад — людвісарню. Вона відливала гармати, гаківниці та аркебузи. Тут випускали й іншу продукцію, зокрема дзвони. Крім Львова людвисарні було засновано у Перемишлі, Раві-Руській, Острозі. На Подніпров'ї до XVII ст. виробництво гармат не розвивалося, хоча й відомі поодинокі випадки виготовлення невеликих гармат у Запорозькій Січі. Козацька артилерія в основному поповнювалася за рахунок військових трофеїв та купівлі.
В Україні досить поширеним було виробництво пороху, що складався із селітри, сірки та товченого вугілля, випаленого з деревини. Практично кожен козак міг виготовити із місцевої сировини необхідну йому кількість зарядів, масово виготовлявся порох у містах та в Запорозькій Січі. Поступово російський уряд увів монополію на закупівлю всієї селітри державою, що призвело до занепаду порохового виробництва в Україні.
Таким чином, предмети озброєння є цінним джерелом не лише з історії військової справи, а й соціально-економічної, політичної, етнічної історії, вони значно розширюють наше уявлення про рівень розвитку технологічної та військової культури України з найдавніших часів.
Література
1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.
2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.
3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.
4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.
5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.
6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.
7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.
8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.
9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.