були вершники, озброєні списами та луками. Серед пам'яток тих часів є й залишки повозок давніх кочовиків, виявлені у кургані Сторожова Могила та інших похованнях племен ямної культури. Наприкінці II тис. до н. е. в степах оселилися племена зрубної культури — осілі скотарі-землероби. їхні поселення знайдені в басейні Сіверського Дінця, у Харківській та Донецькій областях. Крім землеробства та скотарства одним із основних занять цих племен була обробка металів. У районі міста Артемївська досліджено кілька десятків давніх виробок, поблизу яких розмішувалися майданчики первинної обробки руди, про що свідчать знайдені шматки руди, горни, ложки-ллячки. Про масовість виготовлення бронзових знарядь праці свідчать численні скарби. Наприклад, в Антонівському скарбі налічувалося 85 бронзових серпів. Із бронзи виготовляли також наконечники списів, ножі, долота, сокири тощо. Можливо, що для деяких общин металообробка стала основним заняттям і вироблені предмети йшли на обмін. Про це свідчить, зокрема, той факт, що предмети із Степового Подніпров'я відомі на Північному Кавказі та Балканах. Водночас у Степу були поширені вироби балканського і середземноморського походження.
Знаряддя праці епохи бронзи племен Закарпаття
Таким чином, речові джерела містять цінні відомості про найдавніше населення України, яке ще до появи виробів із заліза мало розвинуту матеріальну культуру, досягло значних успіхів у землеробстві, скотарстві, ремісництві (обробці каменю, кістки, глини, дерева, металу тощо). Речові джерела складають важливу частку джерельної бази історії давніх народів, що в різні часи населяли територію України: кіммерійців, скіфів, сарматів, греків, готів тощо.
Велике значення мають речові джерела для вивчення історії формування слов'янських племен. Вони допомагають з'ясувати складні проблеми українського етногенезу.
За даними археологів, найдавніші праслов'яни мешкали у Середньому Подніпров'ї, на Волині та Верхньому Дністрі близько 2000 років тому К Це племена зарубинецької культури (від села Зарубинці під Києвом, де був відкритий перший могильник цієї культури). Вони займалися підсічним землеробством та присадибним тваринництвом. Із болотяної руди виплавляли кричне залізо, з якого виготовляли ножі, серпи та сокири. З глини ліпили грубий посуд. Античні амфори, скло, прикраси свідчать про торговельні зв'язки місцевих мешканців з Північним Причорномор'ям. Зарубинецькі селища нерідко мали земляні укріплення — рови та вали. Поряд із селищем розміщувався могильник. Померлих спалювали, а рештки закопували у глиняних горщиках-урнах. Зарубинецька людність була відома у Європі під різними назвами, зокрема під іменем венедів.
Наприкінці II ст. на Верхньому Дністрі та Волині сформувалася черняхівська культура. Звідси вона швидко поширилась на південь, до гирла Дунаю та до Чорного моря, і на схід, до басейну Дінця, про що переконливо свідчать численні археологічні джерела. У V ст. сформувалося дві слов'янські спільноти — історичні анти і склавіни. Археологи простежили їх міграцію з України на Нижній Дунай. На початку VI ст. анти й склавіни почали масово переходити на південний берег Дунаю, у володіння Візантії, і дістали дозвіл селитися на Балканах. Якщо анти колонізували Балкани, то склавіни почали селитися вгору по Дунаю. Процес розселення слов'янських племен простежується не лише за поширенням певних типових речових залишків, а й за допомогою писемних та лінгвістичних джерел.
Речові пам'ятки становлять вагому частку джерельного комплексу вивчення формування давньоукраїнської народності й державності. Сучасна історична наука має численні археологічні свідчення про своєрідність посуду ювелірних виробів, домобудівництва, традиційного одягу та прикрас у різних регіонах України-Русі. На цій підставі археологи виділяють три групи племен: південно-західну (поляни, сіверяни, деревляни, волиняни, дуліби, тиверці уличі, білі хорвати), північно-східну (в'ятичі, радимичі),' північно-західну (дреговичі, кривичі, словени). Деякі дослідники убачають у них праетноси українців, росіян, білорусів. Для кожного з цих регіонів властивий свій напрям економічних зв'язків, певні мовні особливості, своєрідність культури, зокрема такі прикраси традиційного одягу, як скроневі кільця. Таким чином, численні археологічні (а також антропологічні, лінгвістичні, історичні) відомості дали підставу історикам пов'язати початок формування слов'янських етносів, у т. ч. праукраїнців, з VI—VIII ст., тобто періодом, що передував виникненню держави Київська Русь.
Вироби із заліза ХІ-ХІ ІІ ст.
Історія Київської Русі також базується на дослідженні величезної кількості пам'яток матеріальної культури. Історія України цієї доби насичена трагічними сторінками боротьби з різними завойовниками, що руйнували та спалювали міста, нищили монастирі, храми, бібліотеки. Тому важко переоцінити значення речових джерел у вивченні й відтворенні матеріальної та духовної культури Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, середньовічної історії України в цілому. Завдяки цим залишкам з'явилася можливість реконструювати архітектурні пам'ятки (Золоті й Лядські ворота, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква св. Пантелеймона у Галичі, церква св. Миколая у Львові та ін.), встановити первісний вигляд давніх українських міст. Речові джерела доповнюють відомості про соціально-економічний устрій давньоукраїнської держави, торговельні зв'язки, розвиток ремесел, зброї, землеробства, тваринництва тощо.
Не менш важливе значення мають речові джерела для вивчення історії України козацько-гетьманської доби. Археологічні дослідження дають багато цінного матеріалу з історії козацтва, Запорізької Січі, українських міст, монастирів, замків тощо. Історики мають змогу вивчати пам'ятки матеріальної культури, що дійшли до нас у первинному стані (окремі види зброї, предмети побуту, або колекційні матеріали). Цей час представлений також значною кількістю архітектурних пам'яток, зокрема, будівель унікального стилю знаменитого козацького бароко.
Література
1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.
2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.
3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.
4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.
5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.
6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.
7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.
8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.
9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.