Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Джерелознавство та історіографія

Джерелознавство та історіографія

Галузь науки, яка займається дослідженням історичних джерел, називається джерелознавством. Необхідно відрізняти історичне джерело від дослідження, написаного на основі історичних джерел.

Вивчення джерел, розміщення їх за ступенями важливості, пошуки відповіді на чисельні історичні загадки спричинилися до появи різноманітних, часом суперечливих концепцій, методологій історичного дослідження, закономірностей, за якими, мабуть, розвивається історія.

Пропонуємо вашій увазі деякі з найбільш відомих у світі.

Однією з найбільш авторитетних серед вчених є французька історіографічна школа "анналів", яка твердо обстоює людинознавчу, народознавчу концепцію історії. Творці цієї школи відмовились відтворювати історичний процес на основі офіційних документів, вдаючись до відображення історії матеріальних цивілізацій людства.

Засновниками цієї школи були М. Блок і Л. Февр, які спочатку видавали друком журнал, назва якого дала ім'я школі.

До речі, вперше в Україні аналіз і характеристика школи "анналів" була зроблена професором А.О. Добролюбським, С.С. Мохненком,

Ю.А. Добролюбською в книзі "Нариси історії "нової історичної науки" (Одеса-Херсон, 2001).

Теорія А.Тойнбі інтерпретує розвиток людства як кругообіг локальних цивілізацій (культур), кожна з яких проходить аналогічні стадії виникнення, розквіту і падіння. їхніми рушійними силами виступає "творча еліта", яка веде за собою "інертну більшість". Прогрес людства бачиться в духовному вдосконаленні, еволюції від примітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної релігії майбутнього.

Деякі вчені дійшли висновку, що епохи голоцену (післяльодовиковий час, який почався з 8300 р. до н.е.) змінюються за певною закономірністю. їх часовий проміжок складає близько 1600 років. Вже сьогодні відчувається майбутня епоха з настанням XXI ст. — через 1600 років після V ст. Зміни епох пояснюються розташуванням Землі, Місяця, Сонця та інших планет в космосі. Ці обставини впливають на клімат Землі, на людське життя.

Зокрема, такої думки дотримується російський вчений Л.Гумільов. Він є автором теорії пасіонарності. Ця теорія пояснює, що в основі всякої діяльності, яка залишає по собі пам'ять в історії людства, лежить надлишок "біохімічної енергії" людини (концепція В. Вернадського), яка прагне досягнути свого ілюзорного ідеалу. Люди, які надміру наділені психічною, фізичною і розумовою енергією, названі Л. Гумільовим пасіонаріями. Вони й рухають історію вперед.

Інші ж люди, у яких всього названого мається в однаковій пропорції, називаються гармонійними. Наявності в них такого потенціалу якраз вистачає для задоволення своїх власних потреб, але не більше. Такі люди не поведуть за собою інших, не стануть лідерами.

Третя категорія людей, через недостачу енергії навіть на власні потреби, користується чужою. Це — субпасіонарії. Кількість людей трьох типів в кожному етносі постійно змінюється, і це обумовлює загальне енергетичне його наповнення — рівень пасіонарної напруги, тобто потенційні можливості народу.

Кожний етнос, як вважає Л. Гумільов, зазнаючи постійних змін і змішувань, живе приблизно 1500 років. На більше генетичний код давніх поколінь не здатний. До прикладу, Л.Гумільов розглядав російську історію, її просторово-часове осмислення як результат двох пасіонарних поштовхів і чисельних етнічних контактів.

Ці та інші джерелознавчі концепції мають як прихильників, так і опонентів. Процес суспільного розвитку є занадто складним для того, щоб можна було відкрити універсальні закони, за якими він відбувається.

Незаперечним є те, що етнос, суспільство виживають, прогресують тоді, коли мають еліту, або, як сказав В.Липинський, "національну аристократію". Суспільний прогрес і добробут забезпечують не стільки природні багатства країни, скільки інтелект її нації.

ІСТОРІОГРАФІЯ

Історіографія (з грець. — опис історії) — дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію і форми дослідницької роботи в галузі історії.

Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи. Літописи (літописи) X ст. мали вигляд коротких хронік про події при князівському дворі, потім у монастирях. В XI ст. з'являються літописні зводи, автори яких пов'язують записи з політичним життям. Перші руські літописи є велетенською історичною епопеєю. Події в ній розпочинаються з "сотворіння світу" і закінчуються XIII століттям. Волею авторів, події в літописах розгортаються на землі й на небі, в степових просторах і на безмежжі морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і в'язницях, в імператорських палацах і в хижах трударів. В наших перших літописах міститься оповідь про дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Серед них ті, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали свою кров, захищаючи рідну землю. Та найбільше уваги літописці приділили тим, хто зробив соціальне замовлення, доручивши написання літопису; тим, хто панував над людьми, грабував, палив, осліплював, вбивав, ненаситний на владу, землі, золото і рабів.

Здається, що в 1113 р. чернець Печерського монастиря Нестор в "Повісті минулих літ" зробив спробу пояснити походження Русі і тих перших її правителів, хто створив державу. Найчастіше літописці належали до найближчого оточення великого князя, були його довіреними особами. Як Нестор, так і його співавтор ігумен Сильвестр використали грецькі хроніки, місцеві оповідання, пов'язали історію Русі із світовою, давши вітчизняній історії центральне місце в світовій історії. Не все в "Повісті минулих літ" узгоджується з сучасними науковими даними, багато кон'юнктурних правок внесли і переписувачі "Повісті...". Літописець Сильвестр, наприклад, другу редакцію "Повісті..." переробив і доповнив після Нестора і зробив викладку подій з 1113 до 1116 pp. І все ж таки не викликає сумнівів, що "Повість..." є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі.

Як джерелами, так і історіографічним надбанням є також і інші літописи княжої доби. Українські літописи свідчать про відповідну тим часам високу культуру і ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболівання їх за батьківщину.

Літописання продовжувалося і в литовосько-польську добу та в часи козацької державності. В XVII ст., на відміну від XVI ст., вузькі літописні рамки розширюються, набирають наукового характеру, поширюються компілятивні "хроніки", як, наприклад, "Хроніка" Феодосія Сафановича, 1672 p., складена за зразком польських.

Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величко, Граб'янки, що передають події часів Б.Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Іннокентія Гізеля пов'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого "Синопсиса", який на довгі роки лишився основним посібником з історії України і Росії. "Синопсис" витримав більш ніж 30 перевидань і до XIX ст. використовувався в якості підручника.

У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особливо актуальними були такі паралелі під кінець існування української держави в складі Росії. Нагадування про те, що козацтво було спадкоємцем княжої держави, стало головною метою авторів таких праць. Апологією спільності давньої (княжої) і нової (козацької) історії Руської землі став твір кінця XVIII ст. чи то Кониського, чи Полетики "Історія Русів".

В XIX ст. в Україні починає розвиватись історична наука у всьому її розмаїтті шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі. Так, Д.М. Бантиш-Каменський (1788-1850 pp.) написав тритомну "Историю Малой России". Цей твір стоїть набагато вище всіх інших історичних праць того періоду хоча б тому, що в основу його покладені архівні матеріали, хоч і без докладного розбору та критики. Д.М.Бантиш-Каменський вважається також першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич в 1842-1843 pp. видав друком двотомну "Историю Малороссии" з тритомовим додатком історичних документів і приміток. Праця написана під впливом "Історії Русів". М.Маркевич (1804-1860 pp.) може називатися першим національним українським істориком, але він мало що зробив для прогресу вітчизняної історичної науки.

До історичних наук відносяться також етнографія, що вивчає побут і культуру народів, які населяли територію України; археологія, що вивчає історію по речових джерелах — знаряддях праці, домашньому начинню, прикрасах, а також поселеннях, могильниках, скарбах тощо. На таких матеріалах побудовані праці М.Максимовича, який започаткував народницький напрям в дослідженні історії.

Михайло Максимович (1804-1873 pp.), переважно історик літератури і філології, навіть природознавець, дав, як на той час, значну кількість дрібних статей і розвідок з української історіографії ( в основному княжого і козачого періоду). Деякі з його робіт ще й сьогодні не втратили свого значення з-за цікавого матеріалу та критичних здібностей автора. Не всі роботи М. Максимовича були вдалими через апріорність і необережність у висновках. До недоліків можна віднести також те, що велика кількість дрібних робіт М. Максимовича розкидана по багатьох періодичних виданнях, через що малодоступна широкому читачеві.

М. Максимович є батьком української археології, хоча його досліди на цій ниві не вийшли за межі перших наукових спроб.

Велику послугу українській історичній науці зробив Осип Бодянський (1808-1877 pp.), за фахом і інтересами — славіст. Він публікував в московських "Чтениях в обществе истории и древностей


Сторінки: 1 2