Структура історичного джерелознавства

План

1. .Поняття структури історичного джерелознавства 

2. Джерелознавство в системі історичної науки 

Джерелознавчі проблеми історії України

Одним із завдань джерелознавства є розробка джерелознавчих проблем окремих історичних наук (предметів). Серед них важливе місце посідає джерелознавство історії України. При цьому положення загальної джерелознавчої теорії, методології, методики використовуються як вихідні у кожному предметному розділі джерелознавства, в тому числі й у джерелознавстві історії України.

Предмет джерелознавства історії України становлять закономірності виникнення та функціонування джерел, що відображають усі аспекти історичного минулого України, починаючи з епохи палеоліту і закінчуючи сучасною історією.

Увесь цей джерельний комплекс у сукупності складає джерельну базу історії України.

Розглядаючи теоретичні проблеми джерелознавства історії України, необхідно згадати, що тривалий час одна течія українського джерелознавства розвивалася на засадах радянської методології, інша — в умовах української діаспори — була позбавлена ідеологічного тиску. Це позначилося на формуванні певних пріоритетів у наукових дослідженнях. Так, теоретичні проблеми радянського джерелознавства в основному розроблялися у тодішніх наукових центрах — Москві та Ленінграді. В Україні тільки в 60—80-ті роки інтенсифікувалася розробка теорії джерелознавства (праці В. Стрельського, М. Варшавчика, А. Санцевича, М. Ковальського та ін.). Історики України зробили певний внесок у розробку досліджень, пов'язаних із виявленням і використанням у наукових цілях різних джерельних комплексів з історії України, зокрема Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, історії селянства, робітництва, Другої світової і Великої Вітчизняної воєн, трудової активності тощо. Проте чимало різновидів історичних джерел, що містять важливу інформацію з української історії, опинились поза увагою дослідників. Радянські історики мали обмежений доступ до джерел (наприклад, таємні документи КПРС, КДБ, закриті і спеціальні фонди архівів, бібліотек, зарубіжна україністика тощо). До закритих фондів потрапляли навіть такі джерела, як довоєнні (до 1941 р.) випуски газети "Правда" або історичні праці видатних українських істориків В. Антоновича, М. Гру-шевського та ін. Це призводило до значного обмеження дослідницьких можливостей, звуження джерельної бази історії України. Негативно впливав на рівень наукових досліджень і так званий партійно-класовий підхід до використання джерел.

В умовах незалежності України історики позбулися, з одного боку, партійно-адміністративного контролю і втручання у дослідницьку діяльність, а з іншого — дістали широку можливість залучати нові джерела, систематизувати та збагачувати джерелознавчі знання, звертатися до теоретичних проблем. Основна з них — визначення поняття джерела з історії України.

Джерело з історії України — це будь-який носій історичної інформації автохтонного (місцевого) або іноземного походження, що містить відомості про минуле України та етнічних груп, які населяли її територію з найдавніших часів або проживають тепер.

Джерело з історії України має ті ж властивості, що й будь-яке інше історичне джерело. До опрацювання джерельного комплексу з історії України застосовуються загальні принципи джерелознавчої критики та класифікаційні ознаки джерел, оскільки джерельна база історії України складається з джерел усіх типів, видів та різновидів.

Наступною важливою теоретичною проблемою джерелознавства історії України є з'ясування його предмета і завдань.

Предметом джерелознавства історії України виступають закономірності утворення та функціонування джерел з історії України, формування її джерельної бази, встановлення взаємозв'язків та взаємовпливів окремих видів джерел, їхніх пізнавальних функцій та міри інформативності у процесі наукового дослідження проблем, розвитку джерелознавства історії України в системі українознавчих наук.

З предмета джерелознавства історії України випливають його основні завдання:*

систематизація знань про зародження, розвиток, характер і склад джерельної бази історії України, її функціонування, внутрішня взаємодія та зовнішні зв'язки;*

розробка методології і методики наукового пошуку, вивчення та використання джерел з історії України;*

з'ясування структури джерелознавства історії України, його місця в системі українознавства.

Проблеми теорії джерелознавства історії України є невіддільною частиною загального теоретичного джерелознавства і постійно перебувають у полі зору українських істориків-джерелознавців. Актуальними джерелознавчими проблемами є пошук та виявлення нових джерел з історії України, повернення пам'яток із зарубіжжя, заповнення прогалин у джерельній базі, розкриття замовчуваних інформативних можливостей відомих джерел, застосування до них принципів джерелознавчої критики відповідно до сучасного розвитку історичної науки в цілому та історії України зокрема.

Таким чином, історичне джерелознавство як спеціальна галузь історичної науки вивчає історію, теорію і методику використання джерел у наукових дослідженнях та педагогічній практиці. Воно має власну історіографію, свою джерельну базу, предмет і об'єкт дослідження, специфічні закономірності розвитку, свою термінологію, благотворно впливає на рівень історичних праць, професійну кваліфікацію істориків, на формування суспільної історичної свідомості, збереження історичної пам'яті.

Загальна джерелознавча теорія і методологія конкретизуються в джерелознавстві історії України, яке покликане сприяти збагаченню джерельної бази української історії, очищенню її від фальсифікацій та спотворень, подоланню стереотипів партійно-класового трактування джерел.

СТРУКТУРА ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

Сучасний стан розробки теоретичних та методичних проблем історичного джерелознавства, наукове опрацювання нової джерельної бази історичної науки, інтеграційні процеси у цій сфері вимагають глибшого з'ясування структури джерелознавства, шо сприятиме, з одного боку, чіткішому визначенню його місця в системі історичних знань, а з іншого — осмисленню ролі внутрішніх компонентів джерелознавства, його зв'язків з іншими галузями науки та спеціальними історичними дисциплінами.

Поняття структури історичного джерелознавства

Розвиток джерелознавства має системний характер і тісно пов'язаний з розвитком усіх підсистем історичної науки. Як уже зазначалося вище, перші спроби вивчення і критики джерел трапляються у працях античних істориків Греції та Риму — Геродота, Фукідіда, Полібія, Тіта Лівія, Тацита, Флавія та ін. В епоху Відродження у цій галузі працювали історики-гуманісти, зокрема Флавіо Бьондо і Лоренцо Валла. Саме Л. Балла виявив, що так званий "Дар Костянтина" — документ, у якому обґрунтовувалося право папи Римського на верховну світську владу над західною частиною колишніх володінь Римської імперії є підробкою1. Учений довів, що цей документ складений не в IV ст., як вважалося раніше, а набагато пізніше, в папській канцелярії.

Системного характеру джерелознавство почало набувати у XVIII—XIX ст., коли воно виділилося в самостійну науку з власним предметом і спеціальними дослідницькими прийомами. Дослідження Б. Нібура, Л. Ранке, Т. Момзена, І. Дройзена, Ш. Ланглуа, Ш. Сеньобоса та інших учених, спрямовані на поглиблення і розширення методів опрацювання джерел, започаткували розробку окремих джерелознавчих дисциплін, метою яких було вивчення певних груп джерел. Перші джерелознавчі праці І. Дройзена та Е. Бернгейма в Німеччині, Е. Фрімана в Англії, Ш. Ланглуа і Ш. Сеньобоса у Франції заклали основи методології джерелознавчої науки та її критичного методу.

В російській та українській історіографії системний підхід до джерелознавства простежується з середини і другої половини XIX ст. Він пов'язаний з іменами С. Соловйова, К. Бестужева-Рюміна, М. Костомарова та В. Антоновича, які значно розширили джерельну базу історичної науки, заклали підґрунтя для вирішення ряду проблем теорії джерелознавства, зокрема визначення поняття історичного джерела, зовнішньої та внутрішньої критики джерел, принципів їх класифікації тощо. Покоління істориків 80 — 90-х років (М. Коялович, В. Ключевський, Д. Багалій, Ф. Фортинський, В. Іконников, М. Грушевський та ін.) закріпили здобутки своїх попередників, збагативши теоретичний розділ джерелознавства новими дослідами та ґрунтовними розробками, присвяченими методиці роботи з джерелами, що наближали учених до осмислення структури історичного джерелознавства.

Своєрідна методологічна революція у підходах до історичного джерелознавства як системи знань відбулася у другій половині XX ст. Вона репрезентується науковим доробком представників провідних джерелознавчих шкіл Москви, Києва, Санкт-Петербурга, Мінська, Ростова-на-Дону. В цей період з'являється значна кількість праць з проблем теоретичного та практичного джерелознавства, удосконалюються методи наукового використання джерел, їх критики, аналізу тощо.

Проблеми структури джерелознавчої науки та інші її теоретичні проблеми ґрунтовно досліджувалися у працях М. Варшавчика, І. Ковальченка, О. Медушевської, О. Пронштейна, Л. Пушкарьова, В. Стрельського, В. Фарсобіна та багатьох інших істориків-джерелознавців2.

Тогочасні здобутки у цій сфері не втратили свого значення й сьогодні для розуміння проблеми структури джерелознавства. Проте навіть з урахуванням новітніх теоретико-джерелознавчих розробок можна стверджувати, що цьому питанню й досі приділяється недостатня увага. У більшості навчальних посібників лише побіжно висвітлюється структура джерелознавства як складної системи джерелознавчого комплексу. Це повною мірою стосується й недавно виданого в Росії загалом досить солідного підручника з джерелознавства3.

Зважаючи на те, що саме аналіз структури всього комплексу визначає межі будь-якої системи, проливає світло на зміст усіх її складових, виокремлює дану систему із сукупності інших систем, вважаємо доцільним застосовувати ці загальні підходи до структури джерелознавства. Прийняте в сучасній науці трактування історичного джерелознавства як системи теоретичних і практичних знань, що застосовуються для пошуку, виявлення, дослідження і використання джерел, дає ключ до з'ясування внутрішньої структури цієї системи, визначення місця і ролі кожного її компонента, виявлення їхніх внутрішніх та зовнішніх зв'язків.

На сучасному етапі осмислення структури джерелознавства науковці дотримуються різних поглядів щодо складу, статусу та функцій його компонентів. Доречним буде розглянути зміст поняття "структура" в історичній науці взагалі і в джерелознавстві зокрема. В даному випадку поняття "структура" виступає як один із засобів визначення форми (тобто форма розуміється як структура, внутрішня