Сучасна назва "Україна" — пізнього походження. Вона має два значення. Одне — "країна", друге — "прикордоння, порубіжжя". У писемних джерелах назва "україна" вперше згадується у літописах Переяславського (1187) і Галицько-Волинського (1211) князівств.

Слова іншомовного походження

Значну частину лінгвістичних джерел становлять в українській мові слова іншомовного походження.

Вище вже згадувалися оніми іншомовного походження, але вони поширені також і в науковій, професійній, побутовій лексиці. Як приклад можна згадати такі поширені нині й звичні для нас слова, як "майстер", "будівник", "столяр, "друкар", "мур" та інші, що мають давньонімецьке походження; "люлька", "тютюн", "кава" — турецьке; "купол" ("баня"), "фреска", "вітраж" — італійське та французьке. Насичена іншомовною лексикою і наука. Зокрема, історики широко використовують у своїй науковій термінології такі слова, як "факт", "документ", "аналіз", "синтез", "інформація" тощо. Власне термін "історія", яким називається наша наука, а також усе минуле людства, іншомовного (грецького) походження. Це свідчить про те, що українська історична наука розвивалася і розвивається в органічній єдності із загальноєвропейською наукою. Водночас, динамічний розвиток історичних знань за новітніх часів призвів до появи у термінологічному апараті вітчизняної історичної науки слів автохтонного походження: "українознавство", "народознавство", "джерелознавство" тощо.

Таким чином, у лінгвістичних джерелах віддзеркалилися процеси формування українського етносу, державності. Проте не тільки лінгвістичні джерела містять багато цінної інформації з господарської історії народу, його основних занять, етичних уподобань так званого народного характеру. Відомо, що для українців основними заняттями були землеробство і скотарство. Це прекрасно ілюструють однокореневі слова "жито" і "життя". Вражає кількість слів, що використовувалися для позначення важливих для господарства тварин, зокрема таких, як бик, бугай, віл, корова, телиця, бичок, теля, до того ж ще й зі знаменитими українськими лагідними суфіксами — теличка, корівка, волик, телятко тощо. Назва цієї тварини відображена у топоніміці — Биковня, Волинь. Бичок, волик — традиційні персонажі українських пісень, казок, народної скульптури, малярства тощо. Вивчаючи різні епохи вітчизняної історії, дослідник має використовувати серед інших і лінгвістичні джерела, що містять своєрідну різнопланову інформацію про минуле нашого народу.

Література

1. Ажинюк Б. Українські власні назви (антропоніми й топоніми) в англійському написанні //Мовознавство. 1993. № І; Антропонимика. Москва, 1970; Белецкий А. Лексикология и теория языкознания: (Ономастика). Киев, 1972; Борисюк І. Історія розвитку найдавніших українських назв професій // Київська старовина. 2000. № 4 (334); Восточнославянская ономастика. Москва, 1972; Етимологічний словник української мови: В 7 т. Київ, 1982; Железняк І. Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв'язках. Київ, 1981; Историческая ономастика. Москва, 1977; Карпенко Ю. Названия звездного неба. Москва, 1985; Карпенко Ю. Реєстр Війська Запорізького і проблема постання українських прізвищ //Питання історичної ономастики України. Київ, 1994; Карпенко Ю. Теоретичні засади розмежування власних і загальних назв //Мовознавство. 1975. № 4; Масейко Л. Українські імена і прізвища. Київ, 1990; Ономастика. Київ, 1966; Отін Є. Гідроніми Східної України. Київ, 1977; Питання історичної ономастики України. Київ, 1994; Півторак Г. Власні імена людей у Київській Русі //Культура слова. Київ, 1982. Вип. 23; Редько Ю. Довідник українських прізвищ. Київ, 1969; Редько Ю. Сучасні українські прізвища. Київ, 1966; Скрипник Л., Дзятківська Н. Власні імена людей. Київ, 1996; Худаш М. З історії української антропонімії. Київ, 1977; Худаш М. Лексика українських ділових документів кінця XVI — початку XVII ст. Київ, 1961

2. Никонов В. Имя и общество. Москва, 1979. С. 47.

3. Скрипник Л., Дзятківська Н. Власні імена людей. Словник-довідник. Київ, 1996. С. 7-9.

4. Чучка П. Антропонімія Закарпаття. Ужгород, 1970.