Чарівні казки вже не вирізняються такою різноманітністю. Характерною їх ознакою є сталість основного сюжету, в якому зафіксована оповідь про надзвичайну подорож героя та його повернення. Тут ми зустрічаємось із Котигорошком, Іваном — мужичим сином, Чабанцем, іншими народними героями.

Свої джерельні особливості має і соціально-побутова казка, в якій можна надибати й зооморфні персонажі, розмаїття сюжетних колізій, несподівані, оригінальні розв'язки. Серед її персонажів — Правда і Кривда, мудра дівчина, ділова дочка і бабина дочка, багатий брат і бідний брат.

За допомогою обрядових засобів кожній казці надавалась певна традиційність у викладі подій. Казка залишається в пам'яті народу протягом багатьох десятиліть і століть. Нове оточення входить у сучасну казку дуже незначними деталями. Наприклад, принц годує коня цукром, а з зайця виростає палац на двадцять чотири поверхи ("Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина").

У казках XIX ст. і сучасних записах яскраво відображено суспільні мотиви. Захланний потяг до багатства, бажання розкошувати за рахунок чужої праці, чужого розуму, завойовництво засуджуються, і вславлюються працелюбність, правда, розум, вірність, щирість ("Правда і Кривда", "Золотий черевичок", "Чабанець", "Красносвіт" та ін.). Дістається в казках ледачим панам, попам, усіляким волоцюгам. Головний герой української казки — трудівник, мудрець, захисник правди і добра, довколишньої природи.

Значний масив джерел народної прози складають легенди, перекази та оповідання. В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зараховувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповіді про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входили оповіді про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто образи народної демонології. Теоретично легенди і перекази язичницької та християнської міфології — явища однопорядкові, проте згідно з традицією їх прийнято розмежовувати.

Замикають цей ряд усних джерел народні оповідання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи — очевидця чи учасника події, про яку йде мова. У випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі більше зростає і вони наближаються до переказів чи легенд.

Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовляння (заговори). До них належать такі твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на довколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з "надприродною" силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовляння. Ними користувалися протягом XIX—XX ст., і цілком імовірно, що замовляння залишаться у побуті нашого народу і в XXI ст. Сприяють такій живучості замовлянь, особливо лікувальних, економічні негаразди, неспроможність офіційної медицини у багатьох випадках надати кваліфіковану допомогу тощо.

Замовляння, як і інші усні прозові джерела, відбивають міфологічний світогляд наших предків. Незалежно від часу походження кожного окремо взятого тексту, основним засобом його впливу виступає магія, — невід'ємний елемент міфопростору. Хоч би якою значною була в тексті частка імпровізації, виконавець змушений будувати його за існуючими правилами, основним із яких є зближення з міфологічним виміром. Цей зв'язок настільки органічний, що, на думку М. Новикової, усі замовляння — один із найдавніших жанрів усних джерел. Б. Рибаков датував виникнення цього жанру дохліборобською епохою, оскільки господарських замовлянь, пов'язаних із хліборобством, на його думку, не існує. В. Давидюк також вважає найархаїчнішими господарські, або як їх ще називають — промислові — замовляння. Деякі з них увійшли до сюжетів кумулятивних казок. Проте більшість із них не збереглись, оскільки давній магічний міф мав ритуальну основу. Вербальний же зміст такого ритуалу не підлягав жодним правилам побудови, оскільки цілком залежав від імпровізації творця і виконавця. Ця традиція збереглася й у текстах сучасних аграрних замовлянь: "Сійся, родися жито — пшениця, часник, як бик, цибуля, як дуля".

У лікувальних замовляннях, що були прерогативою обраних (окремих жерців, жриць, відьом, знахарок) первісна імпровізійність почала зникати. Передані іншому вони, за народними уявленнями, могли втратити свою магічну силу. Існували й інші застереження щодо передачі замовлянь від знахаря іншій людині, непридатній для знахарства.

Замовляння, що збереглися в казкових сюжетах, підтверджують, що за первісних часів магія була жіночою справою. Пізніше, з розвитком патріархату, з'являються чаклуни — чоловіки. У багатьох кочових за своїм походженням народів роль чоловіка у чаклунстві стала домінуючою. Нині, на думку вчених, важко точно встановити причини того, чому в одних народів (росіян, фінів, карелів, мордви, татар) переважають знахарі й чаклуни, а в інших (давніх греків, римлян, германців, галлів, українців) — знахарки чи відьми.

Таким чином, замовляння містять цінну інформацію про міфологічні уявлення українців, їх світосприйняття, а відтак є цінним джерелом з українознавства.

У комплексі усних джерел розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів, які в образній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. У процесі вдосконалення усного спілкування створювалися своєрідні образні формули, усталені кліше, які з часом розширювали своє первісне значення, варіювалися, удосконалювалися. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом — писемної творчості.

Драматичні джерела. До найдавнішого виду усних джерел належать народні драми, що розвивалися в тісному зв'язку з народним театром. Генетично цей жанр сягає драматичних дійств первісного суспільства, у яких слово поєднувалося з ритуальною пантомімою, співом. Класичне втілення прадавнього календарного міфу знаходимо у зимово-новорічній "Козі". Такі слова у її тексті: Де коза ходить — там жито родить, Де не буває — там вилягає, Де коза рогом — там жито стогом, — могли мати місце ще за умов весняного відзначення нового року. У контексті календарного міфу ця тварина символізувала родючість, що ж до її тотемного значення, то воно в народній драмі дуже невиразне. Окрім того, в деяких місцевостях України замість Кози водили Коня і навіть Тура (Західне Полісся).

Пізніше, з прийняттям християнства та поширенням освіти, на українських землях почали створюватись драми на давньоримські, християнські сюжети: "Цар Максиміліан", "Трон", вертепні дійства. Вони свідчать про високий рівень духовної культури нашого народу й містять цінну інформацію щодо втілення специфічно українського світосприйняття навіть у створення драм за біблійними сюжетами.

Література

1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.

2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.

3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.

4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.

5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.

6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.

7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.

8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.

9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.