Актові та діловодні історичні документи

Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними (справо-чинними), статистичними документами та матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Поняття "актові джерела" (лат. actus, від ago — приводжу в дію) вживається у джерелознавстві в різних значеннях — у вузькому та широкому розумінні слова.

У вузькому розумінні слова — це правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові і публічно-правові.

У приватноправових актах, що складаються приватними особами, закріплюється вільне волевиявлення громадян із різних питань. Цей вид документів регулює відносини між окремими громадянами. За видами документи цієї групи надзвичайно різноманітні. Це і духовні заповіти громадян, купчі, що засвідчують факт купівлі-продажу, орендні договори, що регулюють взаємовідносини орендарів та ін. Оскільки історія — це наука насамперед про людей, їх життя на всіх етапах розвитку суспільства, для історика дуже важливо у своїх дослідженнях спиратися на якомога більшу кількість джерел, що у всій повноті розкривають життя, діяльність та побут людей у різні часи.

Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо. Спеціальні актові документи вивчає дипломатика — актове джерелознавство.

Поступово у джерелознавстві під актами почали розуміти не лише правові документи (договори, угоди), а всі документальні джерела (на відміну від наративних). У такому широкому розумінні поняття "актові джерела" інколи вживається у сучасній історичній науці. Актові джерела мають багато різновидів. Важливе місце серед них займають законодавчі та нормативні документи органів влади всіх рівнів.

Значення законодавчих актів для історика полягає втому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства.

Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не в фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо. Перші законодавчі акти на теренах України виникли ще за княжої доби. Пам'ятками нормативного характеру того часу є, насамперед, уставні грамоти князів. Більшість із них присвячена характеристиці місця церкви в системі державної влади. Вони визначали взаємовідносини світської і церковної влади, участь церкви у збиранні та розподілі данини, її місце в судочинстві та ін.

Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. З першої половини XI ст. дійшов до нас текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До XIII ст. відноситься Уставна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя. Пам'ятники права цього виду ретельно вивчені істориками, правниками й опубліковані10.

Най видатнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда" — кодекс прав, що діяв в Україні-Русі протягом кількох століть. Це джерело має три основні редакції — Коротку, Розширену та Скорочену, кожна з яких створювалася за різних часів. Найдавніша з них — Коротка — відноситься до X ст. Найбільш повну публікацію цього надзвичайно цінного історичного джерела здійснив у 1940—1963 pp. академік Б. Греков. Перший том публікації включає численні варіанти текстів "Руської правди" на основі 88-ми відомих науці списків; другий містить ґрунтовні постатейні коментарі; третій — фотокопії текстів пам'ятки 11. "Руську правду", як джерело, історики активно вивчають уже понад 250 років, вона має величезну історіографію, яка проаналізована відомим джерелознавцем С. Валком12. У 1993 р. вийшла друком нова праця, присвячена "Руській правді", підготовлена у діаспорі Л. Білецьким в Українській Вільній академії наук13.

Після входження українських земель до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а згодом до Речі Посполитої (1569), на них поширилася дія Литовських Статутів — основних законодавчих документів Великого князівства Литовського. Чимало ідей цих статутів були запозичені з правових норм і традицій Київської держави, зокрема з "Руської правди".

Відомі три Литовські Статути: Старий (1529), Волинський (1566) і Новий (1588). Ці своєрідні комплекси законів охоплювали усі сфери права. Вони продовжували діяти і після приєднання українських земель до Польської корони, більше того, після Люблінської унії їх дія була поширена і на Київщину, Брацлавщину, Волинь. Діяли вони й пізніше, в умовах козацько-гетьманської держави, хоча в Україні паралельно використовувалося і звичаєве козацьке право.

Українська козацько-гетьманська держава, що виникла в ході переможної Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, відроджуючи вічові традиції Київської Русі, створила чимало своєрідних законодавчих і управлінських актів. Основними з них були універсали — публічно-правові акти, що видавалися гетьманами, а інколи й полковниками, кошовими отаманами, представниками генеральної старшини, а також накази цих посадових осіб. Найбільшу цінність для істориків становлять універсали та накази гетьмана Б. Хмельницького. Значний інтерес викликають універсали Й інших гетьманів. У 1998 р. в Україні започатковано документальну серію "Універсали українських гетьманів". Перший том уміщує не лише відомі універсали Б. Хмельницького (169), а й сумнівні та підроблені універсали, що приписуються гетьманові. Тут умішено також 22 універсали полковників. У наступних дев'яти томах серії передбачається умістити універсали інших гетьманів14.

Після приєднання значної частини українських земель до Росії, з метою уніфікації норм права у 1728 р. царським указом в Україні була створена кодифікаційна комісія. До неї увійшло 70 представників від козацтва, духовенства та міст України. П'ятнадцятирічна робота комісії завершилася створенням першого кодексу українського права. Цей документ, відомий під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ", складався з 30 розділів, 531 артикула, 1714 пунктів. Він мав замінити і кодифікувати усі правні джерела, що раніше діяли в Україні — Литовські Статути, Магдебурзьке право, законодавчі акти Речі Посполитої, російські закони, козацьке звичаєве право тощо. Проте генеральна і полкова старшина та царська адміністрація затягнули затвердження новоствореного документа, а в другій половині XVIII ст. становище в Україні змінилося: вона була позбавлена будь-яких автономних прав. Хоча кодекс українського права так і не був запроваджений у життя, він, як історичне джерело, зберіг своє значення до наших днів. Виданий уперше в 1879 р. О. Кістяківським, кодекс понад 100 років плідно вивчається істориками і правниками. До 250-річчя завершення роботи над ним здійснено повне видання цього документа з ґрунтовним науковим коментарем15.

Слід згадати ще про одне важливе джерело для вивчення становлення українського законодавства — Конституцію П. Орлика, гетьмана у вигнанні. У 1710 р. він разом зі своїми соратниками створив демократичну за змістом Конституцію, що мала назву "Вивід прав України", в якій чітко визначив принципи суверенітету української держави, її право на незалежність. Зафіксовані у цьому документі прогресивні для того часу правові норми (розподіл влади на три гілки, право міст на самоврядування, соціальний захист незаможних верств населення тощо) були використані пізніше в українському законодавстві.

З другої половини XVIII ст. на Україну було поширено російське законодавство, зокрема Соборне уложення 1649 р. — перший кодекс законів Російської імперії, та інші її законодавчі акти. За умов самодержавства регламентувалися майже всі сторони життя суспільства: політика, економіка, духовне життя, побут тощо. Це породило величезний масив законодавчих актів, вивчення яких має важливе значення для з'ясування умов життя українського народу під владою імперії.

Законодавчі акти в Росії були кількох видів. Це, насамперед, царські укази, маніфести, устави (акти для окремих відомств), рескрипти (акти, адресовані окремим особам), регламенти (правила роботи певних установ). У XIX— XX ст. здійснено кілька видань Зведень діючих законів Російської імперії (останнє — у 1911 р.)16. Тексти законів у них розміщені в систематичному порядку. Основні законодавчі акти Росії відтворені і в сучасних виданнях17. На жаль, чимало законів, що стосуються України, до них не включені. Тому в дослідницькій діяльності доцільніше звертатися до ґрунтовного багатотомного видання "Полное собрание законов Российской империи" (далі — ПСЗ), заснованого ще у 1830 p.

Ретельне вивчення цього зібрання дає змогу всебічно схарактеризувати й оцінити справжню політику царизму щодо України, хоча й цей корпус джерел далеко не повністю охоплює законодавство Росії, оскільки до нього не увійшли таємні законодавчі акти.

За відповідними законодавчими актами можна простежити, як царизм крок за кроком обмежував гетьманську владу в Україні, ліквідовував її державні інституції, чинив утиски щодо української культури, мови. Зокрема, у зведенні вміщені укази Петра І про підпорядкування України з 1722