Обсяг різних видів ділової документації гетьманщини значно зріс у XVIII ст. Поступове обмеження прав гетьманського уряду, організація губернських управлінь (1708), створення Малоросійської колегії (1722), а згодом і повне позбавлення українського народу своєї державності, супроводжувалися уніфікацією типології і назв документів з російськими. Все це відбилося у документації того часу.

Актові документи XVII—XVIII ст. неодноразово були об'єктом тематичних видань. їх публікації започаткував ще у XIX ст. Й. Бодянський, який у 1858 р. видав колекцію документів з історії України за 1649—1722 pp., зібрану істориком Д. Бантиш-Каменським. До двох томів цього видання увійшло 196 документів: договори та статті (виступи) гетьманів, їх універсали та ін.30 У наш час публікація тематичних збірників документів з історії XVII—XVIII ст. продовжується31.

Особливо активізувалася публікація актових джерел, зокрема з історії України за весь попередній період, у XIX ст. Значну роботу в цьому напрямі провели Археографічні комісії Петербурга, Києва, Львова.

Зусиллями Петербурзької археографічної комісії (1842—1922) вийшли друком два видання "Повного зібрання літописів" (перше — у 1843—1871 pp., друге — у 1908—1910 pp.). У 35-томній серії "Русская историческая библиотека" чотири томи присвячені матеріалам Литовської метрики XV—XVI ст. Цікаві документи вміщено у п'ятитомній серії "Акты, относящиеся к истории Западной России". Проте найбільш цінною для історика України є серія: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России". 15 її томів хронологічно охоплюють події з 1361 по 1678 р.

Видання Київської археографічної комісії (1846—1921), яка офіційно називалася "Временная комиссия для разбора древних актов, учрежденная при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе", майже повністю присвячені історії України. Комісія видавала дві серії: "Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, Высочайше учрежденною при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе'' (чотири томи), "Архив Юго-Западной России" (35 томів, деякі у двох частинах). Це видання мало складну структуру (8 частин, у кожній з яких була своя нумерація томів).

Комісія започаткувала широку публікацію актів з історії церкви, які дають уявлення не лише про її внутрішнє життя, а й про соціально-економічні відносини у країні, й особливо про духовне життя суспільства. Адже піднесення української культури з кінця XVI ст. було значною мірою пов'язане з діяльністю братств — громадських організацій православного населення України, які створювалися ним для захисту своїх релігійних, національних і культурних інтересів, й насамперед з метою протистояти спробам окатоличення та ополячування. Завдяки публікації Київською археографічною комісією 10 томів церковних джерел вони стали доступними для істориків. Публікували аналогічні джерела й інші установи. За радянських часів ця робота припинилася, проте наявність досить повної бібліографії джерел з історії української церкви, складеної І. Патрилом (1138 назв), дає змогу легко відшукати публікації за останні 200 років32. Київська археографічна комісія, окрім серійних видань, видала значну кількість пам'яток у вигляді окремих видань, тематичних збірників.

Археографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка, яку очолював М. Грушевський, здійснила багатотомного видання "Жерела до історії України-Руси". В цій серії вийшло 22 томи архівних матеріалів, зібраних М. Грушевським та його учнями (М. Кордуба, 1. Крип'якевич, В. Мод зал енський, С. Томашевський). Матеріали, присвячені історії України XVI—XVIII ст., виходили за редакцією і з вступними примітками М. Грушевського або його учнів.

До цього видання примикає серійна публікація документальних джерел з історії Західної України XV—XVI ст., здійснена польськими істориками ("Akta grodykie і ziem-skie Львів, 1928 - 1935. Т. 1-24).

У XIX ст. велика кількість актових джерел була опублікована в періодичних виданнях — часописах "Основа", "Киевская старина", а також у "Чтениях в Историческом обществе Нестора-летописца", "Чтениях в Обществе истории и древностей российских" та ін.

Обсяг документальних джерел з історії України значно зріс у XIX ст. у зв'язку з розширенням сфери діяльності державних органів, а також збільшенням кількості торговельно-промислових підприємств, акціонерних товариств, банків, а згодом і монополістичних об'єднань. Швидко зростала кількість документів, що відображали повсякденну роботу органів влади.

Діловодна документація почала активно відкладатися в Україні з другої половини XVII ст., а в другій половині XIX — на початку XX ст. набула масового характеру. Вона досить численна за різновидами та функціональним призначенням, тому є предметом спеціального дослідження у документознавстві. В Росії, наприклад, послідовно змінювалися три етапи діловодства: приказне (до початку XVIII ст.), колезьке (XVIII ст.), міністерське (з 1802 p.). Кожен із них мав свою систему діловодства, особливості якої необхідно знати для ефективного пошуку й використання у дослідженнях діловодних документів.

Для міністерського етапу діловодства були характерні, зокрема, такі різновиди документів:*

журнали засідань, що були основною формою фіксації обговорення питань в органах влади — Державній Раді, Кабінеті Міністрів, департаментах міністерств, губернських правліннях, місцевих установах. Поряд із протоколами засідань до них додавалися документи, що стосувалися того чи іншого питання. Журнали багатьох установ друкувалися у кількох примірниках. У наш час журнали засідань деяких органів влади, наприклад Ради Міністрів Росії, видані масовим тиражем33.*

Звіти вищих і центральних установ, губернаторів і генерал-губернаторів, міністерські й губернські звіти.*

Циркулярні накази міністерських департаментів.*

Різного роду доповіді (міністерств, осіб вищої адміністрації), донесення губернаторів.*

Розпорядження, накази, службове листування, матеріали різного роду комісій тощо.

Спеціальна система документації склалася у зовнішньополітичній діяльності держави. її представляли такі види документів, як договори, угоди, меморандуми, пам'ятні записки, ноти, особисті послання керівників держав, різного роду листи. Перші дипломатичні акти збереглися як складові літописів, зокрема вже згадувані вище тексти договорів київських князів із Візантією у X ст.

Дипломатичні документи держав, до складу яких входила Україна, широко представлені в публікаціях. У Росії ще на початку XIX ст. М. Румянцев видав "Собрание государственных грамот и договоров Российской империи" (Москва, 1822. Т. 1—3), а згодом Ф. Мартос здійснив багатотомну публікацію зовнішньополітичних актів Росії34. Видані матеріали дипломатичного характеру української гетьманської держави XVII—XVIII ст. — міжнародні договори, листування з іноземними державами, записи дипломатичних переговорів, посольські інструкції тощо. Від часів Б. Хмельницького збереглося 242 листи та звернення до правителів сусідніх держав35.

Переломним моментом у новітній історії України була Українська революція 1917—1920 pp. З початку 90-х років почалася планомірна публікація джерел, що збереглися від тих часів. Видані, зокрема, документальні матеріали Української Центральної Ради 36, стенограми переговорів між Українською державою і РСФРР у 1918 р. 37

Величезна кількість діловодних документів пов'язана з радянським етапом в історії України. Зосередження в руках Комуністичної партії усіх важелів управління політикою й економікою, запровадження у практику адміністративно-командних методів призвело до значного зростання обсягу документальних матеріалів. З'явилися й нові види джерел, наприклад, матеріали планування народного господарства.

Масового характеру набула публікація документальних джерел. Її здійснювали Археографічна комісія Академії Наук УРСР, Істпарт та його філії, архівні установи. Більшість документів друкувалася в часописах або у вигляді тематичних збірників. Проте тематично публікації були обмеженими, основна увага приділялася проблемам соціальної історії, розвитку продуктивних сил. У публікаціях повніше представлений розвиток промисловості, сільського господарства, робітничий та селянський рух в Україні на різних етапах; окремі публікації присвячені проблемам національно-визвольного руху. З цієї проблематики особливий інтерес викликає фундаментальна публікація документів з історії Кирило-Мефодіївського товариства, до якої увійшло 1610 документів38. Всього за роки радянської влади видано понад 500 збірників документів з історії України, головним чином XIX—XX ст. Для ознайомлення з їх тематикою можна скористатися бібліографічними покажчиками39.

Велику увагу публікації джерел з історії України приділяли вчені української діаспори. Вони продовжили видання "Українського архіву", видання якого в Радянській Україні обмежилося одним випуском у 1929 р. За рубежем (у Нью-Йорку, Парижі, Торонто) до 1986 р. було видано 42 томи цього документального видання. З інших публікацій варто відмітити випуск у 80-х роках Українською Вільною академією (США) серії книг "Джерела з новітньої історії України". Один із томів був присвячений подіям української революції 1917—1921 pp. (Нью-Йорк, 1984). Найбільш повну, тритомну збірку документів з історії української суспільно-політичної думки XX ст. опублікували у Мюнхені історики українського походження Т. Гунчак, Р. Сольчаник40.

Величезна кількість документів з історії визвольної війни українського народу, діяльності ОУН, У ПА вміщена у багатотомному тематичному виданні "Літопис УПА", започаткованому у 1975 р. в Торонто (Канада). Сюди увійшли документи Української Головної Визвольної Ради (т. 8, 9), німецькі документи часів Другої світової війни (т. 6, 7) та ін. Всього виданий 31 том. У 1995 р. започаткована нова серія "Літопису У ПА", що формується на базі вітчизняних архівних джерел і видається в Україні разом із ученими української діаспори. До перших томів цієї серії увійшли матеріали Головного командування УПА (т. 1), а також документи УПА та запілля Волині й Полісся за 1943—1944 pp. (т. 2). Наявність бібліографічних довідників та джерелознавчих оглядів у цьому виданні значно полегшує користування