Віршовані усні джерела та усні історичні твори

Поетичний масив українських фольклорних джерел складають пісні, голосіння та пам'ятки билинного і думного епосів. Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування. На жаль, ця форма досі мало вивчена, хоча багато записувачів здавна фіксували чимало віршованих казкових, легендарних та побутових сюжетів. В окремих регіонах існував, наприклад, оригінальний жанр народної публіцистики, так звані "протоколи", складені на місцевому матеріалі у формі віршів. Народні вірші записували П. Гнєдич, А. Димінський, О. Роздольський, С. Тобілевич, В. Гнатюк та інші фольклористи. Найбільше їх опубліковано у "Записках наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка" у Львові, що засвідчує популярність цього виду народної творчості.

Пісенні джерела. Необхідність глибокого вивчення пам'яток усної української пісенності зумовлюється багатьма важливими причинами Насамперед, це традиційно величезне значення народної пісні у суспільному й естетичному житті українців. Народна пісня глибше і яскравіше, аніж усі інші види фольклору, здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує людину впродовж усього її життя — від народження до смерті. Вона продовжує перебувати в стані активного побутування, отже, підтримує формування національної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним із невичерпних джерел історії національної культури, що є невід'ємною частиною історії нашого народу і держави.

Закарпатські народні пісні. Київ. 1970. Титульна сторінка

Виняткове значення у формуванні всієї української пісенності мають календарно-обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові, весільні та ін.), що творилися і побутували у тісному зв'язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи сонячний річний цикл. Для розуміння суті цих пісень як джерела важливим є те, що з часу свого становлення домінантною їх функцією була магічна, спрямована на уласкавлення сил природи. На цій стадії календарні пісні супроводжувалися драматичними дійствами, замовляннями.

Загальновідомим, яскравим прикладом такого поєднання є "Подоляночка"— гра-танок-пісня, що виконувалася навесні. Міфічний зміст цього дійства полягає в тому, що дівчина -"подоляночка", яка знаходиться в живому колі, утвореному з інших дівчат, імітує процес відродження якогось культового божества. Після того, як воно оживає, дівчата закликають: "Піди до Дунаю, бери дівча скраю", тобто заохочують принести дівчину в жертву воді, куди має відійти і саме міфічно-ритуальне божество —"подоляночка", що може зарадити від посухи.

Календарні купальні обряди також супроводжувались спеціальними піснями, тексти яких свідчать, що на окремих територіях України купальські звичаї колись насаджувалися з тою ж наполегливістю, з якою пізніше (після прийняття християнства) викорінювалися:

Котра дівка на Купайлі не бувала,

Щоб вона сіла та й більше не встала.

Хто не піде на Купало,

Щоб йому ноги поламало.

Як засвідчують численні джерела, тих, хто не ходив на це свято, вважали відьмами. Наведений текст відбиває той стан утвердження купальських звичаїв, коли їх недотримання вже сприймалося як аномальність.

Протягом багатьох століть тексти цих пісень залишалися стабільними. Лише з набуттям значних раціональних знань про довколишній світ, поширенням писемності й освіти (нагадаємо, що вже у XVII ст. 80 % українців володіли письмом!) календарна поезія зазнає змін: її сакральна функція поступається естетичній. З початку XIX ст., завдяки широкому записуванню фольклору, календарні пісні стають переважно супутниками молодіжних свят і розваг.

Це стосується і весільної пісенності, яка в основних своїх формах дійшла до нашого часу й зафіксована у численних варіантах та локально-регіональних виявах. Найдавніший пласт весільних пісень генетично пов'язаний з обрядами і розкриває їхню символіку та семантику. З кінця XIX — початку XX ст. на весіллях дедалі частіше виконувались ліричні або жартівливі пісні, які не були безпосередньо пов'язані з традиційною обрядовістю.

Замикають ряд родинно-обрядових пісень народні голосіння. Незважаючи на те, що в їх творенні брало участь багато людей (в основному жіноцтво), вони зберігають структурну стабільність. Голосіння — жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ померлого. Голосіння безпосередньо пов'язані з категорією трагічного і мають ширше значення, аніж тільки висловлення жалю за померлим. Голосили за батьківською хатою, коли недоля гнала українців у чужі краї в пошуках кращого життя; оплакували батьків, чоловіків і синів, які не повернулися додому з війни; тужили за втраченими надіями і сподіваннями на краще життя. У поетиці, образній системі голосінь збереглося чимало моментів, пов'язаних із міфологічним сприйняттям навколишнього світу. Пізніше ці моменти стали художніми образами і символами, що передавали всю гаму почуттів голосильниць.

Народні голосіння певною мірою сприяли формуванню літературного жанру "плачів", які вперше з'явились у "Повісті временних літ" (плачі за померлими князями) і збереглися й у пізніші часи ("Тренос" або "Плач..." Мелетія Смотрицького). Близькі до голосінь і окремі різновиди українських дум. Безпосередній зв'язок між цими жанрами народної епіки простежується у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думо вої традиції.

Загального визнання в усьому світі набули українські ліричні пісні. Умовно їх можна розмежувати на такі тематичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, пісні літературного походження. Вони й сьогодні продовжують активне життя, хвилюють нас утіленими у них людськими почуттями, високим моральним пафосом, художньою довершеністю. Без перебільшення можна стверджувати, що українська лірика поряд із думами, голосіннями, баладами та низкою інших жанрів міцно увійшла до скарбниці світової культури.

Своєрідним історичним джерелом є жартівливі та сатиричні пісні. Сатира і гумор — невід'ємні риси вдачі українців, вони допомагали їм переборювати найприкріші життєві ситуації, виживати у періоди скрути, протистояння чужоземним загарбникам. Ці риси завжди засвідчували життєздатність, моральну стійкість народу, який навіть у найскрутніші моменти не впадав у відчай, а сміявся зі свого лиха. До великого пласта сатиричних і гумористичних пісень тісно примикають коломийки та частівки відповідного змісту, танцювальні приспівки. Загалом пісні-монострофи, найпоширенішими з яких в Україні є коломийки та частівки, відзначаються універсальністю функцій, широтою тематичного діапазону і здатні виражати велику гаму людських почуттів, відбивати найскладніші моменти суспільного життя. Коломийки і частівки — це своєрідна поетична публіцистика, яка передує іншим жанрам в осмисленні сьогочасних життєвих ситуацій і має відповідне джерельне значення.

Усні історичні твори

Особливу цінність для істориків _ _ мають усні історичні твори — билини, думи, історичні, політичні й станові пісні, пісні-гімни. На відміну від інших різновидів та груп усних джерел, історичні твори розповідають про конкретних осіб, про значні суспільні події та явища, про конкретні факти, що були зафіксовані народною пам'яттю. Особливістю цих джерел є те, що вони тісно пов'язані з професійними виконавцями — співцями — талановитими творцями і хранителями героїчної історії нашого народу.

Дружинний епос княжої доби, т. зв. билини, не зберігся до наших днів в Україні; традиція виконання билин затрималася аж до XX ст. тільки на далеких окраїнах колишньої Київської держави-імперії — в Карелії і на побережжі Білого моря, де їх звуть "старинами". Одначе згадки в літописах і виразні сліди билинного епосу в інших жанрах українського фольклору (запис лірницької пісні про Іллю Муромця з Волині, дума про Олексія Поповича, образ Джурили-Чурила в коломийках і весільних піснях, перегуки билини про Солов'я Гудимировича з весільними піснями й колядками, паралелі билини про Михайла й Золоті Ворота з легендою та ін.) свідчать, що основні цикли билин уперше зародилися й існували на вітчизняному фунті і серед предків теперішніх українців. Писемні джерела XVI ст. свідчать також, що в Україні у той час знали билини. В записках іноземців можна знайти згадки про богатирів, зокрема про Чурила та Іллю Муромця (М. Бельський, Гербіній, М. Рей, Е. Лясота та ін.). Можна, припустити, що саме тоді билини виходили з ужитку у зв'язку з розвитком нового епосу — дум. Характерно, що пейзаж билин і репертуар згадуваних у них рослин і тварин досі має степовий український характер.

Найстаріший цикл билин включає в себе, подібно до інших різновидів усних джерел, міфологічні мотиви ("Святогор", "Минула Селян и новим", "Вольга Всеславич", почасти "Ілля Муромець"). Основною темою іншого циклу билин є боротьба за Київську державу з різними степовими кочовиками. Основний персонаж цих билин — Володимир Великий, в образі якого зосередилися риси кількох найпопулярніших князів того періоду. До цього циклу входять також билини про Іллю Муром ця (первісне ім'я, власне, Муровець, що походить від міста Моровське на Чернігівщині), Добриню, Альошу Поповича та ін. Цей "київський" цикл завершується пізнішими билинами про Михайла й Золоті Ворота і про загибель богатирів. Третій цикл билин пов'язаний із галицько-волинською територією і зосереджується навколо князя Романа (билини про Романа, про Дуку Степановича, про Чурилу Пленковича, про Михайла Потока, про Дунай, про Солов'я Гудимировича, почасти про Михайла Козарина). Деякі дослідники вважають, що билини про Іллю Муром ця спершу належали до чернігівського циклу, а в літописній згадці про