Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Дослідження джерел

Дослідження джерел. Джерелознавча критика

Рівень вірогідності історичних джерел, які використовує історик, їх цінність не неоднакові. Оскільки джерела відображають дійсність шляхом їх опосередкування через свідомість автора, всі вони вимагають критичного підходу. Щоправда, за радянських часів побутувала думка, нібито деякі джерела не потребують критичного аналізу. До них відносили, зокрема, постанови з'їздів та інших керівних органів КПРС, праці класиків марксизму-ленінізму тощо. Від такого ненаукового підходу сучасна історична наука рішуче відмовилася, оскільки всі історичні джерела без будь-якого винятку мають бути включені в орбіту наукової джерелознавчої критика.

На шляху наукового пізнання джерел нерідко виникають певні перепони і труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Найчастіше доводиться мати справу з такими об'єктивними труднощами, як неповнота, розпорошеність джерел, багатоступеневість переказу в них фактів і подій, неконтрольованість деяких ланок та цензурних фільтрів у передаванні історичної інформації, унаслідок чого іноді важко встановити навіть ті чинники, що призвели до перекручень фактів у джерелах. Серед суб'єктивних перешкод особливу небезпеку для наукового аналізу становить особиста упередженість, ідеологічна заангажованість історика, обмеженість його знань або здібностей (наприклад, відсутність історичної культури, спеціальних знань, інтуїції). Щоб подолати ці перешкоди і забезпечити об'єктивний аналіз джерел, важливо пам'ятати кілька обов'язкових правил.

По-перше, джерело не можна досліджувати у відриві від тієї конкретно-історичної реальності, в якій воно виникло. На всіх джерелах лежить відбиток свого часу, тієї епохи, в яку вони створені. Кожне з джерел покликане до життя певними умовами, мотивами, причинами, завданнями, цілями. Одна й та ж людина за різних обставин може створити документи або твори, які суттєво відрізняються один від одного не тільки формою, а й оцінками. До того ж джерела виникали у різний щодо подій час: у момент здійснення події, по її гарячих слідах або через багато років. І все це відбивається на інформаційній якості та рівні достовірності джерел.

По-друге, важливо знати історію тексту джерела, обставини його створення, адже у процесі роботи над ним може виявитися багато списків, варіантів, редакцій. Тому доречно вивчити історію публікацій джерела (якщо вони були), з'ясувати, зокрема, ким, коли і для чого вони здійснювалися, чи призначалося джерело відразу для друку, скільки видань воно має, які зміни вносилися в кожне із них і т. ін. Слід брати до уваги й той факт, що в історії України було багато періодів, коли вся інформація підлягала цензурі. Це негативно відбивалося на джерелах, нерідко призводило до вихолощування з них первісного змісту.

По-третє, у процесі роботи над джерелом необхідно вивчити не лише його походження і текст, а й присвячену йому критичну літературу. Насамперед це стосується найдавніших джерел, наприклад літописів, а також джерел особового походження.

По-четверте, слід обов'язково враховувати ступінь наукового вивчення джерела попередніми дослідниками. До того ж деякі з джерел дуже складні для опанування, нерідко потребують спеціальних джерелознавчих досліджень, реставрації, доведення пам'ятки до придатного стану для використання істориками. Так, усесвітньо відомі історичні пам'ятки "Повість временних літ", "Руська Правда" були об'єктом джерелознавчого аналізу фахівців багатьох поколінь, які по-різному з'ясовували їх походження, встановлювали рівень автентичності, надійності як джерела. Використовуючи ці, на перший погляд, добре вивчені джерела, сучасний історик може дати їм свою інтерпретацію, помітити в них ще не виявлені інформаційні можливості, адже кожен дослідник, виходячи зі свого задуму, вилучає з джерела й аналізує той матеріал, який його цікавить, застосовуючи новітні засоби і методи дослідження.

Нарешті, не можна знижувати вимоги до критики історичних джерел навіть тоді, коли їх кількість з певної теми або періоду обмежена. Дійсно, джерела далеко неповно відображають історичний процес, особливо в давні періоди. Але збої у фіксуванні історичних подій у джерелах спостерігаються навіть в історії найновішого часу. Це пояснюється багатьма причинами. В Україні, наприклад, велика кількість архівних джерел була знищена під час численних воєн, окупацій, соціальних і природних катаклізмів; на стані джерел негативно відбилася й політика властей, спрямована на їх вибіркове збереження, а також недбайливе ставлення людей до зберігання документів.

Джерелознавча література містить чимало спроб розробки принципів, методів і критеріїв наукової критики джерел, обґрунтування системи логічних процедур, прийомів, застосовуючи які історик здатний встановити реальну цінність кожного джерела. І хоча автори по-різному підходили до їх формулювання, можна виділити деякі загальні правила і критерії джерелознавчої критики, які стосуються усіх джерел, незалежно від їх видів, типів, часу створення, історичного походження, і які обов'язкові для дослідників. Складність і різнохарактерність самих джерел і відомостей, які вони містять, наявність у них не лише прямої, а й прихованої, опосередкованої інформації вимагають застосування для їх аналізу всього комплексу методів і прийомів, набутих наукою та практикою. Джерелознавча критика акумулює кілька груп методів:*

загальнонаукові (аналіз, синтез, історичний, логічний, ретроспективний, хронологічний);*

міждисциплінарні (статистичний, конкретних соціальних досліджень);*

загальноісторичні (історико-генетичний, історико-хронологічний, історико- порівняльний, історико-типологічний, історико-системний);*

спеціальні джерелознавчі (текстологічне й палеографічне вивчення та ін.).

Оскільки кожне з джерел або їх групи мають свої специфічні риси й особливості, методичний інструментарій історика в залежності від об'єкта дослідження може видозмінюватися: в одних випадках використовується повний набір методів, в інших деякі з них можуть виявитися зайвими (наприклад, окремі спеціальні джерелознавчі методи). Основні методи науковця у джерелознавчій критиці — джерелознавчий аналіз та джерелознавчий синтез. Відповідно в аналізі джерел можна виділити два етапи: аналітичну критику, а також синтетичну, або синтезовану, критику.

Аналітична критика пов'язана з роботою історика над конкретним джерелом. Вона включає комплекс обов'язкових елементів, серед яких можна назвати такі:*

визначення зовнішніх особливостей пам'ятки;*

доведення її автентичності (справжності);*

прочитання тексту джерела;*

встановлення часу, місця, авторства, обставин та мотивів походження;*

тлумачення тексту;*

визначення вірогідності джерела, його надійності, наукової значущості25.

Праця з джерелами починається із зовнішньої критики, або вивчення зовнішніх особливостей кожного з них. Важливо встановити, що перед вами — оригінал документа, перший примірник, чи копія. Останні теж мають різний характер (не завірені, ксерокопії, авторизовані, завірені установою, копія з копії тощо), різняться вони і за часом створення. У XVII — XVIII ст. в Україні копії документів підтверджувалися військовою канцелярією Війська Запорізького. В наш час поширені нотаріально завірені копії документів, ксерокопії. Незавірені копії і поширені нині ксерокопії вимагають від дослідника особливої обережності й прискіпливості, оскільки сучасні технічні засоби дають можливість скомпонувати будь-який текст. Найбільшу цінність для історика становлять першоджерела — оригінальні документи, в яких відображена первісна інформація.

Знайомлячись з матеріалом, на якому відтворений документ, історик вивчає його зовнішні особливості: водяні знаки, печатки, відтворені в тексті або додані до документів, помітки та вставки до тексту (інтерполяції). Виявлення зовнішніх особливостей документа іноді дає підстави зробити попередні висновки про час його створення, автентичність або, навпаки, про його фальсифікацію.

Важливим етапом роботи з джерелом є прочитання його тексту. Складність цієї роботи залежить від багатьох чинників: віку документа, його фізичного стану, особливостей почерку автора чи переписувача та інших. Чим старший за віком документ, тим складніше, як правило, його прочитати. А читання писемних джерел з історії України XI—XVIII ст. вимагає спеціальної мовної та палеографічної підготовки, оскільки передбачає знання давньоукраїнської і церковнослов'янської мов, уставного, напівуставного та скорописного письма, врахування таких особливостей тексту, як відсутність поділу на речення і слова, наявність скорочень, виносних букв тощо. У багатьох видатних діячів минулого, документи яких ми часто використовуємо, був досить складний для прочитання почерк (наприклад, у М. Грушевського). Деякі автори вживали в рукописах нестандарти] скорочення, власні умовні позначки, що також утруднює прочитання.

Прочитавши текст, можна перейти до встановлення часу і місця його створення, а також авторства, з'ясування обставин і мотивів появи джерела. Більш-менш точні дати в історії України (рік, місяць, число) з'явилися лише з 60-х років XI ст. Але правило обов'язкового датування документів утвердилося в практиці значно пізніше. Нині у документознавстві діють чіткі правила датування: діловодні документи — за часом їх підписання, колективні — за часом їх прийняття, документи, що вступають в силу після затвердження (закони, укази, постанови, правила, положення, інструкції тощо) — з часу їх опублікування, телеграми — за часом відправлення і т. ін.

Нерідко історику доводиться особисто встановлювати або уточнювати дату появи джерела. Для цього використовуються різні прийоми: аналіз зовнішніх ознак джерела, його змісту, зіставлення з документами, які мають точну дату, вивчення подій та кола осіб, які згадуються у джерелі, пошук згадок про даний документ в інших джерелах.

Велику роль у встановленні дат документів відіграють методики спеціальних історичних дисциплін. Оскільки всі дати історик повинен наводити сучасним стилем, в разі необхідності він може звернутися до історичної хронології, яка розробила методику переведення всіх дат на сучасний стиль. Адже в різні часи побутували неоднакові системи датування. Спочатку воно велося від створення світу, а з XIV ст. — від Різдва Христового. В Росії, до


Сторінки: 1 2 3