Цінні дані для уточнення часу виникнення деяких джерел дає палеографія. Знаючи час появи паперу, водяних знаків, різних засобів письма, алфавітів, специфіку оформлення видань за різних часів, можна уточнити дату появи джерела. Папір, наприклад, почав вироблятися в Україні ще в XVI ст., в Росії у 1716 p.; громадянський алфавіт запроваджений з середини XVІІІ ст.; металевим пером почали писати лише у XIX ст.

Іноді точно встановити дату виникнення джерела неможливо. В таких випадках слід уточнити верхню та нижню хронологічні межі створення джерела, тобто визначити не раніше і не пізніше якого часу воно могло виникнути. І. Крип'якевич радив використовувати для цього навіть найменший натяк автора на приблизний час створення документа.

У ході критичного аналізу джерела важливо провести його атрибуцію, тобто встановити авторство, оскільки кожне джерело містить інформацію не лише про певний історичний об'єкт, а й про суб'єкт, тобто його автора. Автором джерела може бути як окрема людина, так і група осіб. У найновішій історії спостерігається тенденція до збільшення питомої ваги джерел, створених колективом авторів.

До XVII ст. автори свої твори майже ніколи не підписували. Багато документів пізнішого часу, що увійшли до наукового обігу, також не персоніфіковані. Це утруднює роботу з ними.

Встановлення автора джерела, уточнення його біографічних даних (вік, освіта, професія, посада, коло інтересів, рівень поінформованості тощо) має принципове значення для аналізу джерел. Ці дані дають змогу повніше оцінити інформаційні можливості джерела. Щоправда, слід уникати крайнощів в оцінці зв'язку автора і джерела. Радянське джерелознавство, наприклад, достовірність джерел часто-густо ставило у пряму залежність від соціального походження та ідейних поглядів автора. Такий однобічний підхід призводив до недооцінки, а часом і нехтування джерел, створених представниками "панівних" класів.

Насправді зв'язок автора і джерела значно складніший. Ще О. Лаппо-Данилевський розробив систему передумов знання істини свідком або автором джерела:*

безпосередність сприйняття факту;*

ступінь участі в здійсненні факту;*

інтерес до фактів (теоретичний або практичний);*

місце свідка щодо факту;*

повнота почуттів, пережитих свідком від сприйняття факту;*

уважність свідка, його самовладання;*

рівень освіченості і наявність технічної підготовки до сприйняття факту;*

час свідчення про факт;*

настрій свідка на момент згадки про факт;*

чи пам'ятає свідок пережите досить точно;*

чи розуміє він, що саме він знає і чого саме не знає, що він запам'ятав і що не запам'ятав;*

чи хоче свідок сказати правду;*

чи прагне свідок до пізнавальних або ж корисливих цілей під час розповіді про пережитий факт26. Вказані умови з певним застереженням можуть ураховуватися й у наш час.

Проводячи атрибуцію джерел XIX — XX ст., слід мати на увазі, що тогочасні автори нерідко використовували псевдоніми, підписували свої праці лише ініціалами або видавали їх узагалі анонімно. М. Драгоманов, наприклад, мав кілька псевдонімів (Українець, Чудак, Толмачов, М. Петрик, П. Кузьмичевський та ін.). Іноді він уживав криптоніми: "Д. М.", "М. Т-ов". Для розшифрування псевдонімів можна використовувати спеціальні словники псевдонімів27.

При встановленні авторства використовуються різноманітні методичні прийоми, що ґрунтуються на текстологічному аналізі джерела, оскільки кожен автор має свій почерк, неповторний індивідуальний стиль викладу думок, своєрідні особливості мови. Виявлення елементів стилістичної своєрідності, зокрема специфіки застосування певних граматичних форм, прийомів опису історичних подій сприяє встановленню авторства джерела.

Останнім часом можливості текстологічного аналізу джерел значно збільшилися завдяки застосуванню для їхньої атрибутики кількісних методів і технічних засобів. За допомогою електронно-обчислювальних машин можна проаналізувати конструкції речень (наприклад, їх довжину, частоту, повторення у джерелах певних комбінацій літер, слів, словосполучень). Використовуючи таку методику, вчені Московського університету під керівництвом проф. Л. Мілова встановили авторство багатьох історичних джерел.

Важливим етапом джерелознавчої критики є тлумачення (інтерпретація) тексту. Надаючи великого значення цьому етапу, історики пропонували навіть вважати його особливою галуззю наукових знань — герменевтикою (від грец. слова "hermeneutike" — тлумачити, пояснювати). В термін "тлумачення тексту" історики в різні часи вкладали різний зміст:*

мистецтво розпізнавати прихований зміст тексту (В. Ланглуа, Ш. Сеньобос, Л. Пушкарьов);*

психологічне розуміння тексту (О. Лаппо-Данилевський);*

мовне і речове тлумачення (І. Крип'якевич);*

пошук класового, партійного змісту (Л. Черепній). Найбільш відповідне до сучасних вимог розуміння цього терміна запропонував О. Пронштейн. Тлумачення тексту він розглядає, як розкриття змісту джерела в "усій повноті словниково-мовного і логічного змісту" 28. Такий комплексний підхід передбачає як повне тлумачення тексту, так і з'ясування прямого або переносного змісту пам'ятки чи окремих її положень, розкриття змісту правових норм, клаузул тощо.

Мовне тлумачення включає граматичне і термінологічне вивчення тексту. Історику важливо знати мовну систему, лексику часу, який ним досліджується. Іноді неправильне тлумачення навіть окремих слів призводить до помилкових висновків. Так, учені Л. Гету і В. Сергієвич на основі неправильного мовного тлумачення 26-ї статті "Руської Правди", де йшлося про смердів та холопів, зробили висновок, що Київська Русь була рабовласницькою державою, оскільки смерди нібито мали холопів.

Одні й ті ж терміни в різні епохи, а іноді і в один і той же період, можуть мати різний зміст. Ось, наприклад, як змінився зміст окремих слів української мови за кілька століть:

XVI—XVIII ст. XX ст.

Заказати Наказати

Кавалер Лицар

Конкурс З'їзд

Тягнення Похід

Худоба Майно

В українському зарубіжжі й сьогодні уживаються слова давньоволинського і галицького діалектів або іншомовного походження, які не використовуються в Україні: прелєгент (лектор), кустос (хранитель, завідувач бібліотеки), абсольвент (випускник), дорост (юнак), повшехних (загальновідомих), одідичив (успадкував) тощо.

Варто згадати про впровадження партійно-радянськими документами 30 — 50-х років словосполучення "ворог народу", неадекватного прямому змісту. В сучасних умовах представники різних політичних партій України, використовуючи у своїх документах слово "націоналізм", вкладають у нього різний зміст (або негативний, або позитивний). Дехто вважає його синонімом слова "шовінізм", інші наповнюють його патріотичним змістом.

Складним елементом інтерпретації джерела є встановлення того, який саме зміст вкладав автор у свій текст чи зображення. Зрозуміти задум творця джерела, встановити, що саме він хотів висловити у відповідному джерелі, — це квінтесенція інтерпретації. Мистецтво історика полягає в тому, щоб зуміти подолати культурно-історичну дистанцію між ним і джерелом, почути, за висловом відомого джерелознавця О. Медушевської, суверенний голос джерела. "В ході наукового аналізу джерела,— зазначає дослідниця, — голоси обох суб'єктів — і автора, і дослідника — повинні бути чітко розрізнені"29. Такий підхід гарантуватиме від багатьох помилок у тлумаченні джерел.

Іноді помилки в оцінці джерела, тлумаченні Його змісту виникають тому, що історик дивиться на нього як сучасник своєї, а не тієї епохи, до якої відноситься дане джерело. Нагадаємо про ще один помилковий підхід: нерідко духовні помисли, прагнення, ідеї певного часу, що відбилися у джерелах, історики видають за реалії історії, а це призводить до неправильної оцінки об'єктивної дійсності. Особливо часто подібне трапляється в оцінці історичних джерел переломних часів, наприклад Української революції 1917—1920 pp. Саме цим можна пояснити разючу розбіжність у трактуванні багатьох джерел, що відносяться до цієї епохальної події в історії українського народу.

Як свідчать психологи, процес розуміння тексту проходить одночасно на кількох рівнях. Рівень монтажу передбачає розуміння окремих абзаців, розділів, тобто кожного елементу тексту. Водночас у дослідника поступово формується розуміння загальної концепції змісту тексту, що дає можливість помітити в ньому і приховану інформацію. На думку В. Ключевського, завдання історичної критики полягає в тому, щоб з'ясувати, що казали люди певного часу, і підслухати те, що вони замовчували30. Мистецтвом помітити те, що криється за текстами, можна опанувати лише на основі досвіду після тривалої праці з джерелами. Нині з'явилися й технічні можливості підвищувати інформаційну віддачу джерела шляхом застосування новітніх математичних методів і комп'ютерів.

Вирішальним етапом аналітичної критики джерела є внутрішня критика, або аналіз його змісту. Серед методів, що застосовуються дослідником на цьому етапі, переважають логічні судження і докази (логічна критика), а також аналіз наведених у тексті даних, порівняння їх між собою, зіставлення їх з уже відомими науці (фактична критика). До оцінки змісту застосовують різні критерії і, відповідно, вживають різні поняття для встановлення інформаційних можливостей джерела (наукова цінність, історична компетентність джерела, ступінь придатності інформації тощо). Проте, на нашу думку, для оцінки змісту джерела доцільно звернутися також до такого досить вдалого терміна, запровадженого ще на початку минулого століття О. Лаппо-Данилевським, як "надійність свідчень". Компонентами надійності джерела є його автентичність, вірогідність, повнота, новизна, репрезентативність.

Одним із найважливіших компонентів надійності виступає автентичність (справжність) джерела, інакше кажучи, — чи можна дане джерело визнати дійсним свідченням певних історичних явищ та подій.