Визначення справжності джерела залежить від багатьох чинників, насамперед від того, наскільки хронологічно і просторово джерело збігається з поліями, які в ньому описуються. Як правило, найбільш автентичними є джерела, які акумулюють інформацію, отриману від безпосередніх учасників або очевидців подій на час їх здійснення. Але деякі періоди історії такими джерелами майже не представлені. Наприклад, до нашого часу не збереглися перші автентичні літописи, що відносяться до ранньої історії України, і це ускладнює аналіз літописних зведень, створених пізніше. Не так все просто і з джерелами нового та новітнього часу. В архівах, друкованих виданнях відклалося чимало історичних джерел, які дослідники помилково відносять до автентичних документів. Відомо, зокрема, чимало сфальсифікованих універсалів Б. Хмельницького. Польські автори створювали їх з метою компрометації видатного гетьмана; козацький літописець С. Величко, навпаки, щоб звеличити його. В "Сказании о войне козацкой с поляками", не маючи під рукою справжніх документів Б. Хмельницького, С. Величко сам склав текст кількох його універсалів. Створювали універсали й інші автори (з метою отримання певних привілеїв тощо).
Універсальних прийомів встановлення справжності джерела не існує. На етапі аналізу змісту використовуються, головним чином, логічні судження і докази, зіставлення наведених даних з уже відомими науці, аналіз їх узгодженості. О. Лаппо-Данилевський збіг незалежних свідчень вважав одним із важливих критеріїв встановлення достовірності джерела, оскільки можливість збігу фальшивих свідчень порівняно невелика, хоча в історії відомі випадки збігу в джерелах і фальшивої інформації. Відомий український історик І. Крип'якевич, проаналізувавши сфальсифіковані універсали Б. Хмельницького, навів кілька практичних рекомендацій, як відрізнити фальшивку від справжнього документа. Наприклад, фальсифікат універсалу Б. Хмельницького про передачу міста Чигирин-Діброва ченцям був викритий завдяки тому, що в ньому згадується місто, яке насправді виникло лише після смерті Б. Хмельницького; в деяких сфальсифікованих документах уживалися терміни і словосполучення, які увійшли в побут пізніше; в окремих "універсалах" неправильно вказувалася посада Б. Хмельницького (так, як вона називалася вже у XVIII ст.)31.
Ретельної роботи вимагає перевірка вірогідності наведених у джерелі фактів. Під вірогідністю розуміють ступінь відповідності свідчень джерела тим реальним подіям, які в них описані. Події у джерелах нерідко фіксуються неадекватно, вибірково або тенденційно. Вірогідність відображення подій багато в чому зумовлюється і видовою належністю джерела.
Звертаючись, наприклад, до судово-слідчих матеріалів, слід мати на увазі, що в деякі періоди історії каральні органи, розглядаючи політичні справи, навмисне приховували справжні цілі звинувачених або розмах революційного і національно-визвольного рухів. Так, усі плани, заміри кирило-мефодіївців слідчі зводили до знищення царизму. Своєю чергою, звинувачені досить часто намагалися приховати деякі сторони своєї діяльності, щоб не наражати на небезпеку своїх однодумців. Все це слід ураховувати в роботі зі згаданими джерелами.
Досить часто відхід від вірогідності спостерігається у спогадах, написаних сучасниками подій через багато років після того, як вони відбулися. Тому для історика важливо встановити збіг, узгодженість різних джерел в оцінках одних і тих же подій, з'ясувати мотиви цих розбіжностей. Слід мати на увазі, що навіть у недостовірному документі можуть бути окремі вірогідні дані, відомості. Вилучення такої інформації досить складний процес, оскільки виявлення істориком у будь-якому джерелі недостовірної інформації підриває в його очах довіру до джерела в цілому.
Одним із елементів роботи з джерелом є оцінка його повноти, під якою розуміють здатність відбивати суттєві сторони тих чи інших історичних подій, явищ. Встановлення рівня повноти досягається насамперед шляхом зіставлення, порівняння змісту джерела, що вивчається, з іншими вже відомими науці.
Таким же чином оцінюється інформаційна новизна джерела — наявність у ньому інформації, відсутньої в уже відомих, включених до наукового обігу джерелах. Проте висновки про новизну джерела варто робити дуже обережно, адже для цього необхідно володіти інформацією про зміст усіх відомих науці джерел з даної теми або проблеми.
Всебічний аналіз змісту джерела дасть можливість дослідникові зробити висновок про його репрезентативність, тобто властивість навіть за частковими відомостями правильно відображати історичний об'єкт в цілому.
Бібліографічні посилання
1. Пронштейн А. П. Методика исторического источниковедения. Ростов-на-Дону, 1971. С. 9.
2. 2 Литвак Б. Г. О путях развития источниковедения массовых источников //Источниковедение: теоретические и методические проблемы. Москва, 1969. С. 103.
3. Бласс Ф. Герменевтика и критика. Одесса, 1891.
4. Сеньобос Ш., Ланглуа В. Введение в изучение истории. СПб., 1899. С. 51.
5. Ключевский В. О. Источниковедение. Источники русской истории // Соч. Т. 7: Специальные курсы. Москва, 1981. С. 7.
6. Лаппо-Данилевский О. С. Методология истории. СПб., 1913, Вып. 2.
7. ''Антонович В. Б. Источники для истории Юго-Западной России: Лекции 1880—1881 гг. Киев, 1884 (перевидання: Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства. Київ, 1995); Данилевич В. Е. Литературные и вещественные источники русской истории. Киев, 1914.
8. Стрельский В. И. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Источниковедение истории СССР. Период империализма. Конец XIX в. — 1917 г. Москва, 1961.
9. Варшавчик М. А. Историко-партийное источниковедение. Теория. Методология. Методика. Киев, 1984.
10. Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998. С. 39, 52, 56-57.
11. Источниковедение истории СССР: Учебник /Под ред. И. Д. Ковальченко. Москва, 1981; Источниковедение. Теория. История. Метод. Источники российской истории: Учеб. пособие. Москва, 2000.
12. "История СССР". 1981. № 4. С. 87.
13. Систематический указатель журнала "Киевская старина" (1882—1906). Полтава, 1911; Журнал "Літопис революції": Покажчик змісту. Київ, 1957; Архіви України: Систематичний покажчик. 1971—1987. Київ, 1988. Український історик: Покажчик змісту. 1963—1992. Нью-Йорк; Київ; Мюнхен, 1993.
14. Подробный каталог изданий Археографической комиссии, вышедших в свет с 1836 по 1918 год. 6-е изд. Петроград, 1918; Библиографический указатель изданий Археографической комиссии. 1836—1936. Ленинград, 1985; Новицкий И. П. Указатель к изданиям Временной комиссии для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. 1845—1877. Т. 1: Имена личные. Киев, 1878; Том. 2: Имена географические. Киев, 1882; Журба О. І. Київська археографічна комісія. 1843—1921. Нарис історії і діяльності. Київ, 1993. С. 178—181; Радянські видання документальних матеріалів з історії України. 1917—1968: Бібліогр. покажчик. Київ, 1970.
15. Ерошкин Е. П. История государственных учреждений дореволюционной России. 3-е изд. Москва, 1983; Генеральний опис Лівобережної України (1765—1769): Покажчик населених пунктів. Київ, 1959; Рубинштейн С. Ф. Хронологический указатель указов и правительственных распоряжений по губерниям Западной России, Белоруссии и Малороссии за 240 лет, с 1652 по 1892 год. Вильна, 1899.
16. Див - Україна в збірках Австрії: бібліотеки, архіви, музеї: Попередній довідник Київ, 1993; Архіви, матеріали з історії України в Канаді: Попередній анотований перелік. Київ; Едмонтон, 1990 та ін.
17. Див. огляд архівів Польщі у кн.: Ковальський И. П., Мыцик АСА А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI—XVII вв. Днепропетровск, 1984. С. 70-73.
18. "Український музей у Празі (1925-1948): Опис фонду. Київ; Прага, 1996.
19. Государственный музей Днепропетровской области. Путеводитель. 2-е изд., перераб. и доп. Киев, 1987. Государственные архивы Украинской ССР. Справочник. Киев, 1988.
20. Winar L. Preservation of the Cultural Heritage: Ukrainian Archives, Libraries and Museums in the United States. Kent State University, 1995.
21. Архівні матеріали з історії України в Канаді: Попередній анотований перелік. Київ; Едмонтон, 1990; Хартлі Джанет. Архівна україніка в Великобританії. Київ; Лондон, 1993.
22. Личные архивные фонды в государственных хранилищах СССР: Указатель: В 3 т. Т. 1. А-М. Москва, 1962; Т. 2. М—Я. Москва, 1963; Т. 3. Москва, 1980.
23. Кременецький земський суд: Описи актових книг. Вип. 1. Кн. I—И (1581—1598 pp.). Київ, 1959; Архів Коша Нової Запорізької Січі: Опис справ. 1713—1776. Київ, 1994. Епістолярна спадщина М. Грушевського: Покажчик до фонду 1235 у ЦД1А України. Київ, 1996.
24. Ковальский Н. П., Мыцик Ю. А. Анализ отечественных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648—1654 гг. Днепропетровск, 1986.
25. Источниковедение истории СССР. Москва, 1981. С. 18.
26. Лаппо-Данилевский А. С. Методология истории. Вып. 2. СПб., 1913. С. 681-682.
27. Масонов И. Ф. Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей. Т. 1—4. Москва, 1941 — 1960;
28. Пронштейн А. П. Истолкование исторических источников//Вопросы истории. 1969. № 10. С. 82;
29. Медушевская О. М. Источниковедение: теория, история и метод. Москва, 1996. С. 46.
30. Ключевский В. О. Письма. Дневники. Афоризмы и мысли об истории. Москва, 1969. С. 349.
31. Див.: Крип'якевич І. Підробки документів Б. Хмельницького//Наук. інформ. бюлетень Арх. упр. УРСР. 1960. № 3. С. 3—7;
32. Тартаковский А. Г. Некоторые аспекты проблемы доказательности в источниковедении //История СССР. 1973. № 6. С. 63;
33. Варшавчик М. А. О структуре источниковедческой критики //Источниковедение отечественной истории: Сб. статей. 1979. М , 1980. С. 30. Количественные методы в советской и американской историографии: Материалы советско-американских симпозиумов в г. Балтиморе (1979) и Талине (1981). Москва, 1983. С. 71.
34. Святець Ю. А Доорн П. К. Кліометрика. Інформаційні технологи та інструменти: Підручник. Дніпропетровськ, 1998.