Слід також брати до уваги деякі конкретно-історичні особливості формування джерельної бази української історії. Ці особливості пов'язані як із часовими (хронологічними), так і з просторово-географічними чинниками. Джерела етногенезу української історії сягають у найдавніші часи. Археологічні пам'ятки засвідчують, як і коли відбувалося освоєння первісною людиною нинішньої території України, як протікав етногенез на українських землях. До нас дійшли історичні залишки палеоліту, знаряддя із кременю та кісток мамута, сліди найдавніших поселень доби Трипільської, Черняхівської, Мізинської та інших культур. Племена кіммерійців, екологів, скіфів, сарматів, гунів, готів залишили пам'ятки найдавнішого землеробства, скотарства, золотарства, гончарного виробництва та зброярства. Великий пласт речових джерел маємо про наших безпосередніх пращурів: антів, полян, деревлян, волинян, сіверців. Княжа доба української історії дала нам не лише речові, зображальні, усні, лінгвістичні, а й писемні джерела. Всі вони засвідчують автохтонність українців, тяглість і безперервність людського життя на їх етнічній території, що охоплює великий історичний період від Різдва Христового до початку третього тисячоліття. Ось чому часовий (хронологічний) підхід до класифікації джерел з української історії займає важливе місце у процесі їх групування. Його основою може стати прийнята в сучасній історіографії періодизація історії України. Йдеться про такі віхи, як найдавніші часи, княжа доба, козацькі часи, період розчленування українських земель між двома імперіями, доба Української революції, Першої та Другої світових воєн, часи тоталітаризму, період відновлення і зміцнення державної незалежності України. Кожній із цих віх відповідають адекватні їм джерела різних типів, родів, видів, різновидів тощо. Будь-яка класифікаційна схема має ураховувати зміни залежно від історичної епохи.

Іншими не менш важливими чинниками класифікації джерел є природничий та просторово-географічний. Як наслідок конкретно-історичних умов джерельна база української історії складалася на матірній, тобто на етнічній території України. Навіть тоді, коли її землі були розчленовані і тимчасово входили до інших держав (Польщі, Литви, Росії, Угорщини, Румунії, Австрії), процес джерелотворення набував своєрідних рис, але не переривався. На жаль, багато унікальних речових, зображальних, писемних та інших джерел вивозились до метрополій, відкладалися там у музеях, бібліотеках, архівах, приватних колекціях, чимало з них були знищені. Значна частина історичних джерел і досі перебуває за межами України, особливо в Росії, і їх повернення є однією з актуальних проблем загальнодержавної ваги. Значний пласт джерел з української історії пов'язаний з діяльністю української діаспори як західної, так і східної. Ці джерела відбивають не тільки історію усіх хвиль еміграції українства, а й життя діаспори, її громадсько-політичних, культурних і наукових центрів, видавничих та освітніх осередків. Цінні словесні та інші пам'ятки продовжують зберігатися в бібліотеках і архівах Українського вільного університету, Української вільної академії наук, Музеї визвольних змагань, інших українознавчих центрах, приватних колекціях. Після відновлення незалежності України започатковано повернення архівних та інших джерел на історичну батьківщину. Вже повернено до Києва архів Уряду УНР в екзилі, так званий Празький архів, архіви В. Винниченка, О. Олеся та ін.

Нарешті, слід звернути увагу на ще одну обставину. З найдавніших часів до історії українських етнічних земель виявляли великий інтерес зарубіжні автори, починаючи з античних істориків та літераторів і закінчуючи сучасними дослідниками. Особливо цінні джерела відклалися в архівах і бібліотеках Австрії, Білорусі, Великої Британії, Литви, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, США, Туреччини, Франції, Угорщини, Швеції та інших країн. Вони відображають різні аспекти історії України, її зовнішніх зв'язків.

Отже, дослідник тієї чи іншої епохи української історії, будь-якої сфери життя українського народу, виявляючи, вивчаючи і систематизуючи джерела, неминуче зіткнеться з проблемою їх класифікації. Взявши за основу одну з поширених класифікаційних схем, залежно від теми і завдань дослідження, історик має обов'язково враховувати згадані часові (хронологічні), природничі та просторово-географічні чинники формування джерельної бази історії українського народу.

Якщо мати на увазі, що переважна більшість науковців, які досліджують історію України, мають справу передусім із писемними джерелами, то можна запропонувати таку приблизну їх класифікаційну схему, побудовану за родово-видовим принципом:

· Документальні джерела (законодавчі, актові, діловодні, статистичні, судово-слідчі, дипломатичні, програмні документи політичних партій і громадських об'єднань та ін.);

· Оповідні джерела: літописи, твори політичної, наукової, навчальної, художньої літератури, публіцистика;

· Періодична (офіційна і неофіційна) преса;

· Джерела особового походження: спогади (мемуари), щоденники, листи, автобіографії та ін.;

· Матеріали конкретно-соціологічних досліджень*2.

*2: {Джерела української діаспори залежно від їх характеру включаються до відповідних груп.}

У певних варіаціях ця схема може застосовуватись у джерелознавчих оглядах курсових, бакалаврських, дипломних і магістерських робіт, дисертаційних досліджень. Корекції вносяться в залежності від теми роботи, її дослідницьких завдань і розмаїтості наявних джерел. При цьому слід зауважити, що схему класифікації джерел не можна ототожнювати з рубрикацією списку використаних у роботі джерел і літератури, оскільки вона виконує зовсім іншу функцію.

Підсумовуючи сказане про класифікацію джерел, варто ще раз зауважити, що йдеться не про формальну процедуру, а про важливе теоретико-методологічне завдання, один із дослідницьких методів опрацювання джерел, який сприяє з'ясуванню природи і походження джерела, його об'єктивно-суб'єктивного характеру, структури. Всі існуючі класифікаційні схеми ґрунтуються на пріоритеті тих чи інших ознак спорідненості джерел, а тому мають досить умовний характер. Вибір класифікаційних схем не самоціль, а об'єктивна необхідність. Визначальним чинником завжди виступає проблематика наукового дослідження, його мета і завдання, склад і характер джерельної бази. Досконалість класифікаційної схеми, її відповідність завданням конкретного дослідження, а також наскільки кваліфіковано ця схема застосована істориком, є важливою передумовою успішного досягнення поставленої мети.

Загальним правилом будь-якого історичного дослідження праці має бути обґрунтування у джерелознавчій частині вступу мотивів вибору тієї чи іншої моделі класифікації джерел і відповідна характеристика кожної з виділених груп. Це є показником наукової культури, одним із критеріїв рівня дослідження, що суттєво впливає на Його результативність та оцінку.

Викладені у цьому розділі підходи до класифікації джерел, запропоновані схеми мають насамперед науково-прикладне значення, розраховані на навчально-наукові цілі, музеєзнавчу та краєзнавчу діяльність, джерелознавчу практику. Вони можуть служити ключем для історика-початківця в пошуку джерел, їх виявленні, обліку, первинній систематизації, опрацюванні й отриманні джерельної інформації і реконструкції на цій основі історичного процесу.

Бібліографічні посилання

1. Див.: Ковальченко И. Д. Исторический источник в свете учения об информации //История СССР. 1982. № 3. С. І43.

МЕТОДИКА ПОШУКУ, ОПРАЦЮВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ

Обов'язковим компонентом професійної підготовки і майстерності історика є наукова організація і висока культура опрацювання та використання джерел. Невміння працювати з ними, безпорадність щодо їх практичного використання негативно впливають не тільки на якість досліджень, а й на ефективність науково-педагогічної діяльності історика. Джерелознавча культура передбачає наявність у фахівця не лише суми теоретичних знань з цієї галузі, а й сукупності практичних навичок, вміння працювати з джерелами. Історик повинен уміти находити потрібні йому джерела, тобто володіти джерелознавчою евристикою, ґрунтовно досліджувати джерела, правильно тлумачити їх, об'єктивно оцінювати рівень достовірності та інформаційні можливості пам'яток, тобто мати навички джерелознавчої критики. Для відтворення картини минулого фахівцеві конче необхідно навчитися здобувати з джерела максимум потрібної йому інформації, в тому числі й прихованої, встановлювати зв'язки між окремими джерелами, формувати їх комплекси для отримання сукупності наукових фактів та узагальнюючих знань.

Література

1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.

2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.

3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.

4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.

5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.

6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.

7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.

8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.

9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.