Лінгвістичні, антропонімічні історичні джерела

План

1. Загальна характеристика лінгвістичних джерел 

2. Антропонімічні джерела

Загальна характеристика лінгвістичних джерел

Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Це насамперед назви та власні імена природних, географічних об'єктів, небесних тіл, рослин, тварин, людей, етносів, держав тощо. Дослідженням цього комплексу лінгвістичних джерел займаються численні розділи історичної та філологічної ономастики. Поширеною є класифікація лінгвістичних джерел (так само, як і інших вербальних джерел) за мовною ознакою, як у вузькому (грекомовні, латиномовні, україномовні), так і в широкому (слов'яномовні) розумінні. Дослідження слів іншомовного походження в українській мові дає можливість простежити відносини українського народу із сусідніми народами у різні історичні періоди.

Основним видом лінгвістичних джерел є назви та власні імена (гр. — оніми). Коло власних імен та назв, що вживаються кожним народом, у тому числі й українським, має назву ономастикону. Він, як правило, характеризується стійкістю і традиційністю, що пояснюється спільним впливом на нього географічних, природних, економічних та інших факторів етногенезу. Водночас власні імена, так само як і інші види історичних джерел, вирізняються тим, що змінюють свою форму в ході тривалого використання і постійного іншомовного впливу. Тому вивчення їх вимагає застосування джерелознавчого аналізу, переважно з допомогою методів лінгвістики і мовознавства, які дають можливість виявити мовну належність оніма, відтворити його первісну форму і вимову, встановити історичну епоху, коли він виник, виявити вплив на нього інших мов і діалектів, простежити шляхи його мовної трансформації до нинішніх часів. Без реконструкції усіх етапів розвитку оніма неможливо зрозуміти його історичне значення. Для розуміння онімів треба добре знати спосіб життя, світогляд, господарську діяльність, економічні та соціальні відносини у тих людських спільнотах, де виникло коло назв, які вивчають історики і лінгвісти.

Власне ім'я є своєрідним історичним джерелом, з властивим тільки йому засобом кодування інформації про минуле людського суспільства. Незважаючи на уявну подібність до писемних джерел, оніми кардинально відрізняються від останніх саме особливим засобом кодування відомостей. Якщо писемні джерела являють собою комбінації слів, то оніми — комбінації фонем, кожна з яких могла виникнути у різний час і незалежно одна від одної.

Перші спроби зрозуміти історичний зміст різних назв і імен робилися ще за княжих часів. Про це свідчать писемні пам'ятки Київської Русі, де подається переклад змісту численних церковних імен на слов'янську мову. У 1289 р. з'явився перший на Русі словник власних імен людей, створений для новгородського єпископа Климента. Носіями різноманітних пам'яток мови виступають насамперед словники, які фіксують й упорядковують лексику з усіх сфер суспільного життя. Найдавнішими українськими словниками вважаються "Лексисъ съ толкованіємь словенских мов просто" (середина XVI ст.), "Лексис" (1596) Лаврентїя Зизанія, а також "Лексикон словено-роський і імен толкованіє", виданий у 1627 р. Памвою Бериндою. У середині XVII ст. Стефаній Славинецький уклав "Лексиконъ латинский", де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, крім церковнослов'янських, трапляється чимало й українських слів.

У XVIII—XIX ст. власні імена та назви починає вивчати лінгвістика. Численні географічні назви — топоніми зацікавили також істориків. Російський дослідник М. Надєждін у статті "Опыт исторической географии русского мира" (1837) писав, що топоніми допомагають археологам визначити стадії міграції і заселення території народами. М. Барсов, вивчаючи топоніми, склав корисний посібник "Материалы для историко-географического словаря Древней Руси" (1865).

Граматика Словенська Лаврентія Зизанія. Вільно. 1596

Лексикон Словеноросский Памво Беринди. Київ. 1677

Географічні назви Західної України вивчав І. Філевич. Найвідоміша його праця — "Угорська Русь и связанные с ней вопросы русской исторической науки" (1894). Вивчення географічних назв було продовжено й у XX ст. Великий комплекс досліджень по систематизації гідроназв і створенню списків рік басейнів Дністра, Південного Бугу, Дніпра і Дону здійснив у 1907 — 1934 pp. П. Маштаков. Ці списки були покладені в основу багатьох ономастичних розробок. Цікаві дослідження географічних назв України були проведені академіком О. Соболевським.

У середині XX ст. ономастика в Україні стає однією з провідних спеціальних історичних дисциплін. У Києві почала працювати Ономастична комісія АН України. За її ініціативою в різних містах України скликались ономастичні конференції, видавались наукові праці й "Повідомлення Української ономастичної комісії". В університетських центрах України, насамперед у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Чернівцях, Ужгороді, були створені спілки дослідників ономастики. Ґрунтовну роботу в цьому напрямі здійснюють Інститут мовознавства НАН України ім. О. Потебні, Інститут історії України НАН України.

Актуальною проблемою сучасного лінгвістичного джерелознавства є пошук, виявлення та повернення до сучасної української мови пам'яток вітчизняної офіційної, дипломатичної, наукової, військової, ділової та інших різновидів лексики. При цьому необхідно вивчати не лише писемні джерела, що найбільше зберігають пам'ятки мови, а й живу українську мову різних регіонів України та діаспори, яка нерідко є носієм унікальних зразків автохтонних термінів, назв, фразеологічних зворотів тощо.

Усі власні імена і назви з історії України складають вітчизняний ономастикой. Відповідно до різновидів власних імен та назв ономастикой поділяється на такі складові частини: антропонімії (імена людей), топоніми (географічні назви), етноніми (назви народів, племен, етнічних груп), теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів), космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об'єктів), зооніми (прізвиська та назви тварин).

Антропонімічні джерела

Термін антропонімії у широкому розумінні означає сукупність лінгвістичних груп, якими позначаються як власні імена людей (прізвище, ім'я, по-батькові, прізвисько), так і назви їхніх фізичних якостей, зокрема віку, статі, зовнішніх ознак (немовля, дитина, молодик, дівчина, красуня) тощо. Власні імена та назви певних якостей людей, що складають істотну частку українського ономастикону, цінне джерело з історії українського етногенезу, культурогенезу, суспільних та міжкультурних взаємин.

Ім'я людини — це юридично зафіксоване слово для ідентифікації особи. Появу імен прийнято відносити до часів, коли почала складатися мова неандертальців. Кожен народ протягом тисячоліть виробив свої власні імена, в яких відбилася його духовна культура, характер і світогляд. Свій іменослов мали й українці.

Система імен українського народу формувалася упродовж багатьох століть. Основу її складають імена християнського календаря: грецькі, римські, єврейські. їх поширенню найбільше сприяло запровадження християнського обряду хрещення, коли священик давав дитині ім'я відповідного святого, нерідко чужомовне й малозрозуміле. Тому українці намагалися надати таким іменам власного фонетичного і морфологічного вигляду, наприклад, Прокофій — Прокіп, Ігнатій — Гнат, Василій — Василь, Даниїл — Данило, Юрій — Юрко, Дмитрій — Дмитро і т. ін.

Власні імена людей. Словник-довідник. Київ. 1996

Поступово християнські імена витіснили прадавні українські, такі як Добриня, Будило, Божко, Радомир, Дана, Купава, Світогора та ін.

Однак ще кілька століть після християнізації існувала практика давати дітям подвійне ім'я — християнське і праслов'янське. Книжник XVI ст. писав: "Бакожде и словяне преждее крещения их даяху имена детям сице: Богдан, Бажен, Первой, Второй, Любим и ина таковы"2.

З XIV ст. почалося переслідування язичницьких імен, оскільки церковники вважали їх "неканонічними". Проте народ не перестав називати дітей рідними іменами. Майже кожен українець мав два імені: одно рідне, яке за традицією давали батьки, друге — церковне, яке давав священик при хрещенні. Це засвідчують писемні джерела: "Князь Михайло, зовомий Святополк", "ім'я цому крестное Яков, а мирское — Творимир" тощо. Ця традиція збереглася й у пізніші часи, згадаємо, наприклад, подвійне ім'я Богдан Зиновій гетьмана Хмельницького. Проте з часом християнське ім'я стало головним, а народне збереглося як прізвище: Тригуб, Хмара, Божко, Гопко, Богород та ін.

Прадавні імена зберігають цінну інформацію про обставини життя окремої особи, сім'ї, роду. Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, небажаного — Неждан, Нечай, перший син діставав ім'я Одинець, Третій — Третяк і т. ін. В іменах відображалися певні риси характеру людини (Буян), пора року (Зима), віра в магічну силу імені (Береза, Лев, Орел) тощо. Погані імена (Горе, Нелюб, Некрас, Захворай), на думку наших предків, мали захищати дітей від негод, злих сил. У дохристиянський період були поширені й двоосновні імена з компонентами -слав, -мир, -волод, -гост, -бор: Мирослав, Володимир, Всеволод, Ратибор та ін. Вони в основному побутували у княжому середовищі й мали підкреслювати особливі якості княжих нащадків — мужність, владність, прагнення до військової, державної слави, мудрість тощо.

Вивчення сучасного українського іменослову також важливе для історика, оскільки склад іменного репертуару відображає історичні, суспільні, особисті уподобання сучасного українця в межах незалежної української держави.

У складі сучасних українських імен дослідники виділяють кілька шарів:

1. Візантійські християнські імена, або імена християнського календаря, запозичені разом із введенням християнства на Русі у X ст. Ці канонізовані (узаконені) церквою і зафіксовані у спеціальних книгах (святцях) імена давалися під час хрещення. Візантійські імена, окрім давньогрецьких, охоплювали давньоримські й давньоєврейські, а також незначну частину імен тих народів, з якими греки візантійської доби підтримували торговельні й культурні зв'язки. До них належать популярні в Україні імена Іван,