Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Матеріали соціологічних досліджень та судово-слідчі документи

Матеріали соціологічних досліджень та судово-слідчі документи

За багатьма характеристиками до статистичних джерел наближаються матеріали соціологічних досліджень. Це джерело відкладається в результаті цілеспрямованого проведення фахівцями конкретно-соціологічних опитувань. Виконуючи специфічні завдання своєї науки, соціологи використовують такі методи, як анкетування, інтерв'ю, опитування, унаслідок чого нагромаджується величезний фактичний матеріал, який дає можливість докладніше розібратися у складних питаннях функціонування суспільства, життя людини. Таким чином, соціолог виступає в ролі творця нового джерела про суспільство. Звичайно, якість матеріалів соціологічних досліджень як джерела вирішальною мірою залежить від професійної підготовки осіб, які проводять соціологічні дослідження, вибору науково обґрунтованих методик обробки зібраних матеріалів. На жаль, у сучасних умовах трапляються випадки маніпулювання громадською думкою шляхом публікації некоректно оброблених даних соціологічних опитувань. Це означає, що цінність таких матеріалів (особливо тих, що готуються "на замовлення") як історичного джерела є низькою.

Особливістю матеріалів соціологічних досліджень як джерела є те, що вони мають подвійний рівень інформації. Анкети, інтерв'ю, спостереження, що зібрані в ході дослідження, є джерелом першого рівня. Узагальнені наслідки соціологічних досліджень, оформлені у вигляді звітів, інформаційних повідомлень, довідок, статей, монографій тощо — є джерелом другого рівня. Історик у своїй роботі використовує не лише підсумкові дані соціологічних досліджень, а й підготовчі та попередні матеріали соціологів. Звернення до них дає змогу перевірити наскільки науково коректно і ретельно була проведена аналітична обробка первісних даних. На жаль, далеко не всі першоджерела соціологічних досліджень передаються на зберігання до архівів.

Важливість використання даних соціологічних досліджень як джерела випливає з того, що у соціологів та істориків спільний об'єкт вивчення — суспільство. Щоправда, історик досліджує його в історичному плані, а соціолог — як цілісну, організовану на певний час систему. Проте представників обох наук однаково цікавить вплив різноманітних соціальних явищ на розвиток суспільства та людини. Об'єктом соціологічних досліджень є, насамперед, людина в усіх її вимірах. Звідси й проблематика соціологічних досліджень — соціальні, національні, сімейні відносини, демографічні проблеми, праця людини, її освіта, добробут тощо.

Під впливом школи "Анналів" (М. Блок, Л. Февр та ін.) у світовій історичній науці у другій половині XX ст. відбувся поворот до поглибленого вивчення людини, яка стала центральним об'єктом досліджень не лише соціологів, а й істориків. Хоча й із запізненням, цей процес торкнувся також України, знайшовши тут сприятливий фунт, оскільки для української історіографії з часів М. Грушевського традиційно властиве тяжіння до соціології і вивчення персоналій в історії. У 70—80-х роках спостерігалася "лавина" конкретних соціально-історичних досліджень, присвячених проблемі людини в суспільстві.

Дані соціологічних досліджень, як історичне джерело, дедалі частіше створюються не лише соціологами, а й самими істориками. Як приклад можна згадати дослідження істориками В. Дьяковим, В. Зайцевим та Л. Обушенковою соціального стану учасників польського повстання 1830 — 1831 pp. за матеріалами західних губерній Російської імперії68.

Протягом XX ст. в науці відклався величезний масив соціологічних досліджень, що знайшли широке відображення в літературі. Соціологи та історики з початку століття активно вивчали склад, соціальну структуру, освіту, добробут різних верств населення, зокрема робітництва і селянства. Соціологічні методи використовувалися також з метою ґрунтовного дослідження доколгоспного селянства 69. Останнім часом увагу соціологів привернули етнонаціональні проблеми в пострадянському суспільстві, а також передвиборні кампанії. Щоправда, використання результатів соціологічних досліджень як інструменту політичної боротьби нерідко призводило до їх перекручення і навіть прямої фальсифікації, що вимагає критичного ставлення до них, зокрема вивчення методики їх проведення, репрезентативності, а також зіставлення опитувань, що проводяться різними установами.

Публікацій, які б відображали повний банк даних соціологічних досліджень з проблем історії України, досі немає, хоча є бібліографічні огляди, що стосуються окремих періодів. Досить повний огляд соціологічної літератури, виданої у Росії і в Україні з часу її виникнення до початку XX ст., здійснив І. Голосенко 70. Академія наук СРСР у 1975 — 1991 pp. видавала покажчик "Социологические исследования", що охоплював матеріали досліджень на всій території Радянського Союзу, в тому числі УРСР. Сімнадцять випусків цього покажчика уміщують 25 тис. джерел за 1973 — 1989 pp. Близький за змістом до цього видання каталог Інституту соціологічних досліджень АН СРСР71.

Наслідки соціологічних досліджень, проведених з 90-х років в Україні, узагальнює Інститут соціології НАН України у "Бібліографічному щорічнику", що видається з 1998 року. Про сучасний стан цих досліджень інформує часопис "Соціологія: теорія, методи, маркетинг". У ньому ж уміщуються бібліографічні огляди праць з соціології за минулі роки72.

Судово-слідчі документи

Серед писемних джерел української історії одне з важливих місць займають судово-слідчі документи. Відомо, що в житті суспільства судові установи завжди відігравали помітну роль. У документах судових органів відображені, як правило, найгостріші проблеми, що стосуються як окремих осіб, так і підприємств, організацій, партій, рухів і суспільства в цілому. Разом з іншими карально-репресивними органами вони захищали існуючий лад, намагаючись запобігти будь-яким виступам проти нього. Все це визначає неабияке значення судово-слідчих документів для вивчення історичних подій. Різноманітні документи і матеріали, що входять до цього різновиду джерел, можна поділити на три підгрупи:

1. Слідчі матеріали (протоколи обшуку та огляду, протоколи слідства, допитів звинувачених та свідків, очних ставок, донесення агентів, листування слідчих органів, речові докази та ін. ).

2. Судові документи (протоколи судових засідань, допитні листи по справі, вироки судів тощо).

3. Матеріали прокурорського нагляду (запити, донесення та інші документи прокурорів).

Звертаючись до цих документів, слід мати на увазі, що в царській Росії, а згодом і в Радянському Союзі політичний розшук був здебільшого інститутом позасудового переслідування людей і збору відповідної інформації. Тому до вказаних вище підгруп слід додати ще одну — матеріали, що відкладалися у каральних органах і не доходили до суду.

За радянських часів з'явилися нові різновиди судово-слідчих джерел, небачені раніше у практиці судочинства цивілізованих країн: розстрільні списки, рішення позасудових надзвичайних органів ("двійок", "трійок"); розписки або приписки про виконання смертних вироків тощо. До судочинних матеріалів цього часу примикають і такі документи, як звернення засуджених до державних і громадських діячів, державних та інших організацій. Наприклад, репресований в роки радянської влади поет В. Стус звертався зі скаргами на рішення судів до секретарів ЦК Компартії України П. Шелеста, Ф. Овчаренка, Голови Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного, до Пен-Клубу тощо73.

На характер судово-слідчих джерел істотно впливає статус у державі судів та інших органів, шо примикають до них, ступінь їх самостійності у вирішенні питань. Наприклад, утручання в радянський час партійних органів у роботу органів судочинства та правопорядку призводило до втрати ними об'єктивного підходу до вирішення справ.

Працюючи з документами судів, карально-репресивних органів, слід мати на увазі, що в їхніх архівах, окрім судово-слідчих матеріалів, відклалися й інші різновиди джерел. Приміром, у польсько-литовську добу суди, що відігравали в той час надзвичайно велику роль у державі, перетворилися на своєрідні сховища найбільш цінних матеріалів з різних сторін життя, насамперед актових джерел, оскільки до актових книг численних судів (гродських, земських, трибунальних, магістратських тощо) вписувалися різного роду умови, договори, зобов'язання приватних осіб, королівські жалувані грамоти, привілеї, сеймівські конституції, статути про податки, наслідки люстрації королівських володінь тощо.

За пізніших часів серед судочинних матеріалів опинилися й речові докази виступів проти існуючого ладу — особисті речі, програми й статути політичних партій та громадських організацій, їх агітаційно-пропагандистська література, преса, твори звинувачених та ін. (ці джерела розглядаються в інших розділах).

Із судово-слідчих джерел особливу цінність для історика становлять матеріали політичних процесів. У Росії, починаючи зі створеного ще на початку XVIII ст. Петром І Преображенського приказу, політичні розслідування стали невід'ємною частиною діяльності карального самодержавно-бюрократичного апарату. В 1802 р. у системі державного управління було створено Міністерство внутрішніх справ, а при ньому організована таємна політична експедиція. Згодом назви установ, їх кількість мінялися, проте незмінним залишалася їхня основна функція — захист самодержавного ладу. Політичний розшук у різні періоди вели такі установи: Особливий секретний комітет, Комітет вищої поліції, Особлива канцелярія, відділення власної його Імператорської величності канцелярії, Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, Слідча комісія для політичних справ при Київському, Подільському і Волинському губернаторі (1846 — 1882). У 1827 р. був створений сумнозвісний корпус жандармів. Він мав п'ять округів, які, наче павутина, обплутали всю Росію. Цінні відомості історик може почерпнути і з кримінальних справ, тим більше, що будь-які виступи проти властей розглядалися судами здебільшого як кримінальні дії.

Обсяг судово-слідчих документів у різні періоди історії був неоднаковим. До початку XIX ст. судово-слідчих справ збереглося небагато, проте звернення до них дає можливість конкретніше уявити форми протесту народних мас проти існуючого ладу. Як приклад, можна навести протокол допиту гайдамаки Семена Гаркуші, учасника Коліївщини (1768), який очолював повстанський загін, що упродовж 15 років діяв


Сторінки: 1 2