Оскільки О. Лаппо-Данилевський читав у Петербурзькому університеті курс дипломатики приватних актів, він опрацював і сформулював основні правила й особливості вивчення цього виду джерел. Зокрема, він охарактеризував три види їх аналізу: історичний (визначення часу, місця написання тощо), дипломатичний (з'ясування складу акту шляхом граматичного і символічно-аналітичного методу); юридичний (виділення складу юридичної угоди, покладеної в основу акту).

О. Лаппо-Данилевський у розробці методів джерелознавства набагато випередив свою епоху. На жаль, його творча спадщина була значною мірою забута. І тільки сьогодні історики починають виявляти інтерес до багатьох висновків ученого, особливо до розроблених ним психологічних методів інтерпретації джерел.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. проблеми методики знайшли відображення у курсах з джерелознавства, що читалися в університетах України. Зокрема, в Київському університеті вивчали "Джерела для історії Південно-Західної Росії" (В. Антонович), "Літературні та речові джерела російської історії" (В. Данилевич)7. Ці курси будувалися за видовою ознакою писемних джерел. У них послідовно характеризувалися літописи, житія святих, оповідання іноземних авторів та інші джерела.

У XX ст. розвиток методики джерелознавства відбувався головним чином у напрямі удосконалення методів зовнішньої та внутрішньої критики джерел різних видів, що знайшло відображення в посібниках з джерелознавства, виданих на початку 40-х років. Проте недостатня розробленість проблем методики відбилася і на їх змісті. По-перше, автори орієнтувалися переважно на джерела давньої історії та середньовіччя, що апріорі навіювало думку про те, нібито пізніші джерела не потребують такої ретельної перевірки. По-друге, в більшості посібників основна увага приділялася огляду джерел та їх видовій характеристиці.

В середині 50-х років, з активізацією історичних досліджень, постало питання про необхідність ґрунтовнішого висвітлення в посібниках для студентів методики джерелознавства. Своєрідним проривом у поширенні нового підходу до викладу проблем джерелознавства було створення в 60— 70-х роках серії навчальних посібників у Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Зокрема, професор В. Стрельський намагався дати студентам у своїх посібниках повніше уявлення про загальні принципи та методику відбору джерел, їх критики, аналізу та синтезу, розкрив структуру зовнішньої та внутрішньої критики8. Професор Київського університету М. Варшавчик у ряді праць уточнив систему методів джерелознавства 9. Він запропонував відмовитися від поділу джерелознавчої критики на зовнішню і внутрішню, замінивши його іншим поділом — на аналітичну і синтетичну критику. Перша з них передбачала увесь комплекс праці над окремим джерелом, друга — над комплексом джерел10. Такі підходи простежуються і в новітніх посібниках з джерелознавства, створених ученими Московського та Російського гуманітарного університетів11.

На жаль, багато хто з авторів джерелознавчих праць ігнорують нові підходи до аналізу джерел. Більше того, за останнє десятиріччя увага до проблем методики джерелознавства навіть послабилась. Деякі історики взагалі виступили проти виділення в посібниках проблем методики в окремий розділ, оскільки, на їхню думку, методика джерелознавчого аналізу конкретна: вона зумовлена характером кожного окремого джерела, а також тими завданнями, що їх ставить перед собою історик 12.

Безумовно, є суттєва різниця у прийомах вивчення, скажімо, найдавніших чи козацьких літописів і сучасних писемних джерел. Проте слід ураховувати й те, що в джерелознавстві є загальні принципи, методи, правила, прийоми, способи, які включають, зокрема, набір логічних, технічних процедур, якими має керуватися кожен історик, працюючи над будь-якими видами джерел. Ці методи становлять т. з. загальноджерелознавчу методику (термін С. Шмідта) на відміну від окремої методики, яку розробляють спеціальні історичні дисципліни, зокрема палеографія, геральдика, метрологія, сфрагістика, кодикологія та ін. Звичайно, загальні принципи і методи джерелознавства у праці історика мають обов'язково органічно поєднуватися із т. зв. окремою, а також видовою методикою, оскільки методичні прийоми використання та наукової критики джерел нерозривно пов'язані з їх видовою природою.

Отже, колективними зусиллями джерелознавців багатьох поколінь створена досить струнка система дослідження джерел, узагальнена методикою джерелознавства: визначені основні завдання й етапи джерелознавчої роботи історика, їх зміст, сформульовані загальні закономірності, принципи, прийоми, правила, методи отримання з джерел не лише відкритої, а й закритої та прихованої інформації.

Етапи роботи з джерелами

Для історика дуже важливо чітко уявляти і дотримуватися послідовності у роботі з джерелами, адже від цього залежить ефективність і якість їхнього дослідження. Фахівці висловлюють різні думки щодо кількості етапів у роботі з джерелами: одні називають п'ять (М. Варшавчик, А. Ніколаєва), інші шість (В. Стрельський). Та й назви етапів формулюються по-різному. Це пояснюється кількома причинами.

По-перше, це питання недостатньо досліджене, зокрема дається взнаки брак наукового обґрунтування критеріїв виділення того або іншого етапу. Чи потрібно, наприклад, виділяти етап реконструкції джерела? Справді, історикам іноді доводиться вирішувати це питання. Академік О. Шахматов, працюючи над давнім літописним зведенням "Повість временних літ", провів реконструкцію цієї видатної пам'ятки писемності. Але практично до реконструкції писемних джерел історики та філологи вдаються дуже рідко, оскільки це складний процес, який вимагає високої ерудиції, тривалої праці. До того ж реконструйована пам'ятка втрачає риси першоджерела. Таким чином, у звичайній роботі історика етап реконструкції джерела можна не виділяти, хоча іноді його й називають.

По-друге, у ряді випадків науковий підхід до визначення етапів підміняється кон'юнктурними міркуваннями. За радянських часів вважалося за необхідне виділяти етап класового аналізу джерел. Це була своєрідна данина принципу партійності, який був ідеологічно обов'язковим для всіх істориків, незалежно від профілю їхньої діяльності.

По-третє, іноді змішують етапи праці джерелознавця над конкретним джерелом і над комплексом джерел з певної проблеми, хоча останнє поняття набагато ширше. На нашу думку, в роботі історика над джерелами можна виділити такі найважливіші етапи:*

пошук, виявлення і попередній відбір джерел для наступної праці з ними;*

класифікація джерел (див. розділ IV);*

дослідження джерел, їх аналітична критика;*

синтетична критика та наукове використання досліджених джерел.

Кожен із цих етапів має також свою структуру, що заслуговує докладнішого з'ясування.

Література

1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.

2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.

3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.

4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.

5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.

6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.

7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.

8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.

9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.