Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Основні компоненти та спеціальні історичні дисципліни в структурі джерелознавства

Основні компоненти та спеціальні історичні дисципліни в структурі джерелознавства

План

1. Основні компоненти історичного джерелознавства

2. Спеціальні історичні дисципліни в структурі джерелознавства

Основні компоненти історичного джерелознавства

Початковим етапом структуризації джерелознавства був поділ його на теоретичне (загальне) і практичне (конкретне). Ці дві складові тривалий час були основними і мало не єдиними структурними одиницями. Проте з розвитком джерелознавства як окремої галузі історичної науки, вивченням поняття "історичне джерело", яке є наріжним у джерелознавстві, його функцій та завдань змінилося ставлення й до структурних частин джерелознавства. Вчені дійшли висновку, що, по-перше, ці дві категорії ("теоретичне" і "практичне") тісно пов'язані між собою. Якщо підходити до "практичного" як до "конкретного", то слід мати на увазі, що "конкретне", як логічна форма, включає як теоретичну, так і практичну частини; по-друге, структура джерелознавства набагато складніша і вимагає системного підходу до виділення структурних компонентів.

Одним із перших, хто спробував подати обґрунтовану структуру джерелознавства, був російський історик С. Шмідт. І хоча він також поділяв джерелознавство на теоретичне і конкретне, проте зміст конкретного джерелознавства розкрив так, що традиційною залишилася тільки назва. На думку вченого, теоретичне джерелознавство складається з теорії джерела та теорії пізнання джерела. А конкретне джерелознавство включає в себе розробку питань різних галузей історичної науки, різних типів і видів джерел; джерел окремого регіону, країни, періоду або окремої проблеми. Крім того, конкретне джерелознавство включає в себе джерелознавство окремих класів джерел, описове та емпіричне (прикладне) джерелознавство. При цьому загальне джерелознавство окремих класів джерел наближається до теоретичного джерелознавства і навіть може виступати самостійно як складова загальнотеоретичного джерелознавства7.

Оригінальну структурну схему джерелознавства запропонував російський історик І. Ковальченко. Він звернув увагу на наявність взаємозв'язку методології, методики і техніки дослідження. Вчений вживав як синоніми поняття теоретичного (загального) та конкретного (прикладного), що традиційно відповідає структуризації джерелознавства. У його схемі виділяються три напрями джерелознавчих досліджень. Перший напрям — теоретико-методологічний — пов'язаний з дослідженням історичних джерел у руслі аналізу відображально-інформативних процесів у суспільстві, тобто відбиває загально філософський аспект джерелознавства. Другий — загально-джерелознавчий, або суто дисциплінарний, його завданням є вивчення історичних джерел окремої епохи, або окремих їх видів, як явищ історичної дійсності. Третій напрям — прикладний, є основою для аналізу тих чи інших історичних явищ та процесів8. Така структурна схема джерелознавства повніше охоплює основні напрями джерелознавчих досліджень, глибше відбиває структуру джерелознавства як комплексної науки й водночас відкриває можливості для подальшої конкретизації цієї проблеми.

Найбільш обґрунтовану структуру джерелознавства розробив у докторській дисертації, а згодом і в ряді підручників український дослідник М. Варшавчик9. Його концепція структури джерелознавства базується на певній відмінності наукової теорії від практики. Вчений дійшов висновку про доцільність розмежування теоретичного джерелознавства і джерелознавчої практики. В укладеній ним схемі структура джерелознавства розглядається у чотирьох аспектах: логічному, предметному, функціональному та субдисциплінарному. Виходячи з цієї схеми структури історичного джерелознавства й ураховуючи сучасні теоретико-методологічні розробки в даній галузі, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету ім. Тараса Шевченка працює над виробленням такого варіанту схеми, в якому органічно поєднувалися б основні структурні компоненти джерелознавства як комплексної науки.

Пропонований логічний аспект структури історичного джерелознавства включає чотири основні компоненти, які органічно пов'язані між собою: теорію, методологію, методику та практику джерелознавства.

Теорія джерелознавства (система знань про інформативні властивості історичного джерела, що розкриває його соціальну та гносеологічну природу) тісно пов'язана з методологією (системою теоретичних знань, на основі яких формуються метод і методика джерелознавства) і базується на загальноісторичних принципах пізнання. Саме методологія джерелознавства (принципи та правила дослідження джерела) лежить в основі його методики — системи прийомів і методів, які використовує історик при виявленні та критиці конкретних джерел. Разом усі ці складові утворюють систему теоретичних знань — методологію.

Предметний аспект структури джерелознавства передбачає виокремлення в ньому джерелознавства окремих історичних наук, історичних епох, проблем науки, сфер суспільного життя, окремих регіонів та окремих груп джерел. Стосовно змісту предметного аспекту структури джерелознавства зазначимо, що сучасне історичне джерелознавство включає багато структурних компонентів, які відповідають напрямам історичної науки та окремим її галузям. Як основу для їх класифікації можна обрати хронологічний, просторово-географічний, тематичний та інші принципи. Так, кожен із напрямів дослідження окремих джерелознавчих проблем відрізняється специфікою методів вивчення минулого, особливими прийомами критичного 

Спеціальні історичні дисципліни в структурі джерелознавства

Субдисциплінарний аспект висвітлює взаємозв'язок історичного джерелознавства з комплексом спеціальних історичних (джерелознавчих) дисциплін (СІД). Системний аналіз структури джерелознавства дає можливість з'ясувати місце і роль у ній спеціальних історичних дисциплін, які вважаються підлеглими джерелознавству, є його субдисциплінами. Будучи підсистемою джерелознавства, спеціальні історичні дисципліни самі виступають як система, що має власну структуру. Деякі історики за основу групування дисциплін беруть типи і види джерел, котрі вивчають спеціальні дисципліни, інші — проблеми, які ними досліджуються, треті — функції, що їх виконують спеціальні дисципліни в рамках джерелознавства, четверті — характер і особливості їхніх методичних прийомів.

Найбільш обґрунтованим і чітким нам видається поділ спеціальних історичних дисциплін на два класи: 1) дисципліни, завданням яких є вивчення окремих типів (видів) джерел (нумізматика — монети, сфрагістика — печатки, геральдика — герби); 2) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами і вивчають окремі риси та елементи, притаманні джерелу, незалежно від його видової приналежності (палеографія — зовнішні ознаки писемних пам'яток, хронологія — системи літочислення тощо). Відрізняються ці класи предметом дослідження. Нерідко вони можуть вивчати одні й ті ж джерела, проте кожна з дисциплін використовує свої специфічні методи, пристосовуючи їх до різних за формою, змістом та функціями у суспільстві джерел. Так, маючи загальний з джерелознавством об'єкт вивчення, зазначені дисципліни вирішують окремі питання, що допомагають історику дістати комплексне, досить повне уявлення про дане джерело.

Слід зазначити, що з розвитком історичних та джерелознавчих знань кількість спеціальних історичних дисциплін зростає. Це відбувається не лише за рахунок відгалуження нових дисциплін від старих. Як правило, об'єктивною підставою для самовизначення окремої спеціальної джерелознавчої дисципліни є потреба, а також її спроможність вирішувати методологічні проблеми самостійно. Так, свого часу від нумізматики відокремились фалеристика та медальєрика. Кожна з цих дисциплін має сьогодні усталений предмет дослідження і користується вивіреною методикою та прийомами дослідження. Від дипломатики відмежувалась сфрагістика, яка вивчає печатки і на основі їх аналізу може встановити не тільки справжність або підробку документа, а й вирішувати цілий ряд інших питань, пов'язаних з еволюцією органів державного управління, проведенням суспільних та адміністративних реформ тощо. Від палеографії відокремилось філігранознавство — наука, що вивчає водяні знаки на папері. Таким чином, окрім датування рукописів шляхом проведення текстологічного та палеографічного аналізу, філігранознавство самостійно вивчає технологію виробництва паперу та його поширення, час написання недатованого документа, водяні знаки виробників і користувачів паперу та багато інших питань.

Сьогодні комплекс спеціальних історичних дисциплін має визначену галузь дослідження, охоплюючи різноманітні напрями вивчення історичних джерел і налічує майже 80 назв. СІД самостійно вирішують спеціальні питання джерелознавчого характеру. Водночас виникнення і розвиток комплексу СІД перебуває у прямій залежності від розвитку власне історичної науки. Особливості методичних прийомів спецдисциплін зумовлені специфікою носіїв різнопланової історичної інформації та унікальністю предмета їхнього дослідження. Ефективність прийомів роботи з джерелами залежить від рівня розробки теоретичних питань кожної з дисциплін, а головне — від розробки загальних проблем джерелознавства, оскільки завдання і дослідницькі прийоми джерелознавства та спецдисциплін тісно пов'язані між собою. З огляду на це доцільно розрізняти дві групи спецдисциплін (див. схему на с. 55). До першої з них відносимо боністику, вексилологію, геральдику, нумізматику, сфрагістику, фалеристику та деякі інші, а до другої — герменевтику, криптографію, метрологію, палеографію, текстологію, хронологію тощо.

Розглянемо особливості дисциплін, що досліджують окремі групи джерел, на прикладі сфрагістики (сігіллографії) — науки, що вивчає печатки, а також споріднені з ними пломби, циліндри, скарабеї, керамічні та гончарні клейма, знаки-штампи на металевих виробах. Відомо, що термін "сфрагістика" походить від грецького слова "сфрагіс" — печатка. У західноєвропейській історіографії поряд з назвою сфрагістика вживається термін "сігіллографія" (від латинського слова "сігіллюм", що також означає "печатка"). Інколи цей термін застосовується і в українській історіографії.

В історичній науці печатки досліджують як джерело при вивченні пам'яток матеріальної культури та прикладного мистецтва, історії державних установ, символіки, емблематики, суспільно-ідеологічних поглядів. Перші писемні згадки про сфрагістичні пам'ятки Київської Русі знаходимо у "Повісті временних літ". Дані цього літопису підтверджуються і речовими знахідками. До нас дійшли печатки Святослава Ігоревича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Мстислава Володимировича.

Велику джерельну цінність мають печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, військових територіальних об'єднань — полків, сотень. Найдавнішою з козацьких печаток, що дійшла до нас, є печатка гетьмана Григорія Лободи на Універсалі 1595 р.

Сфрагістичні


Сторінки: 1 2 3