Справжній ренесанс української періодики пов'язаний з Українською революцією 1917—1920 pp. та відновленням української державності. В 1917 р. в Україні виходило понад 550 газет різних політичних напрямів. Усі ці видання є важливим джерелом для вивчення тогочасних подій. Особливу цінність серед них мають видання Центральної Ради — "Нова Рада", "Вістник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки", а також газети провідних політичних партій України — "Боротьба" (орган Української партії соціалістів-революціонерів), "Робітнича газета" (орган Української соціал-демократичної партії) та ін.

Зі встановленням радянської влади періодична преса стала розглядатися більшовиками як головна ідеологічна зброя у боротьбі за "радянізацію" України. Склався формальний поділ преси за напрямами: на партійну, радянську, профспілкову, комсомольську, кооперативну, видання громадських організацій, хоча усі вони перебували під невсипним наглядом більшовицьких партійних органів. Змінилося обличчя газет — обов'язковим атрибутом кожної з них стали, наприклад, передові статті, в яких редактори видань, виходячи з настанов Комуністичної партії, визначали пріоритетні завдання друкованих органів на різних напрямах роботи. Встановлення жорсткого партійного контролю над пресою призвело до збіднення її змісту. Газетні сторінки заповнювалися одноманітними матеріалами (постановами партійних органів та іншою обов'язковою інформацією). Були здійснені кроки щодо забезпечення періодичних видань однотипною, політично перевіреною інформацією. З цією метою ЦВК Рад України у березні 1919 р. створив Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ), яке наділялося правами центрального відомства УСРР. З утворенням Радянського Союзу було створено Телеграфне агентство СРСР (ТАРС), матеріали якого були зобов'язані публікувати усі друковані органи. Для всіх видань запроваджувалася цензура.

Гласність частково проникла на сторінки преси лише в період горбачовської перебудови. З середини 80-х років, крім офіційних, почали з'являтися самвидавні газети та часописи, а до 1990 р. в Україні вже склалася мережа незалежних газет, частина з яких мала антикомуністичну спрямованість.

Певною специфікою вирізнялася преса Західної України, Буковини, Бессарабії та Закарпаття 20—30-х років, а також періодика української діаспори.

Принципово новий етап у діяльності періодичної преси, розвитку її як історичного джерела розпочався з відновленням суверенної української держави. Цензура, партійний або державний контроль за змістом періодики були скасовані. Значно зросла кількість газет і журналів, збагатився їх зміст, поліпшилася якість. За станом на 1 січня 1999 р. в Україні виходило 4018 друкованих засобів масової інформації (зареєстровано ще більше—8300)102.

Орієнтуватися в океані преси історику допомагають численні бібліографічні покажчики. Деякі з них присвячені періодичній пресі Російської імперії103. Понад 600 назв газет і журналів, що видавалися в Україні у 1816 — 1916 pp., зафіксовані в бібліографічному посібнику В. Ігнатенка104. Його дані можна уточнити за каталогами дореволюційних газет, створеними за фондами Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського105. Ця бібліотека нині створює серію бібліографічних покажчиків преси з різних періодів історії України XX ст. (1917-1920, 1921-1925, 1926-1929, 1930-1934, 1941-1945 pp. тощо). Деякі з них уже побачили світ106.

Узагальнюючий характер мають довідники періодичної преси, підготовлені Книжковою палатою України — "Періодичні видання УРСР". Окремі випуски присвячені опису газет за періодами: 1917—1960 pp. (Харків, 1965); 1961 — 1980 pp. (Харків, 1983). Створювалися також відповідні журнальні покажчики: 1918—1950 pp. (Харків, 1956); 1951-1960 (Харків, 1964); 1961-1975 pp. (Харків, 1984); 1976—1980 pp. (Харків, 1988). На жаль, за радянських часів до покажчиків не включалася українська періодика, що видавалася за межами СРСР, тому за довідками про її стан варто звертатися до покажчиків західноукраїнської та зарубіжної періодики 107. Сучасний стан періодичних видань України також відображений у довідковій літературі108.

Досліджуючи періодичну пресу як джерело, слід мати на увазі, що на зміст газет та журналів, рівень повноти й об'єктивності вміщеної в них інформації впливали не лише кваліфікація авторів та редакційних працівників, а й умови, в яких видавалися друковані органи. Наприклад, у царській Росії періодична преса видавалася в умовах жорсткої попередньої цензури, запровадженої ще у 1720 р. Про характер настанов органам цензури дає уявлення царський указ від 20 червня 1848 р., в якому наголошувалося: "Не должно быть допускаємо в печать никаких, хотя бы косвенных порицаний действий или распоряжений правительства и установленных властей, к какой бы степени сии последние не принадлежали" 109.

Цензура супроводжувала всю діяльність преси України з часу її виникнення і майже до кінця XX ст. : адже й за радянських часів вона продовжувала жорстко контролювати засоби масової інформації. Цим опікувалися Головліт України та його філії на місцях.

Сучасні історичні журнали України

Тому, використовуючи періодику як джерело, слід ураховувати законодавство про цензуру, пам'ятаючи, що деякі теми взагалі заборонялися для висвітлення у пресі. Наприклад, напередодні селянської реформи 1861 р. в Росії уряд спеціальною постановою від 22 квітня 1858 р. заборонив обговорення в пресі проблеми викупних платежів, тобто найбільш гострого питання реформи. За радянських часів партійні органи під час голодомору 1932 — 1933 pp. і в наступні роки заборонили уживати навіть само слово "голод", тому матеріали про голодомор 1932 — 1933 pp., так само як і про голод 1946 — 1947 pp. в офіційній періодиці СРСР відсутні.

Ліквідація будь-яких цензурних обмежень у видавничій діяльності після проголошення незалежності України не знімає проблеми критичної перевірки відомостей, що наводяться у пресі. Для багатьох видань і сьогодні є актуальним питання об'єктивності у висвітленні подій, неадекватної оцінки тих чи інших явищ і фактів і т. ін. Тому при користуванні пресою доцільно застосовувати порівняльний аналіз відомостей, що містять у собі газети та журнали різних політичних орієнтацій. Такий підхід є запорукою об'єктивної оцінки джерел і правдивого висвітлення подій.

Незважаючи на складні умови праці, більшість журналістів в усі часи намагалися донести до читачів об'єктивну інформацію з усіх сучасних їм проблем, тому преса для історика є одним з основних комплексних джерел з історії українського суспільства за останні століття.

Література

1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.

2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.

3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.

4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.

5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.

6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.

7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.

8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.

9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.