У широкому розумінні актуалізована інформація джерел — це весь масив відомостей з тієї чи іншої історичної проблеми, якими оперує сучасна історична наука, а потенційна — та, що на сьогодні ще залишається поза межами історичних знань. Однак це не означає, що потенційна інформація поступово вичерпується й історики залишаються без роботи. Джерельна інформація в усіх її різновидах практично невичерпна. Про це красномовно свідчить той факт, що після майже трьохсотрічного вивчення "Повісті временних літ" дослідники й досі не мають спільної думки щодо автора цього джерела, не кажучи вже про дискусії, що точаться навколо багатьох відомостей "Повісті" та їх трактування.

Таким чином, основною якісною ознакою історичного джерела є його здатність нагромаджувати, зберігати й віддзеркалювати різноманітну інформацію про минуле, відображати різні аспекти людської діяльності в реальному історичному процесі. Однак слід пам'ятати, що історик не завжди може використати цю інформацію в науковому дослідженні з ряду причин: фрагментарності пам'яток минулого, оскільки значна кількість речових, зображальних, словесних джерел дійшла до нашого часу у фрагментах, що обмежує можливості їх вивчення у науковому плані, хоча багато з них описані у спеціальних довідкових виданнях і використовуються як ілюстрації; недостатньої розробки спеціальних наукових методик вивчення та використання окремих груп джерел, передусім, деяких різновидів поведінкових, звукових, машиночитаних документів тощо; існування прогалин у джерельній базі історичної науки в цілому й історії України зокрема, що, з одного боку, стимулює пошукову діяльність істориків, а з іншого, — примушує їх інколи доводити вірогідність тих пам'яток минулого, які відносяться до так званих джерельних міфів ("Якимівський літопис", "Велесова книга" тощо), справжність яких не доведена.

Можна навести чимало прикладів, коли інформація, яка не може бути використана в науковому історичному дослідженні, досить активно побутує в популярних, публіцистичних, художніх творах на історичну тему. Звичайно, інколи це може мати позитивне значення для процесу історичного пізнання, якщо автор твору спрямовує увагу громадськості на необхідність подальшого вивчення джерела, його нерозкритих інформативних можливостей, подає свої версії у вигляді гіпотез. Інша річ, коли версії подаються як наукова істина, навіть тоді, коли вони ґрунтуються не на всебічному аналізі використаної пам'ятки, а на власних уподобаннях автора. Некритичне використання недостатньо вивчених і неперевірених свідчень формує безвідповідальне ставлення до джерел, до їх походження, достовірності і трактування.

Підсумовуючи сказане, необхідно наголосити, що розробка теорії історичного джерела залишається пріоритетним завданням джерелознавства. Іншими важливими теоретичними проблемами джерелознавства є класифікація історичних джерел, джерелознавчий аналіз та синтез (критика джерел), проблеми розробки основних понять, категорій і термінів джерелознавства, історіографія джерелознавства, встановлення його внутрішньої структури та взаємодії з історичною наукою, її спеціальними галузями та дисциплінами, про що йтиметься у наступних розділах підручника. Зазначимо, що найбільш поширеним методом джерелознавства виступає джерелознавча критика як пріоритетний шлях встановлення автентичності джерела, достовірності джерельної інформації, отримання на цій основі наукового фактичного знання. У процесі джерелознавчої критики застосовуються всі конкретні дослідницькі методи, які використовує історик. Перш за все ті, що мають характер загальнонаукових аналізу і синтезу, історичний і логічний, хронологічний і ретроспективний та ін. Історик використовує також міждисциплінарні методи, зокрема статистичний (включаючи статистично-математичні, кількісні методи), соціологічний та ін. Існує багато спеціальних методів, які властиві саме історичному пізнанню: порівняльно-історичний, синхроністичний, діахронічний тощо. Нарешті, вивчаючи джерела історик звертається до специфічних джерелознавчих методів — пошуку, виявлення та відбору джерел, з'ясування конкретно-історичних умов їх виникнення, текстологічного вивчення, підвищення інформативної віддачі, встановлення міжджерельних зв'язків, утворення комплексів джерел та ін.

Засадничі основи методології мають визначальне значення для джерелознавчої практики. Питання про співвідношення методології і методики в джерелознавстві є досить складним, оскільки вони мають спільний предмет — закономірності процесу наукового пізнання джерел. Більше того, методика є структурним компонентом методології. Водночас існують певні підстави для їхнього умовного розмежування. Вони полягають у тому, що методологія має справу із загальними принципами (правилами) вивчення джерел (наприклад, конкретно-історичного підходу при визначенні впливу об'єктивно-суб'єктивних чинників на процес формування і функціонування джерел, їх зміст, дотримання вимог об'єктивності у джерелознавчій критиці), всебічності у підході до джерел та їх груп. Методика ж — це сукупність конкретних дослідницьких прийомів, процедур, за допомогою яких реалізуються вимоги методології (наприклад, прийоми встановлення авторства, часу та місця створення джерела, методи і способи здобуття джерельної інформації тощо).

Джерельна база історичних досліджень

Поряд з поняттям історичного джерела в історичному джерелознавстві важливе місце займає поняття джерельної бази, під якою розуміють сукупність джерел, на які спирається історичне пізнання. Одним із перших термін "джерельна база" (на противагу термінові "джерелознавча база") запровадив С. Шмідт у 60-ті роки XX ст. За визначенням М. Ковальського та Ю. Святця, джерельна база — це сукупність (система) джерел різноманітних типів, родів, видів та різновидів, що акумулюють оптимальну інформацію про історичний процес, явище, подію. Довідник з джерелознавства історії України розглядає джерельну базу як сукупність джерел, на які спирається історичне пізнання. Вона включає в себе джерела, що є продуктом людської діяльності, а також ті, що не залежать від неї: природничі, географічні та ін.

За своєю структурою джерельна база нагадує компоненти джерельної інформації. Вона має два основних рівня: а) первісна, або початкова, джерельна база, що сформувалася паралельно з подіями чи невдовзі після них. Ця початкова база внаслідок стихійних лих, соціальних катаклізмів, революцій, воєнних подій, недбайливого зберігання або цілеспрямованих акцій частково, а інколи й повністю, могла бути втраченою; б) реальна джерельна база — джерельний корпус або комплекс джерел, що зберігся до наших днів.

Реальна джерельна база ділиться на дві великі підгрупи: 1) актуалізована джерельна база, тобто історіографічно засвоєна шляхом публікацій археографічного характеру, аналізу або цитування в наукових дослідженнях; 2) потенційна джерельна база, що реально існує, але невідома історикам. Вона може бути виявленою, дослідженою і оприлюдненою. Реальна база неухильно збагачується в результаті пошуку, виявлення існуючих, але ще не відомих і не залучених до наукового обігу джерел, поповнення за рахунок створення нових пам'яток, що відкладаються у процесі діяльності людей. Ідеться про величезний масив сучасної інформації, документообігу, періодичної преси, службового і приватного листування, кінофотофоновідеодокументів, мемуарів та спогадів, матеріалів конкретно-соціологічних досліджень тощо.

Межі джерельної бази, її склад і характер завжди визначаються проблематикою і характером дослідження. Вона має хронологічні й географічні ознаки. Наприклад, джерельна база середньовіччя залежно від теми дослідження може включати всю сукупність пам'яток, створених людством у середні віки і збагачених у наступні епохи, а також у відповідних географічних межах, коли ведеться узагальнююче дослідження або вивчаються окремі регіони чи країни, наприклад, опрацьовується історія середньовічної Західної Європи, Польщі чи України.

Багату і різноманітну джерельну базу має історія українського народу, яка у хронологічному вимірі охоплює джерела з часів палеоліту і до наших днів, а в географічних межах включає як етнічні землі, на яких безпосередньо формувався український етнос, так і країни, в яких проживали чи проживають українці, в яких зберігаються документальні та інші пам'ятки з історії України. При цьому слід мати на увазі, що історія України це не лише історія українців, а й тих етнічних груп і народів, які мешкали або мешкають на її території. Це означає, що до джерельної бази історії України відноситься увесь комплекс історичних джерел, що містять будь-які відомості як про праукраїнців та українців, так і про етнічних поляків, євреїв, росіян, німців, кримських татар, греків, болгар, вірмен, караїмів, угорців, білорусів, молдаван, інших етнічних груп, які з найдавніших часів проживають на українських землях.

Важливе значення для практики наукового історичного дослідження має окреслення й аналіз джерельної бази конкретної проблеми, що є предметом курсової, бакалаврської, дипломної, магістерської чи дисертаційної роботи тощо. Незалежно від їхнього обсягу і мети, кожен історик має дотримуватися принципу всебічного дослідження джерельної бази обраної проблеми.

Таким чином, поняття історичного джерела, джерельної інформації, джерельної бази посідають важливе місце в теорії джерелознавства та історичної науки в цілому.

Бібліографічні посилання

1. Варшавчик М. Я. Джерело історичне //Джерелознавство історії України: Довідник. Київ, 1998. С. 40—42.

2. Святецъ Ю., Доорн П., Кліометрика. Ч.І. Інформаційні технології та інструменти: Підручник /За ред. проф. В. В. Підгаєцького. Дніпропетровськ, 1998. С. 19.

3. Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998. С. 44.

КЛАСИФІКАЦІЯ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ

Однією із вузлових проблем теорії і практики історичного джерелознавства є класифікація джерел.