У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент


унікальний напрям і наукову школу німецької класичної історії1. Її представники проголосили основним завданням історіографії фіксацію історичних фактів, що містяться в "першоджерелах", створених очевидцями або сучасниками подій. Основна увага приділялася дослідженню документів зовнішньополітичних інститутів різних держав, а методика джерелознавчого аналізу зосереджувалася здебільшого на зовнішній критиці джерел.

Ідеї Школи Ранке справили значний вплив на західноєвропейських позитивістів, які також чимало зробили для опрацювання теорії та практики джерелознавства. До того ж, створена у 1884 р. Американська історична асоціація на своєму установчому з'їзді проголосила ідеї Ранке каноном для американської історіографії.

Важливою заслугою позитивістської історіографії, що базувалася на історіософських поглядах І. Тена й О. Конта, є визнання пріоритету джерел в історичному дослідженні, опрацювання теорії проблем джерелознавства, хоча самому визначенню поняття історичного джерела її представники не надавали особливого значення. Тен вважав, що джерело — це лише форма, подібна до реліктової мушлі. Точніше й лаконічніше цю думку сформулювали Ш. В. Ланглуа і Ш. Сеньобос, які розуміли під джерелами сліди, залишені думками і діями людей. Абсолютизація історичного факту, з одного боку, спонукала істориків-позитивістів до розробки таких проблем джерелознавства, як групування джерел, систематизація історичних знань. Вони окреслили роль допоміжних історичних дисциплін у встановленні історичних фактів, розробляли методику зовнішньої критики джерел. З іншого боку, за детальним аналізом фактів, що містилися в джерелі, та їхньою абсолютизацією губилося розуміння джерела як реального явища історичного процесу, що має властивість не лише відображати факти, а й впливати на подальший розвиток подій. А втім на рубежі XIX—XX ст. вплив позитивістської історіографії на розвиток джерелознавства був визначальним для всієї Європи, в тому числі й для Росії та України.

Велику увагу пошукові й дослідженню різних груп історичних джерел приділяли російські історики XVIII ст. Г. Міллер і В. Татіщев, які всіляко сприяли розвиткові джерелознавства. Г. Міллер уперше в російській історичній науці застосував термін "джерело" у праці "Історія Сибіру", а також спробував класифікувати джерела за походженням (російські та іноземні). Значним був Його внесок у збирання та упорядкування історичних документів, виховання першого покоління істориків-архівістів, українців за походженням, М. Соколовського, М. Бантиша-Каменського, О. Малиновського та ін., які згодом чимало зробили для популяризації документів з історії України. В. Татіщев започаткував критичний метод аналізу деяких видів джерел, зокрема сказань іноземців, церковних книг, житій святих тощо. Завдяки йому до нас дійшли видані ним, але втрачені в оригіналі, цінні пам'ятки давньоукраїнського літописання, зокрема "Якимівський літопис" та ін.

Важливе значення для інтенсифікації джерелознавчих студій в Роси та Україні мала археографічна діяльність М. Новікова, який у своїй "Давній Російській Вівліофіці" оприлюднив значну кількість документів, зокрема духовних і договірних грамот, ханських ярликів, матеріалів Посольського приказу. Він видав також ряд літописів, які є важливим джерелом з української історії. У джерелознавчих працях М. Щербатова, І. Болтіна, А. Шльоцера розглядалися проблеми теорії та практики джерелознавства, досліджувались давньоруські літописи як історичне джерело.

Значний внесок у розвиток джерелознавчої теорії зробили представники "скептичної школи", або школи М. Каченовського, професора Московського університету. Вже перші його праці, присвячені критиці використання джерел у популярній тоді "Історії держави Російської" М. Карамзіна, привернули увагу істориків. Пізніше, піддаючи критиці творчий метод А. Шльоцера, М. Щербатова та М. Карамзіна, М. Каченовський та його послідовники виклали своє бачення історичної критики джерел (термін, що тоді означав джерелознавство), сформулювали основні види джерелознавчої критики, поділивши її на дипломатичну, або графічну (палеографічне дослідження джерел), історичну (перевірка джерел на відповідність "духові часу" їх створення), археологічну (пояснення слів і термінів — імен, посад, грошових знаків, звичаїв, судових процедур тощо). "Скептики" закликали істориків покінчити з беззастережною довірою до джерел, розробили новий метод їх аналізу, який, однак, не завжди вдало використовували у джерелознавчій практиці. Зокрема, вони припустилися ряду помилок при вивченні джерел з історії Київської Русі. Втім "скептична школа" зробила новий крок у розвитку методології джерелознавства.

Значний внесок у розвиток джерелознавчої методики зробили відомі російські історики середини і другої половини XIX ст. М. Погодін, В. Соловйов, В. Ключевський та ін. Зокрема, В. Ключевський дав визначення поняття джерела як пам'ятки минулого життя людей і цілих суспільств, поділив джерела на два види: залишки минулого та перекази про нього. Кожен вид він, своєю чергою, поділив на групи: акти, ділові документи вчений відносив до залишків, а літописи, сказання — до переказів. Велику увагу вчений приділив критиці джерел, вивченню їх окремих груп, кожна з яких, на його думку, потребує спеціальних методів дослідження. Історик розрізняв критику текстів (тобто зовнішню) та критику змісту (внутрішню). При цьому він (як і інші тогочасні історики) вважав, що законодавчі акти, діловодні документи, якщо доведено їхню справжність, спеціальної критики достовірності не потребують. На думку багатьох дослідників, з іменем В. Ключевського пов'язане становлення наукового джерелознавства в Росії.

Рубіжною віхою у розвитку українського джерелознавства стало відкриття університетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Чернівцях, заснування Київської археографічної комісії (1843 р. ), створення Архіву давніх актів у Києві, діяльність Історичного товариства Нестора-літописця. Національні та західноєвропейські традиції використання й оприлюднення джерел поєднувала Археографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, яка під керівництвом М. Грушевського започаткувала серійне видання "Жерела до історії України-Руси". Саме з іменем М. Грушевського, з його історичною школою у Львові та Києві пов'язані розробка і початок реалізації проекту, згідно з яким передбачалося видання літописних, правничих, актових, історико-літературних, історико-етнографічних, історико-статистичних пам'яток, унікальних зарубіжних джерельних матеріалів і матеріалів з історії церкви, освіти, матеріальної культури українського народу.

З нагромадженням джерел і розширенням рамок історичних досліджень, переходом до створення узагальнюючих, синтезуючих праць з історії назріла потреба в спеціальному опрацюванні питань, пов'язаних з пошуком, виявленням і залученням до наукових праць найрізноманітніших джерел, розробки методів перевірки їх достовірності, принципів описування та зберігання документів, їх публікації. Праці М. Бантиша-Каменського, О. Маркевича, О. Полетики та інших дослідників започаткували наукові підходи до вивчення джерел, їх відбору і методів інтерпретації, зокрема актових матеріалів, договірних грамот, реєстрів, привілеїв тощо.

Одним із піонерів збирання і наукового осмислення українських історичних пісень, дум, інших джерел народної творчості * був М. Максимович — перший ректор Університету Св. Володимира, видатний історик, етнограф, знавець старовини. Він став ініціатором створення в Києві Археографічної комісії для збирання і вивчення старожитностей, їхнього порятування від нищення. Праці М. Максимовича з історії Києва, українського козацтва, Хмельниччини та інші побудовані на великому джерельному матеріалі, завдяки чому вони не втратили свого значення й сьогодні.

Помітним внеском у дослідження теоретичних і методичних засад пошуку і опрацювання джерел стали дослідження М. Костомарова, П. Куліша, діяльність таких істориків, як М. Владимирський-Буданов, О. Лазаревський, М. Іванишев, В. Антонович, В. Іконников, І. Франко, М. Грушевський, Д . Яворницький, Д. Багалій, М. Василенко та ін. Великий ідейний вплив на національне забарвлення витоків українського джерелознавства справила творчість Тараса Шевченка, який особисто брав участь у збиранні пам'яток матеріальної і духовної культури українського народу як співробітник Київської археографічної комісії. У рамках історичних шкіл Києва, Харкова, Львова, Одеси, Чернігова сформувалися групи вчених, які плідно досліджували джерела з вітчизняної історії, заклавши тим самим фундамент національної джерелознавчої традиції. Найбільш помітною у цьому відношенні була київська історична школа, представлена В. Антоновичем, М. Іванишевим, О. Лазаревським, В. Іконниковим, І. Каманіним та іншими дослідниками. Вона увійшла в історію як школа документалістики.

Видатні українські історики-джерелознавці Володимир Антонович та Михайло Грушевський

Особливої уваги заслуговує джерелознавча діяльність професора Університету Св. Володимира В. Антоновича, засновника згаданої української історичної школи документалістики. Упродовж двадцяти років він був головним редактором Київської Тимчасової Комісії для розгляду давніх актів, головою Історичного товариства Нестора-літописця. В. Антонович уперше в Україні розробив і прочитав студентам у 1879 р. джерелознавчий курс з української історії. Він обґрунтував оригінальну класифікацію джерел, згідно з якою вони поділялися на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників. Історик чимало зробив для створення Київського центрального архіву давніх актів, виявлення нових джерел та їх публікації. На багатому і різноманітному документальному матеріалі побудовані всі його праці з історії України та українського козацтва.

Значний внесок у теорію джерелознавства зробив професор Київського університету, визначний історик-джерелознавець В. Іконников. Проблеми джерелознавчої критики він розглянув у серії статей, присвячених науковій діяльності Болтіна, Шльоцера, Карамзіна, Бестужева-Рюміна, а також у монографії "Скептична школа в російській історіографії та її противники" і фундаментальному "Досвіді російської історіографії". Вчений зазначав, що історик не може безпосередньо мати справу з предметом дослідження, а вивчає його за допомогою джерел, які відбивають враження сучасників подій. Джерела, на думку В. Іконникова, надзвичайно численні й різноманітні, тому їх доцільно поділити на певні категорії: писемні, усні та речові. Крім того, вчений виділяв прямі


Сторінки: 1 2 3 4