Виклав В. Іконников і своє бачення джерелознавчої критики, яку поділяв на нижчу (дипломатичну) й вишу (внутрішню). Важливу роль, на думку вченого, має відігравати й фантазія історика, а основою критики він уважав його здоровий глузд. Загалом підхід В. Іконникова до теоретичних проблем джерелознавства можна вважати позитивістським.

Важко переоцінити роль у розвитку українського джерелознавства найвидатнішого нашого історика М. Грушевського — найталановитішого учня і послідовника В. Антоновича. Після закінчення Київського університету він керував кафедрою у Львівському університеті, був головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, очолював Археографічну комісію, створив наукову Історичну школу у Львові, а пізніше в Києві. З його ініціативи було започатковане серійне видання "Жерела до історії України-Руси".

М. Грушевський дав блискучий приклад наукового використання творів античних авторів, давньоукраїнських літописців, зарубіжних істориків, хронік, найрізноманітніших архівних документів для створення історії українського народу. Характерною особливістю усіх його праць є ретельний аналіз і ефективне використання документів. Публікації джерел, здійснені М. Грушевським, не втратили значення і в сучасних умовах.

Варто також зазначити, що М. Грушевський широко залучав фольклорний матеріал, документи про розвиток письменства, друкарства, літератури. На таких унікальних джерелах побудована його п'ятитомна "Історія української літератури". Учений підготував цілу плеяду талановитих учнів, які добре прислужилися українському джерелознавству. Це, зокрема, С. Томашівський, І. Крип'якевич, М. Кордуба та ін.

У 80-х роках XIX ст. розпочалася наукова діяльність видатного українського історика, історіографа і джерелознавця Д. Багалія. Вчений свого часу читав курс історіографії у Харківському університеті. Він визначав її як наукову дисципліну, що, з одного боку, займається оглядом джерел (літописів, хронографів, житій святих, актів, грамот, записок іноземців тощо), а з іншого — подає виклад історії історичної науки. Тобто фактично курс Д. Багалія складався з двох частин — джерелознавства та історіографії. У джерелознавчій частині вчений подав історію виникнення і вивчення різних груп джерел, а потім їх аналіз, зокрема розглянув літописи як основне джерело давньої історії України, інші оповідні джерела, усні перекази та легенди, перекази іноземців, мемуарні джерела, актові документи, торкнувся теоретичних проблем джерелознавства.

Зверталися до проблем теорії джерелознавства й такі українські історики другої половини XIX — початку XX ст., як Ф. Фортинський, М. Костомаров, О. Маркевич, П. Голубовський, М. Владимирський-Буданов. Останньому ми завдячуємо ґрунтовним дослідженням пам'яток давньоукраїнського та литовського права.

Пошук, збирання, колекціонування, вивчення історичних старожитностей, у тому числі археологічних та архівних пам'яток, сприяли розвитку історичних знань, піднесенню історичної свідомості. Важливу роль у цьому процесі відігравали видання наукових праць НТШ, Українського наукового товариства в Києві та його історичної секції, публікації "Киевской старины", часописів "Україна", "Рідний край" та інших, діяльність губернських Учених архівних комісій.

Українська революція 1917—1920 pp., утворення Української Народної Республіки, заснування українських університетів, Української Академії наук, Національної бібліотеки та Національного архіву дали поштовх подальшому розвитку джерелознавчих досліджень, збиранню та опрацюванню джерел з української історії, створенню на їхній основі наукових досліджень. З встановленням радянської влади на перших порах, зокрема за умов політики "українізації" і завдяки поверненню з еміграції М. Грушевського, традиції національного джерелознавства за інерцією українського відродження продовжували розвиватись. Праці М. Грушевського, М. Слабченка, І. Каманіна, О. Гермайзе, Д. Багалія та інших учених заклали міцний фундамент наукового дослідження джерел. Благотворний вплив на розвиток українського архівознавства та археографії справили дослідження В. Веретеннікова та інших істориків.

Незважаючи на те, що джерелознавство, як і вся історична наука, були поставлені під партійно-ідеологічний контроль, відбувалася централізація архівної справи й обмежувався доступ до архівних фондів, а багато хто з істориків і архівістів був репресований, у 20-ті — на початку 30-х років у Росії та Україні вийшов ряд досліджень, присвячених теорії джерелознавства, класифікації джерел, методиці їх пошуку і використання. Значна увага приділялася збиранню та виданню видатних пам'яток історії. Відомий дослідник пам'яток феодального права академік Б. Греков започаткував багатотомне наукове видання законодавчих актів доби феодалізму, що охопило документи від "Руської Правди" до "Соборного Уложення" 1649 р. Академік Д. Лихачов, дослідник літописів та оповідних джерел, сприяв публікації багатьох літописних та літературних пам'яток Київської Русі. Теоретичні проблеми джерелознавства розглядалися у працях таких відомих істориків радянської доби, як М. Покровський, Л. Черепній, В. Буганов, С. Шмідт, М. Тихомиров, І. Ковальченко, О. Медушевська, О. Пронштейн та багатьох інших.

Вкрай негативний вплив на радянське історичне джерелознавство справили насадження ідеології тоталітаризму, практика репресій і переслідувань. У сумнозвісному листі Й. Сталіна "Про деякі питання історії більшовизму" (1931 р.) під гаслом революційної доцільності обґрунтовувалася ідея класового підходу й вибіркового використання і вивчення джерел, ігнорування фактів, виправдовувався відхід від наукових принципів.

Негативний вплив на розвиток українського джерелознавства у повоєнні роки справили постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (1947 р. ), атмосфера "ждановщини" та ідеологічних репресій, абсолютизація партійності науки.

Смерть Сталіна, критика культу його особи, "хрущовська відлига" дали поштовх розширенню джерелознавчих досліджень, повнішому залученню джерел. У 1964—1972 pp. в Україні видавався серійний збірник "Історичні джерела та їх використання", де висвітлювалися як теоретичні питання джерелознавства, так і конкретно-джерельні матеріали. На сторінках "Українського історичного журналу", заснованого у другій половині 1957 p., було запроваджено тематичну рубрику "Джерелознавство та історіографія". Активну участь у розробці теорії джерелознавства брали співробітники відповідного відділу Інституту історії Академії наук, кафедри архівознавства та джерелознавства Київського університету, історики Харківського, Львівського, Дніпропетровського та інших університетів. У 1963 р. викладачі кафедри Київського університету опублікували навчальний посібник 2, окремі розділи якого присвячувались джерелознавству, архівознавству та деяким іншим спеціальним історичним дисциплінам. Праці І. Крип'якевича, Ф. Шевченка, В. Борщевського, В. Стрельського, М. Варшавчика, М. Ковальського, А. Санцевича, Ю. Мицика та інших українських учених3 відіграли помітну роль у розвитку джерелознавства тієї доби.

Попри ідеологізацію історичної науки, тотальний контроль за її розвитком, обмеження доступу до архівів, замовчування багатьох важливих документів, фальсифікацію джерел, розвиток українського національного джерелознавства не переривався. У 20 — 30-х роках і в наступний період воно продовжувало розвиватися і збагачуватись завдяки працям істориків Галичини, Буковини і Закарпаття та представників української діаспори. Помітний внесок у його розвиток зробили учні М. Грушевського І. Крип'якевич, С. Томашівський, М. Кордуба, В. Герасимчук та інші дослідники. Українознавчі центри в Європі та Америці, зокрема Український вільний університет, історична секція Української Вільної Академії наук, Українське історичне товариство, часопис "Український історик" (заснований у 1963 р.) плідно працювали на ниві пошуків, виявлення й опрацювання джерел зарубіжних архівів, музейних та бібліотечних колекцій західних держав і відтворення на цій основі правдивої історії українського народу, особливо тих її сторінок, які замовчувалися або фальсифікувалися радянською історіографією.

Праці Д. Дорошенка, Б. Крупницького, С. Рудницького, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, О. Пріцака, П. Мірчука, І. Огієнка, Т. Гунчака, В. Косика, Т. Мацьківа, Л. Винара та інших істориків цінні не лише своїм унікальним джерельним матеріалом, а й методикою його опрацювання, інтерпретації, систематизації. Вони пройняті духом любові до України, національної свідомості, характеризуються пошуком історичної істини, причому не шляхом підпорядкування джерельних фактів патріотичним цілям, а їх об'єктивного вивчення. "Історик — це слідчий, — писав О. Оглоблин у своїй "Автобіографії", — але не той, що тільки констатує факти і встановлює причини та мотиви їх. Він мусить бачити й розуміти не лише події, інститути, але й людей — діячів історії, ідеї, якими вони керувалися, традиції, які вони створили й передали наступним поколінням" 4. Сказане повною мірою стосується і наукових, джерелознавчих традицій.

Варто також наголосити, що історики української діаспори сприйняли найновіші західноєвропейські джерелознавчі теорії і збагатили ними національну історіографію. XX ст. пов'язане з формуванням так званого плюралістичного джерелознавства. Сутність його полягає в тому, що в світовій історичній науці склалася розмаїтість наукових шкіл, які дотримуються різних методологічних засад інтерпретації фактів та історичних джерел. Однак досить рельєфно простежуються дві провідні методологічні течії — "реалізм" та "ідеалізм".

"Реалізм" продовжує традиції Школи Ранке і позитивізму. Джерелознавство "реалізму" розвивається в основному в напрямі удосконалення методики використання джерел в історичному дослідженні. Так, набули поширення структурно-історичні та типологічні методи інтерпретації фактів, застосування кількісних методів обробки джерельної інформації, "біосоціальні" концепції пояснення явищ минулого. Використання нових методик стимулювало розвиток логіки джерелознавства. Проте в цілому